Чтение онлайн

Добре відома подія, особливо в західних українських областях.

16 серпня 1855 р., район річки Чорна та Федюхіних гір на південній околиці Севастополя.

Після усунення від командування О. Меншикова 15 лютого 1855 р. російську армію в Криму очолив особисто хоробрий, але нерішучий як воєначальник князь Михайло Дмитрович Горчаков (1793–1861; відзначився під час російсько-турецької війни 1828–1829 рр., придушенні польського повстання 1830–1831 рр., походу в Угорщину 1849 р., був багато років начальником штабу при улюбленому фельдмаршалі царя Миколи I І. Ф. Паскевичі, на початку Кримської війни командував Дунайською армією, захищав Севастополь, з 1856 р. намісник Царства Польського, дід П. Столипіна); двома головними ударними корпусами командували генерал від кавалерії Микола Андрійович Реад (1793–1855; герой низки битв наполеонівських воєн, зокрема Бородіна, Красного, Дрездена, Лейпцига та взяття Парижа, учасник придушення польського повстання 1830–1831 рр., походу в Угорщину 1849 р., Кавказької війни, 1854 р. генерал від кавалерії, генерал-ад’ютант царя) та генерал-лейтенант П. П. Ліпранді. Ключову роль у цій останній трагічній спробі зняття облоги з Севастополя відіграв генерал-майор барон Павло Олександрович Вревський (1809–1855; відзначився особистою хоробрістю в російсько-турецькій війні 1828–1829 рр., під час придушення польського повстання 1830–1831 рр., у Кавказькій війні, 1854 р. став генерал-ад’ютантом царя). Кіннотою командував генерал від кавалерії Іван Петрович Шабельський (1796–1874; ветеран наполеонівських воєн 1812–1813 рр., Кавказької та російсько-перської війни, придушення польського повстання 1830–1831 рр., восени 1854 р. блокував взяту союзниками Євпаторію, керував захистом Одеси).

Французькою армією в Криму з 16 травня 1655 р. командував брутальний, хоробрий та ініціативний дивізійний генерал Жан-Жак Пелісьє (1794–1864; учасник воєн з Іспанією, колоніальної війни в Алжирі, у ході якої «прославився» розправами з арабськими племенами, за взяття Севастополя отримав титул «герцога Малаховського» і звання маршала Франції, з 1860 р. генерал-губернатор Алжиру); дивізіями командували Еміль Ербільйон (1794–1866; учасник битви біля Ватерлоо, командував військами в Алжирі в 1830–1840-х рр., з 1846 р. бригадний генерал, з 1851 р. дивізійний генерал, з 1863 р. сенатор), д’Алонвіль, Фоше та ін. Сардинським корпусом командував Альфонсо Ферреро Ла Мармора (1804–1878; брутально придушив народне повстання в Генуї 1849 р., за що отримав звання генерал-лейтенанта, з 1849 до 1859 р. військовий міністр П’ємонту, в 1864–1866 рр. прем’єр-міністр, італійський командувач у війнах з Австрією). Турки перебували під керівництвом Омера-паші (1806–1871; сербського походження, відзначився у війні проти Єгипту 1839 р., придушував повстання в Боснії 1851 р., наступного року безуспішно воював проти чорногорців, командував османською армією на Дунаї на початку Кримської війни, з початку 1855 р. його корпус воював у Криму, восени був відправлений на Кавказький театр бойових дій).

Східна (Кримська) війна почалася 1853 р. як конфлікт Російської та Османської імперій, згодом перерісши у велику війну провідних європейських держав. 2 вересня 1654 р. англо-франко-турецькі війська висадилися в Євпаторії і почали наступ на Севастополь, 20 вересня російські війська програли битву на Альмі, 28 вересня почалася облога Севастополя (5 жовтня місто було вперше піддано масованому бомбардуванню). Після успішної для росіян битви під Балаклавою 25 жовтня і поразки царської армії під Інкерманом 5 листопада 1854 р. облога Севастополя союзниками тривала. Спроби росіян атакувати тилові бази англо-франко-турецького війська (штурм Євпаторії 17 лютого 1855 р.) провалилися, а союзники дедалі глибше вгризалися в севастопольські укріплені лінії, хоча всі спроби штурмів міста відбивалися гарнізоном з небаченим героїзмом. До складу союзу проти Росії приєдналося Сардинське королівство (П’ємонт), котре бажало заручитися підтримкою Франції у своїй боротьбі за об’єднання Італії. Попри неповну блокаду міста союзниками і можливість змінювати частину гарнізону та поповнювати запаси ставало дедалі важче обороняти Севастополь. У такій ситуації барон Вревський, користуючись впливом на нового царя Олександра I, почав активно просувати ідею вирішальної спроби зняття облоги чи принаймні ускладнення її ведення англо-французами шляхом вирішальної битви. Новий командувач російських військ у Криму, генерал Горчаков, і більшість генералітету не вірили в можливість успіху, але Вревський переконав царя і Горчаков був змушений ризикнути. Для нападу на ворожі позиції було виділено 47 622 вояків піхоти, 10 263 вояків кавалерії, 224 звичайних та 48 легких кінних гармат, з яких було сформовано два корпуси (правого і лівого крила), а також головний піхотний, артилерійський та кавалерійський резерви. Метою операції було займання Федюхіних і так званих Гасфортових гір, що поставило б французів та сардинців, що прикривали облогові траншеї під Севастополем, у доволі скрутну тактичну ситуацію. Французи мали на початку битви в районі Федюхіних та Гасфортових гір до 18 тис. вояків (здебільшого піхоти), до 9 тис. було у сардинського генерала Ла Мармори, до 10 тис. – у кількох турецьких пашів. Наприкінці битви супротивники Горчакова зосередили проти росіян від 40 до 60 тис. вояків, здебільшого піхоти, кілька звичайних та не менш ніж 5 кінних артбатарей (до 120 гармат).

Величезну роль у битві відіграв географічний чинник (росіяни в строю вразливих для картечі та стрілецького вогню ротних та батальйонних колон мали практично в лоб штурмувати добре укріплені, часом доволі круті пагорби, усипані французькими стрільцями-єгерями з гвинтівками).

Під прикриттям вранішнього туману о 4-й годині ночі російські полки непомітно висунулися в напрямку ворожих позицій. О 5.30 крило генерала Реада, не вишикувавшись як слід, почало атаку внаслідок неправильно переданого наказу Горчакова «починати справу» (князь мав на увазі обстріл, Реад же розпочав наступ). Полки Реада перейшли Чорну річку і зайняли частину висот, потіснивши сардинських берсальєрів, проте були зупинені французами. Російські полки кидалися в бій поодинці, зазнаючи великих втрат від гвинтівкового вогню та артобстрілу французів і сардинців. Спроби Реада та Горчакова використати резерви, зокрема перекинути 8 батальйонів зі складу корпусу Ліпранді для розгортання наступу правого крила, були безуспішні – французькі єгері та зуави і сардинці стояли на смерть на міцних позиціях, поливаючи російські колони свинцем. Станом на 7-му годину росіяни міцно тримали правий берег Чорної річки, союзники – лівий. Корпус Ліпранді зайняв Телеграфну гору, але спроби атаки Федюхіних гір провалилися. Загинули командир Одеського полку Скюдері, генерал-майор Веймарн. Близько 8-ї ранку полки Реада почали повільний відступ під обстрілом ворога, сам Реад був убитий пострілом з гармати. Його корпус очолив сам М. Горчаков, який більш ніж годину під сильним артилерійським вогнем ворога продовжував вести вже приречений наступ. Нарешті французьким ядром було вбито головного ініціатора битви – барона Вревського, і Горчаков, ймовірно, з полегшенням о 10-й ранку наказав сурмити відступ. Чорна річка і навколишні висоти були густо встелені тілами в сірих шинелях.

Чорна річка стала найбільш повною і гіркою поразкою російської армії в Кримській війні: війська М. Горчакова, б’ючись із неймовірною відвагою за відверто невигідних обставин, втратили 3 генералів, 69 офіцерів і 2273 рядових убитими, 4159 осіб пораненими і 1773 безвісти пропалими (здебільшого потрапили в полон), особливо постраждало праве крило Реада. Французи втратили 19 офіцерів і 172 солдата вбитими, 1224 осіб пораненими, 146 пропало безвісти. Загальні втрати сардинців становили не більш ніж 250 осіб. Головним результатом безглуздого побоїща, що вразило всю імперію, стала остаточна відмова російського командування від ідеї зняття облоги з Севастополя і зрештою падіння укріплень південної сторони міста внаслідок штурму союзників 8–9 вересня 1855 р., після чого Кримська війна поступово добігла свого кінця, завершившись невигідним для Росії Паризьким миром 1856 р.

Не найвідоміша сьогодні трагічна подія вітчизняної військової історії була відображена свого часу в творах очевидця – Л. Толстого («Севастопольские рассказы» і єдиний вірш класика, в якому була знаменита фраза: «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги, а по ним ходить…»), епопеї С. Сергєєва-Ценського «Севастопольская страда», нині вона змальована в романі Г. Чхартішвілі «Беллона», річниця битви періодично відзначається краєзнавцями, істориками-аматорами та військовими реконструкторами. На місці битви біля села Хмельницьке 1905 р. було встановлено пам’ятник, проте цвинтар, де поховано загиблих, на сьогодні значною мірою зруйнований.

3 березня (19 лютого за старим стилем) 1861 р. видано маніфест про реформу і супровідні документи; реформа охопила 52 губернії Російської імперії, де існувало кріпосне право, зокрема 9 українських.

Імператор Російської імперії Олександр II (1818–1881; імператор з 1855 р., ініціатор політичних, економічних і соціальних реформ, приєднав Кавказ і Середню Азію, придушив Польське повстання 1863 р., вбитий народовольцями), на чолі Головного комітету в селянській справі з 1858 р. стояв Яків Іванович Ростовцев (1803–1860; 1825 р. доніс майбутньому цареві Миколі I на декабристів, з 1835 р. куратор військово-навчальних закладів в імперії, активний прихильник і розробник проекту звільнення селян, драматург-аматор), а після його смерті – граф Віктор Микитович Панін (1801–1874; міністр юстиції в 1841–1862 рр., реакціонер і консерватор, наполягав на захисті прав поміщиків, домагався зменшення селянських наділів).

Помітну роль у Комітеті відігравали граф Сергій Степанович Ланськой (1787–1862; з 1850 р. член Державної ради, у 1855–1861 рр. міністр внутрішніх справ, разом зі своїми молодими помічниками – один із головних ініціаторів реформи), Микола Олексійович Мілютін (1818–1872; 1859 р. заступник міністра внутрішніх справ, член Державної ради в 1865–1867 рр., один із головних ініціаторів і розробників реформи, ліберал і слов’янофіл, 1863 р. керував цивільною частиною «замирення» Польщі), Михайло Миколайович Муравйов (після 1863 р. Віленський або Вішатель, 1796–1866; брат декабриста О. Муравйова, генерал від інфантерії, в 1830-х рр. був гродненським і курським губернатором, у 1857–1862 рр. міністр державних маєтностей, у 1863–1865 рр. гродненський, мінський і віленський генерал-губернатор, придушив польське повстання, реакціонер, активний русифікатор), князь Павло Павлович Гагарін (1889–1872; у 1864–1872 рр. прем’єр-міністр, у 1864–1865 рр. голова Державної ради, консерватор і захисник інтересів дворянства). Чималу роль у підготовці реформи відіграв помічник міністра Ланського Олексій Іраклійович Левшин (1798–1879; у 1831–1838 рр. одеський градоначальник, у 1855–1859 рр. заступник міністра внутрішніх справ, розробив основні принципи реформи).

Необхідність ліквідації кріпосного права в імперії усвідомлювалася вже давно. Імператори Олександр I і Микола I в часи свого царювання здійснили не одну спробу обмеженого реформування архаїчної системи господарювання на селі, пов’язаної з економічно, а ще більше «морально» застарілим кріпосним правом. Проте жоден проект, розроблений Таємними комітетами з селянського питання, що існували за часів Миколи I, не був прийнятий урядом через «непідготовленість держави» і особисто імператора до таких радикальних змін, що могли спричинити революцію. Поштовхом до змін стала програна імперією Кримська війна і викликана нею радикалізація в суспільстві. 1857 р. було засновано черговий Секретний комітет із селянської справи, цар розіслав губернаторам рескрипти зі своїм баченням підготовки реформи. Наступного року було створено низку губернських комітетів, котрі підпорядковувалися Головному комітету в селянській справі, розпочалася боротьба між прибічниками ліберальних і консервативних проектів реформи, в результаті чого були вироблені її основні принципи (надання селянам особистої свободи, наділення їх землею, існування проміжного статусу «тимчасовозобов’язаних»). Губернські комітети запропонували низку проектів реформи, які з березня 1859 р. розглядалися Редакційною комісією при Головному комітеті. Вироблений Головним комітетом варіант реформи з січня 1861 р. розглядався Державною радою, результатом чого став царський маніфест.

3 березня 1861 р. Олександр II підписав Маніфест і Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності (пакет з 17 документів), які протягом березня були обнародувані. Реформа передбачала звільнення селян з обов’язковим наділенням їх землею, селяни отримували право володіти особистим майном, вони вважалися громадянами імперії і мали громадянські права (з певними обмеженнями, через становище «тимчасовозобов’язаних»), отримували право на станове самоврядування (в рамках системи «сільське товариство – волость»). Поміщики залишали за собою свої землі, але були зобов’язані наділити селян землею згідно з Місцевими положеннями. За отримані наділи селяни мали виплатити викупні платежі державі (котра одразу сплачувала поміщикам 80 % вартості селянських наділів). Розміри наділів та обсяг повинностей фіксувався уставними грамотами, котрі мали підписати селяни і поміщик. За землю селяни платили не згідно з її низькою в умовах імперії ринковою вартістю, а згідно з кредитом під 6 % річних, взятим у держави, протягом 49 років. Під час виплат селяни не мали права відмовлятися від наділів. Так звані дворові селяни – поміщицькі слуги, котрі не мали землі, – звільнялися без наділів. Українські губернії підпадали під дію трьох місцевих положень про реформу. Найвищі розміри наділів коливалися тут від 3 до 12 десятин на ревізьку душу (найбільші показники припадали на три південні губернії), нижчі були на третину менші. На Лівобережжі землею наділяли згідно зі спадково-сімейним принципом, відробітки були вищі, на Правобережжі (в Київській, Подільській та Волинській губерніях) – за інвентарними правилами 1847–1848 рр., і повинності були менші. Реформа передбачала «прирізки» (рідкісне явище, траплялися на Правобережжі) і «відрізки» (траплялися частіше) наділів, у випадку, якщо земельна норма була більша чи менша за реальний селянський наділ, котрим володів селянин на 1861 р.

22,5 млн кріпосних селян імперії стали вільними. Реформа відкрила шлях для розвитку капіталістичних відносин на селі і в місті, де потрібні були вільні робочі руки. Водночас внаслідок відрізків, невеликих норм наділення селян як для багатих чорноземних українських губерній середній наділ селянина після реформи скоротився від 4,4 до 3,4 десятини, близько 220 тис. українських селян були обезземелені, 100 тис. отримали до 1 десятини, понад 1,6 мільйонів – від 1 до 3 десятин на душу, що було помітно менше за прожитковий мінімум. Довгоочікувана реформа разом з усіма обмеженнями і борговим тягарем викликала у багатьох селян розчарування, наслідком чого були масові селянські заворушення (охопили до 2 млн осіб).