Чтение онлайн

– Чи вмієш ти нести яйця? – спитала курка в каченяти.

– Ні, не вмію…

– От і тримай язика за зубами!

– Чи вмієш ти вигинати спинку й муркотіти? – спитав кіт.

– Ні…

– От і мовчи собі, коли чуєш розумну мову!

І каченя мовчки сиділо у своєму куточку. Раптом воно згадало свіже повітря й тепле сонечко, і йому дуже закортіло поплавати. Воно сказало про це курці.

– Та що це з тобою?! – вигукнула вона. – Вочевидь, знічев’я в голову лізуть самі дурниці! Несло б краще яйця чи муркотіло!

– Але ж плавати так приємно! – сказало каченя. – А яке задоволення пірнати глибоко-глибоко!

– Та ти з глузду з’їхало! – сказала курка. – Кому може подобатися плавати й пірнати?! Ні коту, ні мені це не до душі! Та й наша господиня цього не любить, а вже вона розумніша за всіх на світі!

– Ви мене зовсім не розумієте! – сказало каченя.

– Та хто ж тебе може зрозуміти? Ти ж хочеш бути найрозумнішим! Ти зовсім не цінуєш того, що потрапив у добірне товариство, що тобі дали притулок та харч і хочуть навчити хоч чогось корисного! Повір, я сварю тебе лише тому, що бажаю тобі добра, а отже, я і є твій справжній друг!

– Я гадаю, мені краще піти звідси! – мовило каченя.

– Ну і йди собі з Богом! – відказала курка.

І каченя пішло геть. Тепер воно могло досхочу плавати й пірнати, але всі звірі та птахи й далі знущались і глузували з нього.

Нарешті настала осінь; листя й трава пожовкли; дув сильний вітер, ішов сніг, сипався град. Бідолашному каченяті було важко.

Якось увечері, коли сонце вже сідало, з кущів вилетіли чудові великі птахи. Каченя ще ніколи в житті не бачило таких гарних птахів: вони були білі як сніг і мали такі довгі гнучкі шиї! Це були лебеді. Вони якось дивно скрикнули, змахнули прекрасними крилами й полетіли в теплі краї, далеко за синє море. Вони вже здійнялися високо, а бідолашне каченя закрутилось у воді, ніби дзиґа, витягло шию й раптом теж скрикнуло так голосно, що й саме злякалося. Ці птахи не йшли йому з думки, і, коли вони зовсім щезли з очей, воно пірнуло аж на дно, виринуло й було ніби не в собі, його охопило незнайоме почуття. Каченя не знало ні як звати цих птахів, ані куди вони летять, але з першої миті воно полюбило їх так, як нікого досі не любило. Воно не заздрило їхній красі, адже йому навіть на думку не спадало, що воно могло б бути хоч трошечки схожим на них…

Настала холодна зима. Каченя плавало без перепочинку, щоб вода не замерзла зовсім, але щоночі вільний від криги простір усе меншав і меншав. Морози були такі, що крижана кора тріщала. Каченя без утоми працювало лапками, та все-таки знесилилося, зупинилося й обмерзло.

Уранці неподалік проходив селянин, побачив каченя, розбив кригу своїм дерев'яним черевиком і приніс птаха додому відігрівати.

Але діти захотіли погратися з ним, а воно подумало, що ті хочуть скривдити його, і сахнулося від страху просто в дійницю з молоком – усе молоко розхлюпалося. Селянинова жінка скрикнула та сплеснула руками; каченя тим часом залетіло в діжку з олією, а звідти – у мішок із борошном. Господи, на кого воно було схоже! Господиня кричала й бігала за ним зі щипцями для вугілля, діти збивали одне одного з ніг, реготали й верещали. Але двері були відчинені, і каченя вибігло, кинулося в кущі, просто в глибокий сніг, і дуже довго лежало непорушно, майже без тями.

Багато сумних пригод спіткало каченя тієї суворої зими. Коли сонечко знову пригріло землю, каченя лежало в болоті, в очереті. Заспівали жайворонки, і настала весна.

Каченя змахнуло крилами й полетіло; тепер його крила були значно міцнішими. Воно й незчулося, як опинилось у великому саду. Яблуні цвіли; духмяний бузок схиляв своє гілля над річкою.

Як же тут було добре, як пахло весною! І раптом з очерету випливли троє прекрасних птахів. Вони пливли легко й плавно, наче ковзали по воді. Каченя впізнало їх, і його знов охопив уже знайомий дивний смуток.

«Полечу-но я до цих чудових птахів! Вони, певно, вб'ють мене за те, що я, такий потворний, зважився до них наблизитися! Але краще загинути від них, аніж терпіти кпини та щипання качок і курей, витримувати зимову холоднечу й голод!» – подумало каченя.

Одразу ж воно злетіло на воду й попливло назустріч прекрасним лебедям, які, побачивши його, кинулися назустріч.

– Убийте мене! – сказало їм каченя і схилило голову.

Але в чистій, прозорій, наче дзеркало, воді воно раптом побачило своє відображення… А лебеді оточили його, пестили, гладили дзьобами, й ніхто з них не збирався його вбивати…

Воно вже не було величезним потворним пташеням! Його крила зробилися могутніми, шия – довгою та гнучкою, пір'я – білим і блискучим. Гидке каченя стало лебедем!

Не біда з'явитися на світ у качиному гнізді, якщо ти вилупився з лебединого яйця! Тепер юний лебідь був радий, що зазнав стільки горя, – адже міг краще поцінувати своє щастя…

До саду прибігли маленькі діти; вони почали кидати лебедям хлібні крихти і кричати:

– Новий, новий!

Діти плескали в долоні й танцювали від утіхи, а тоді побігли по батька й матір і знову почали кидати у воду крихти хліба й тістечок. І всі казали, що новий лебідь найгарніший з усіх.

Старі лебеді схилили перед ним голови. А він зовсім засоромився та сховав голову під крило, сам не знаючи навіщо. Він був надто щасливий, але нітрохи не запишався – адже добре серце не знає пихи, а він пам'ятав час, коли всі його зневажали і проганяли. А тепер усі вирішили, що він найгарніший серед прекрасних птахів! У воду схилялося духмяне гілля бузку, сонечко світило особливо яскраво… І от крила його зашуміли, струнка шия випросталась, а з грудей вирвався сповнений радості крик:

– Чи міг я мріяти про таке щастя, коли був гидким каченям!

У морі вода синя-синя, прозора й дуже глибока. На морському дні – білий пісок. Там ростуть небачені дерева та квіти. А поміж гілками ширяє риба, достоту як птахи в повітрі… У найглибшому місці стоїть палац морського царя – стіни його з коралів, високі стрілчасті вікна з найчистішого бурштину, а дах усуціль із мушель; вони то відкриваються, то закриваються, залежно від того, приплив чи відплив, і це дуже красиво, адже в кожній лежать осяйні перлини…

Морський цар давно-предавно став удівцем, і його господарством відала стара мати: на хвості вона носила аж дванадцять устриць, тоді як іншим вельможам належало лише шість. Вона палко любила своїх ону-чок-принцес. їх було шестеро, всі гарнесенькі, та наймилішою серед усіх була наймолодша. Тільки вони замість ніг мали хвіст, як рибини.

Біля палацу був великий сад; там росло багато вогненно-червоних і темно-блакитних дерев. Земля була всіяна дрібним блакитнуватим піском. У безвітряну погоду можна було бачити сонце; воно здавалося пурпуровою квіткою, з чашечки якої лилося світло.

Кожна принцеса мала в саду свою місцинку; тут вони могли й садити, що хотіли. Одна зробила собі квіткову грядку у вигляді кита, іншій заманулося, щоб її грядка була схожа на русалоньку, а наймолодша зробила собі грядку круглу, як сонце, й засадила її яскраво-червоними квітами. Дивним дитям була ця русалонька – тиха, задумлива… Інші сестри прикрашали свої садочки всякою всячиною, що діставалася їм із затонулих кораблів, а вона любила лише свої яскраві, мов сонце, квіти та прекрасного мармурового хлопчика, що впав на дно моря з якогось загиблого корабля. Русалонька посадила біля статуї червону плакучу вербу, що чудово розрослася; гілля її перевішувалося через статую й хилилося до блакитного піску…

Найдужче любила русалонька слухати розповіді про людей, що жили вгорі на землі. Особливо цікавило й дивувало русалоньку те, що квіти на землі пахли, – не те що тут, у морі! – що ліси там були зелені, а рибки, які жили в гіллі, дзвінко співали. Бабуся називала рибками пташок, інакше онуки не зрозуміли б її, адже вони ніколи не бачили птахів.

– Коли вам виповниться по п'ятнадцять років, – казала бабуся, – вам теж можна буде спливати на поверхню моря, сидіти при світлі місяця на скелях і дивитися на величезні кораблі, що пропливатимуть повз вас!