Чтение онлайн

Проплив він і через місто, де жила його стара няня. Вона вклонялась і посилала йому рукою поцілунки.

Квіти танцювали, а верби кивали…

Ох і дощ лив! Коли Оле-Лукойє відчинив вікно, виявилося, що вода стоїть урівні з підвіконням, а до самого дому пристав корабель.

– Хочеш прогулятися, Яльмаре? – спитав Оле. – Побуваєш уночі в чужих землях, а на ранок – знову вдома!

І от Яльмар опинився на кораблі. Одразу ж розпогодилося. Вони попливли так далеко, що земля зовсім зникла з очей. Лелеки летіли в чужі теплі краї довгою вервечкою, один за одним. Вони були в дорозі вже багато-багато днів, і один із них так утомився, що крила відмовлялися йому служити. Він летів позаду всіх, потім відстав і почав опускатися дедалі нижче… Невдовзі він зачепив щоглу корабля, ковзнув уздовж снастей і впав просто на палубу.

Юнга посадовив його у пташник до курей, качок та індичок. Бідолашний лелека сумно роззирався довкола.

Індик набундючився, качки відступали…

Лелека розповів їм про спекотну Африку, про піраміди і страусів, що галопують пустелею, але качки нічого не зрозуміли:

– Ну, чи не дурень?

Лелека замовк і став думати про Африку.

– Могли б і ви посміятися з нами! – сказав йому індик. – Що ж, розважатимемо себе самі!

Кури кудкудакали, качки крякали, і це їх страшенно тішило.

Але Яльмар відчинив дверцята, поманив лелеку, і той вистрибнув до нього на палубу – він уже встиг відпочити. Лелека ніби вклонився Яльмарові на знак подяки, змахнув широкими крилами й полетів у теплі краї. Кури закудкудакали, качки закрякали, а індик так надувся, що гребінець у нього весь налився кров'ю.

– Завтра з вас зварять суп! – сказав Яльмар і прокинувся.

– Тільки не лякайся! – сказав Оле-Лукойє. – Я зараз покажу тобі мишку! – І справді, у його руці була гарненька мишка. – Вона прийшла запросити тебе на весілля! Дві мишки хочуть сьогодні вночі побратися. Живуть вони під підлогою в коморі твоєї матері.

– А як же я пролізу крізь маленьку дірочку в підлозі? – спитав Яльмар.

Оле-Лукойє торкнувся хлопчика своєю чарівною бризкалкою, і Яльмар раптом зробився завбільшки як палець.

– Тепер можна позичити мундир в олов'яного солдатика. Адже мундир так прикрашає, а ти йдеш у гості!

Яльмар перевдягнувся і зробився схожим на олов'яного солдатика.

– Прошу, сідайте в наперсток вашої матінки, – сказала Яльмарові мишка. – Я маю честь відвезти вас.

І вони поїхали на мишаче весілля.

Прослизнувши крізь дірку, яку миші прогризли в підлозі, вони потрапили в довгий вузький коридор, де тільки й можна було проїхати в наперстку. Коридор був яскраво освітлений гниличками.

– Чудовий запах, чи не так? – спитала мишка. – Увесь коридор змащено салом!

Нарешті вони дісталися зали, де святкували весілля. Праворуч стояли мишки-дами, ліворуч – мишки-кавалери, а посередині, на виїденій шкоринці сиру, – наречений із нареченою.

Гості все прибували. Миші ледь не чавили одне одного, і щасливу парочку відтіснили аж до дверей, так що ніхто більше не міг ні зайти, ні вийти. Зала теж була змащена салом, іншого частунку не було. На десерт гостей обносили горошиною, на якій одна родичка молодят вигризла їхні імена, тобто, звичайно, лише перші літери!

Усі миші сказали, що весілля було чудовим.

Яльмар поїхав додому. Він побував у вельможному товаристві, хоч і довелося зменшитися й одягти мундир олов'яного солдатика.

– Не віриться, скільки літніх людей хочуть залучити мене до себе! – сказав Оле-Лукойє. – Особливо ті, хто зробив щось погане. «Любесенький Оле, – кажуть вони мені, – ми не можемо склепити повік, лежимо без сну цілісіньку ніч і бачимо навколо себе всі свої недобрі справи. Вони, ніби бридкі маленькі тролі, сидять по краях постелі та бризкають на нас окропом. Хоч би ти прийшов і прогнав їх. Ми б залюбки заплатили тобі, Оле! На добраніч! Гроші на вікні!» Я ні до кого не приходжу за гроші!

– А що ми робитимемо сьогодні вночі? – спитав Яльмар.

– Чи не хочеш ти знову побувати на весіллі? Велика лялька твоєї сестри, та, що зветься Германом, хоче обвінчатися з лялькою Бертою; а ще сьогодні день народження ляльки, і тому готується багато подарунків!

– Знаю, знаю! – сказав Яльмар. – Тільки-но лялькам потрібне нове вбрання, сестра святкує їхній день народження або весілля.

– А сьогодні вночі буде сто перший і, отже, останній! Через те й готується щось надзвичайне.

На столі стояв будиночок із картону, вікна його були освітлені, й усі олов'яні солдатики тримали рушниці на караул. Наречені замислено сиділи на підлозі, прихилившись до ніжки столу. Оле-Лукойє, вбравшись у бабусину чорну спідницю, обвінчав їх. Потім молодята отримали подарунки.

– Поїдемо тепер на дачу чи вирушимо за кордон? – спитав молодий.

Для поради запросили ластівку та стару курку. Ластівка розповіла

про теплі краї, де стигнуть соковиті, важкі ґрона винограду, де повітря м'яке, а гори заквітчані такими барвами, яких тут навіть не уявляють.

– Зате там немає капусти! – сказала курка. – О, яка вона зелена! Що може бути кращим?!

– Але ж качани схожі один на один як дві краплі води! – сказала ластівка. – До того ж тут так часто буває негода.

– Ну, до цього можна звикнути! – сказала курка.

– А який тут холод! Так і гляди, замерзнеш!

– І добре для капусти! – сказала курка. – До того ж і в нас буває тепло! От чотири роки тому літо стояло аж п'ять тижнів! Та яка спекота була! Усі задихалися! І в нас немає отруйних тварюк, як там! І розбійників! – Курка заплакала. – Я ж теж мандрувала! Аж дванадцять миль проїхала в діжці! І жодного задоволення немає в мандрівці!

– Так, курка – особа цілком гідна! – сказала молода. – Мені теж не подобається їздити по горах – то вгору, то вниз! Краще ми поїдемо в село і гулятимемо на городі з капустою.

Так і вирішили.

– Дивись, які китайці! – сказав Оле, розкриваючи над Яльмаром свою гарну парасольку.

Парасолька була схожа на велику китайську чашу, розмальовану блакитними деревами та вузенькими містками, на яких стояли маленькі китайці й хитали головами.

– Сьогодні треба буде прикрасити весь світ! – вів далі Оле. – Адже завтра свято, неділя! Мені треба піти на дзвіницю – подивитися, чи вичистили церковні карлики всі дзвони, інакше вони погано дзвонитимуть завтра; потім у поле – глянути, чи струсив вітер пил із трави та листя. А найскладніше – зняти з неба й почистити всі зірки. Доводиться нумерувати кожну зірку й кожну дірочку, де вона сиділа, щоб потім кожну поставити на своє місце, інакше вони не триматимуться й посиплються з неба одна за одною!

– Послухайте! – сказав раптом старий портрет, який висів на стіні. – Я прадідусь Яльмара й дуже вдячний вам за те, що ви розповідаєте хлопчикові казки, але зірки не можна знімати з неба й чистити. Зірки – такі самі небесні тіла, як наша Земля!

– Дякую тобі, прадідусю! – відповів Оле-Лукойє. – Ти – голова сім'ї, але я все-таки старший за тебе! Римляни та греки звали мене богом сновидінь! Я завжди входив до найвельможніших домівок і знаю, як поводитись і з дорослими, і з малими. Можеш тепер розповідати сам!