Чтение онлайн

Цього року старшій принцесі саме мало виповнитися п'ятнадцять років, але інші сестри – а вони всі народились одна за одною – мусили ще чекати, і довше за всіх – наймолодша. Але кожна обіцяла розповісти іншим сестрам про те, що їй найбільше сподобається першого дня.

Нікого не тягло на поверхню моря так, як наймолодшу, тиху, задумливу русалоньку, якій доводилося чекати найдовше. Скільки ночей провела вона біля відчиненого вікна, вдивляючись у синяву моря, де ворушили своїми плавцями та хвостами цілі зграї рибок! Вона могла роздивитися крізь воду місяць і зорі. Бувало, що над нею пропливав кит або проходив корабель із сотнями людей; вони й не думали про гарненьку русалоньку, що стояла там, у глибині…

Та от старшій принцесі виповнилося п'ятнадцять років, і їй дозволили випливти на поверхню моря. Ото було розповідей, коли вона повернулася назад! Найкраще, за її словами, було лежати в тиху погоду на піщаній мілині й ніжитися при світлі місяця, милуючись містом, що простяглося на березі; там, наче сотні зірочок, горіли вогні, чулася музика, шум і гуркіт екіпажів, виднілися вежі зі шпилями, калатали дзвони…

За рік і друга сестра дістала дозвіл підніматися на поверхню моря. Вона виринула з води саме в ту хвилину, коли сідало сонце. Небо сяяло, наче розтоплене золото, розповідала вона, а пурпурові й фіолетові хмарини швидко пливли небом, але ще швидше від них линула до сонця, ніби довгий білий серпанок, лебедина зграя; русалонька теж попливла до сонця, але воно опустилося в море, і в небі й на воді розлилася рожева вечірня зоря.

Іще за рік випливла на поверхню моря третя принцеса; ця була сміливіша за всіх і попливла до широкої річки, що впадала в море. Тут вона побачила зелені пагорби, вкриті виноградниками, палаци й будинки, оточені чудовими гаями, де співали птахи; сонце сяяло і гріло… У маленькій бухті вона побачила цілий натовп голеньких людських дітей, що хлюпались у воді; русалонька хотіла погратися з ними, але вони злякались її і втекли, а замість них з'явилась якась чорна тваринка й так страшно заходилася на неї дзявкати, що вона перелякалася й попливла назад у море; то був собака, але ж русалонька ніколи ще не бачила собак.

Четверта сестра трималася більше у відкритому морі й розповідала, що це було краще за все; хай куди озирнись, на багато-багато миль довкола лише вода та небо; удалині, наче морські чайки, виднілися великі кораблі, гралися й перекидалися веселі дельфіни і величезні кити пускали з ніздрів сотні водограїв.

Потім надійшла черга передостанньої сестри; день її народження був узимку, й тому вона побачила те, чого не бачили інші: море було зеленкуватого кольору, усюди плавали великі крижані гори! Вона всілася на найбільшу, вітер розмаював її довге волосся, а моряки злякано обходили гору якнайдалі. Надвечір небо вкрилося хмарами, заблищала блискавка, загримів грім, і темне море почало кидати крижані брили з боку в бік, а вони так і палахкотіли у світлі блискавки. На кораблях згортали вітрила, люди метушилися, нажахані, а русалонька спокійно пливла собі на крижаній горі й дивилася на вогняні зиґзаґи блискавок.

Часто вечорами всі п'ять сестер, узявшись за руки, підіймалися на поверхню води. А наймолодша русалонька лишалася сама-самісінька й дивилася їм услід, ладна заплакати; але русалки не можуть плакати, і від цього їй було ще важче.

– О, коли ж мені виповниться п'ятнадцять років? – казала вона. – Я знаю, що дуже полюблю і той світ, і людей, що там живуть!

Нарешті і їй виповнилося п'ятнадцять років.

Бабуся вдягла русалоньці на голову вінець із білих перлинних лілій – кожна пелюстка була половинкою перлини; потім, щоб відзначити високий сан принцеси, наказала причепитися до її хвоста вісьмом устрицям.

– Прощавайте! – сказала русалонька й піднялася на поверхню. Сонце щойно сіло, та хмари ще сяяли пурпуром і золотом, тоді як у червонуватому небі вже засвітилась ясна вечірня зоря; повітря було м'яке і свіже, а море непорушне, ніби дзеркало. Неподалік того місця, де виринула русалонька, стояв трищогловий корабель лише з одним піднятим вітрилом, – адже не було ні найменшого вітерцю; на вантах і реях сиділи матроси, з палуби линули звуки музики та пісень; а коли зовсім стемніло, корабель освітився сотнями різнобарвних ліхтариків. Русалонька підпливла аж до вікон каюти, і, коли хвилі трохи підносили її, вона могла зазирнути в каюту. Там була сила-силенна пишно вдягнених людей, але найгарнішим був молодий принц із великими чорними очима. Русалонька очей не могла відвести від корабля й від красеня принца. Вона гойдалася на хвилях біля корабля і все зазирала до каюти, а корабель линув дедалі швидше, вітрила розгортались одне за одним, вітер дужчав, заходили хвилі, хмари згустилися й заблищали блискавки. Починалася буря! Матроси заходилися згортати вітрила; величезний корабель страшенно хитало, а вітер так і мчав його розбурханими хвилями; навколо корабля поставали високі водяні гори… Русалоньку буря тільки бавила, а морякам доводилося зле. Корабель тріщав, грубі колоди розліталися на друзки, хвилі перекочувалися через палубу; грот-щогла переломилася, наче тростинка, корабель перекинувся набік, і вода ринула в трюм. На хвильку зробилося так темно, що хоч в око стрель, та от знову сяйнула блискавка, і русалонька побачила всіх людей, що були на кораблі; кожен рятувався, як умів. Русалонька відшукала очима принца й побачила, як він занурився у воду, коли корабель розбився на частини. Ні, ні, він не має помирати! І русалонька попливла поміж колодами й дошками, зовсім забувши, що вони щохвилини можуть розчавити і її. Вона піднесла над водою принцову голову й дозволила хвилям мчати їх обох будь-куди.

На ранок негода стихла, від корабля не лишилось і тріски, сонце знову засяяло над водою. Русалонька відгорнула з принцового обличчя волосся й поцілувала його у високе, красиве чоло.

Нарешті вона побачила тверду землю й високі гори, що здіймалися в небо, на їхніх верхівках біліли сніги. Просто коло берега зеленів чудовий гай, а трохи вище стояла якась будівля, подібна до церкви чи монастиря. Море врізалося в білий піщаний берег невеликою затокою, де вода була дуже тиха, але глибока; саме сюди, до скелі, і припливла русалонька й поклала принца, подбавши про те, щоб голова лежала трохи вище.

У цей час у високій білій будівлі задзвонили дзвони, і в сад висипали молоді дівчата. Русалонька відпливла подалі та стала чекати: чи не прийде хто на допомогу бідолашному принцові.

Чекати довелося недовго: до принца підійшла одна з дівчат і спершу дуже злякалася, але скоро набралася духу й покликала на допомогу людей. Потім русалонька побачила, що принц ожив і всміхнувся всім, хто був біля нього. А їй він не всміхнувся, він навіть не знав, що вона врятувала йому життя! Сумно стало русалоньці, і, коли принца повели до великої білої будівлі, вона печально пірнула в воду й попливла додому. Тепер вона зробилася ще тихішою, ще більш задумливою. Сестри питали її, що вона бачила на поверхні моря, але вона не розповіла їм нічого.

Часто і ввечері, і вранці припливала русалонька до того місця, де залишила принца, але так його й не бачила і поверталася додому щоразу сумніша. Нарешті вона не витримала й розповіла про все одній зі своїх сестер, за нею дізналися й решта.

– Пливімо з нами, сестрице! – сказали русалоньці сестри й піднялися всі разом на поверхню моря неподалік палацу принца.

Палац був зі світло-жовтого блискучого каменю, з великими мармуровими сходами, що спускалися просто в море. Чудові золочені бані здіймалися над дахом, а в нішах між колонами, що оточували всю будівлю, стояли мармурові статуї, зовсім як живі.

Тепер русалонька знала, де мешкає принц, і стала припливати до палацу майже щовечора чи щоночі. Жодна з сестер не наважувалася підпливати до землі так близько, як вона; а русалонька запливала й у вузький канал, який протікав саме під чудовим мармуровим балконом, що кидав на воду довгу тінь. Тут вона зупинялась і подовгу дивилася на молодого принца.

Дедалі більше починала русалонька любити людей, усе дужче тягло її до них; їхній земний світ здавався їй значно більшим, аніж її підводний, адже вони могли перепливати на своїх кораблях море, сходити на високі гори аж до хмар, а простори землі з лісами та полями, що були в їхніх володіннях, простягалися далеко-далеко! Русалоньці дуже хотілося якомога більше дізнатися про людей і про їхнє життя, і вона зверталася до бабусі.

– Якщо люди не тонуть, – питала русалонька, – тоді вони живуть вічно й не помирають, як ми?

– Де там! – відповідала стара. – Вони теж помирають, їхній вік навіть коротший від нашого. Ми живемо триста років, зате, коли нам настає кінець, від нас лишається сама піна морська. Нам не дано безсмертної душі! Люди, навпаки, мають безсмертну душу, яка живе вічно!

– А чому ми не маємо безсмертної душі? – сумно спитала русалонька. – Я б віддала всі свої триста років за один день людського життя.