Чтение онлайн

– Заспокойтеся, люба Мімі, – утішив її карлик. – Я відведу вам пташник у власних покоях. Кухонній прислузі я скажу, що відгодовую гуску для герцога особливими травами. І щойно випаде нагода, я випущу вас.

Гуска зі слізьми подякувала йому. Карлик зарізав двох інших гусей, а для Мімі побудував окремий пташник під тим приводом, що готує її для герцога особливим чином. Щойно в нього випадав вільний час, він ходив поговорити з нею і втішити її. Гуска була дочкою чарівника Веттербока. Той посварився з однією старою феєю, яка, щоб помститися, перетворила його дочку на гуску й перенесла сюди. Коли карлик Ніс розповів їй свою історію, Мімі сказала:

– Усе свідчить про те, що ти зачарований за допомогою трав, а це означає, що ти можеш зняти з себе чари, якщо відшукаєш ту траву, яку вибрала фея, коли тебе зачаровувала.

Це було для нього слабкою втіхою: де він міг відшукати ту траву? Але він подякував Мімі й трохи підбадьорився.

У цей час у гості до герцога приїхав сусідський князь, його друг. Тому герцог закликав до себе свого карлика Носа і сказав йому:

– Ти маєш показати, чи вірний ти слуга мені та чи майстер ти своєї справи. Цей князь, як відомо, великий знавець тонкої кухні. Подбай про те, аби на моєму столі щодня з'являлися такі наїдки, щоб він дивувався все дужче й дужче. Не смій жодну страву, поки він тут, подавати двічі.

– Хай буде по-твоєму, пане! – відповів, уклонившись, карлик. – Князь залишиться задоволеним.

Карлик Ніс доклав усе своє вміння. Чужоземний князь гостював у герцога вже два тижні. Вони харчувалися не менш як п'ять разів на день, і герцог був задоволений мистецтвом карлика. На п'ятнадцятий день герцог звелів покликати карлика до столу, відрекомендував його своєму гостеві та спитав того, чи задоволений він карликом.

– Ти чудовий кухар, – відповів князь. – Але чому ти досі не подаєш до столу справжню королівську страву – паштет «Королівський»?

Карлик дуже злякався: він ніколи не чув про цей паштет. Але відповів:

– О пане! Я сподівався, що ти ще довго перебуватимеш у нашій столиці, тому й не квапився з цією стравою. Адже чим кухареві й пошанувати тебе на прощання, як не царем паштетів?

– Он як? – сказав, сміючись, герцог. – А як на мене, то ти, видно, хотів дочекатися моєї смерті, щоб уже тоді мене й пошанувати. Адже й мені ти жодного разу не пропонував цього паштету. Завтра ти маєш подати його на стіл.

– Нехай буде по-твоєму, пане! – відповів карлик.

Карлик не знав, як приготувати цей паштет. Він пішов до своєї кімнатки й заплакав. Гуска Мімі підійшла до нього і спитала про причину його сліз.

– Не плач, – сказала вона, почувши про паштет «Королівський». – Цю страву часто подавали в мого батька, і я приблизно знаю, що для неї треба. Ти візьмеш оце й оце, стільки і стільки, й хоча це не зовсім усе, що потрібне насправді, у твоїх панів, напевно, не такий тонкий смак.

Карлик підскочив від радості й узявся готувати паштет. Спочатку він зробив трохи на пробу, вийшло дуже смачно, і головний начальник кухні, якому він дав скуштувати, знову почав хвалити його велику майстерність.

Наступного ранку він запік паштет у великій формі й теплим, просто з вогню, послав його до столу, прикрасивши таріль гірляндами з квітів. А сам одягнув свою найкращу святкову одежу й пішов до їдальні. Коли він увійшов, головний розрізач саме розрізав паштет і подавав його на срібній лопатці герцогу та його гостеві. Герцог відкусив чималий шматок, звів очі до стелі та сказав, проковтнувши:

– Мій карлик – цар кухарів! Чи не так, любий друже?

Гість відкусив кілька маленьких шматочків і глузливо посміхнувся.

– Приготовано досить стерпно, – сказав він, відставляючи тарілку, – але все-таки це не справжній «Королівський».

Герцог наморщив лоба й почервонів від сорому та гніву.

– Ах ти, собако-карлику! – вигукнув він. – Як смієш ти так чинити зі своїм паном? Чи не відрубати тобі голову на покарання за погане куховарство?

– Зласкавтеся! – вигукнув карлик, падаючи навколішки. – Скажіть, чого бракує в цій страві? Не прирікайте мене на смерть через якусь там жменьку м'яса чи борошна.

– Від цього тобі буде мало пуття, любий Носе, – відказав чужоземець зі сміхом. – Не вистачає травиці, якої тут і не знають. Без неї в паштеті немає гостроти, і твоєму панові ніколи не їсти його в такому вигляді, як їм я.

– І все ж я його їстиму! – вигукнув герцог, люто блискаючи очима. – Присягаюся своєю честю, завтра я покажу вам або паштет, або голову цього хлопчини, прибиту до воріт мого палацу! Іди, даю тобі добу!

Карлик, плачучи, пішов до своєї кімнати й поскаржився гусці на долю, кажучи, що йому не минути смерті.

– Якщо річ тільки в цьому, – сказала Мімі, – то я тобі допоможу. Мій батько навчив мене розпізнавати всі трави. В іншу пору ти, може, й не уникнув би смерті, але зараз місяць уповні, а та травиця цвіте саме в цей час. Та скажи мені, чи є неподалік від палацу старі каштанові дерева?

– Так! – із полегкістю відповів Ніс. – Біля озера, за двісті кроків від палацу, їх повно.

– Лише біля старих каштанів цвіте ця травиця, – сказала Мімі. – Не гаймо часу й ходімо шукати те, що тобі потрібне.

Він узяв її на руки й пішов із нею до воріт палацу. Але воротар заступив йому дорогу і сказав:

– Милий мій Носе, випускати тебе з палацу заборонено. Я дістав суворий наказ.

– Але ж до саду мені можна вийти? – спитав карлик. – Пошли когось зі своїх помічників до наглядача палацу і спитай, чи не можна мені пошукати всіляких трав.

Воротар так і зробив, і дозвіл було дано. Сад був обнесений високою стіною, і про те, щоб утекти звідти, не могло бути й мови. Вийшовши з воріт, Ніс опустив гуску на землю, і вона швидко пішла поперед нього до озера, де росли каштани. Гуска все обнишпорила під усіма каштанами, перевернула дзьобом кожну травинку, але нічого не знайшла. Уже сутеніло, і розрізняти довколишні предмети ставало важче.

Тут погляд карлика впав на другий берег озера, і він гукнув:

– Подивися, там, за озером, є ще одне велике старе дерево. Ходімо туди й пошукаймо!

Каштанове дерево відкидало велику тінь, навколо було темно і майже нічого не можна було вже роздивитись.

Але раптом гуска зупинилася, залопотіла від радості крилами, тоді хутко занурилася головою у високу траву і, щось зірвавши, граційно подала те дзьобом враженому Носові зі словами:

– Це та сама травиця, і тут її багато, тож тобі ніколи її не бракуватиме.