Чтение онлайн

Після поразки під Полтавою, еміграції мазепинців до Молдавії і смерті І. Мазепи гостро постало питання відносин гетьмана і старшини. Обираючи нового гетьмана, старшина і козаки-емігранти як із Лівобережжя, так і запорожці, були зацікавлені в закріпленні своїх прав і свобод. У гострій боротьбі за спадок Мазепи було досягнуто компромісу – племінник покійного гетьмана А. Войнаровський здобув більшу частину майна Мазепи, натомість гетьманом в еміграції ставав П. Орлик. Результатом політичного компромісу Орлика зі старшиною стали «Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького», розроблені Орликом і прийняті на козацькій раді, яка обрала його гетьманом.

«Конституцією» в річпосполитській традиції називали закон, ухвалений сеймом (у староукраїнській версії фігурує назва «Договори і постановленія…»). Документ складається з прелюдії та 16 пунктів. У прелюдії йдеться про необхідність обмеження влади гетьманів, аби ті не поводилися «на московський лад», але поважали права і свободи вільного козацького народу, котрий походить від хазар (у Середньовіччі виводити себе від якогось давнього народу було частим явищем – у Речі Посполитій існував, наприклад, «сарматський міф»). Пункт перший присвячений необхідності підтримки українського православ’я, для чого пропонується повернути його до підпорядкування Константинополю, як це було раніше, а не Москві. Пункт містить застереження проти існування в Україні іудаїзму. У пункті другому йдеться про непорушність кордонів козацької України і необхідність відвоювати у Московської держави українських земель, користуючись протекцією Швеції. Пункт третій стосується необхідності укладення союзу і добросусідських відносин із Кримським ханством. У пунктах 4–5 ідеться про захист вольностей Запорозької Січі, котра після майбутньої перемоги має повернути собі захоплені царем землі і права, гетьман не має порушувати кордон із землями запорожців, котрим надається міста Трахтемирів, Переволочна, Келеберда і Кодак. Принциповий характер має 6 пункт, де закладено основи управління та діяльності органів державної влади. Конституція певною мірою ґрунтувалася на ідеї поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча влада належить Раді, членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від усіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького для слухання і обговорення справ, щоб взяти активну участь». Рада мала збиратися тричі на рік – на Різдво, Великдень та Покрову, а також за рішенням гетьмана. Усі важливі державні справи гетьман (виборний, з довічним строком правління) мав попередньо узгоджувати з радою, проголошувалася незалежність суду. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежено статтями 6, 7, 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом як власним (пункт 9) та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді. Пункт 8 проголошував пріоритет генеральної старшини перед гетьманськими «фаворитами». У пунктах 10–16 ішлося про необхідність захисту простого народу, боротьбу з корупцією, непотизмом, «соціальний захист» козацьких дружин і дітей (пункт 11), недопустимість уникнення оподаткування багатими купецтвом (пункт 12), дотримання Магдебурзького права в містах (пункт 13), боротьбу зі зловживаннями гетьманської адміністрації, зокрема незаконними повинностями (пункт 14), врегулювання гострих питань, пов’язаних із постоєм найманого війська (пункт 15) і митом (16). Документ завершує текст присяги новообраного гетьмана і підтвердження цього акту королем Карлом XII.

Конституція не набрала чинності через безуспішність спроб Орлика закріпитися на Правобережжі 1711 р. Один із перших європейських документів, у якому є елементи розподілу влади (ідея, яку розробляв Дж. Локк, а згодом Ш. Монтеск’є), має вагоме значення для конституційного процесу в пізнішій Україні.

Умисне «забута» за радянських часів і прекрасно відома в сучасній Україні подія, предмет законної гордості та один з осередків міфу про «особливий український демократизм» як рису національного характеру. Конституція та її творець вшановані на державному рівні (особливо гучні заходи проведено до її 300-річчя) встановленням пам’ятників у містах України, а також у Бендерах та Крістіанстаді (Швеція), ім’ям гетьмана названо вулиці, на честь події випущено монети та марки, подія відображена в художній літературі й мистецтві. Важливою подією стало віднайдення оригіналу документа в російських архівах 2008 р. та факсимільне видання його в Україні 2011 р.

21 листопада 1764 р., місто Санкт-Петербург.

Катерина II (Софія-Августа-Фредеріка фон Ангальт-Цербст-Дорнбурґ, у православ’ї Катерина Олексіївна, 1729–1796; імператриця Російської імперії в 1762–1796 рр., прийшла до влади в результаті перевороту; доволі своєрідна представниця європейських правителів епохи «освіченого абсолютизму», загалом успішний політик і реформатор своєї держави, виграла низку воєн); гетьман Лівобережної України Кирило Розумовський (Розум, 1728–1803; молодший брат морганатичного чоловіка імператриці Єлизавети Петрівни Олексія Розумовського, граф Російської імперії, генерал-фельдмаршал, гетьман Лівобережної України в 1750–1764 рр., провів податкову, військову реформу, реформу судочинства, з 1746 р. президент Імператорської академії наук); на думку сучасників подій, чималу роль у ліквідації гетьманства відіграв вихователь і друг юності Розумовського «підступник» Григорій Миколайович Теплов (1712 або 1717–1779; за родинною легендою, позашлюбний син Ф. Прокоповича, з 1746 р. відігравав важливу роль у керівництві Імператорською академією наук, брав участь у перевороті проти Петра III, після 1762 р. наближений Катерини II, управитель маєтностями гетьмана Розумовського, таємний радник, сенатор, непоганий музикант і композитор, талановитий чиновник і брутальний корумпований пройдисвіт); новий орган для управління Лівобережжям – Другу Малоросійську колегію – очолив граф Петро Рум’янцев (1725–1796; імовірно, незаконний син імператора Петра I, уславився в ході Семирічної війни, успішний командувач російських військ у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., отримав титул «Задунайський», у 1765–1782 рр. голова Другої Малоросійської колегії).

Прийшовши до влади 1750 р., гетьман Кирило Розумовський провів низку реформ у козацькій Україні (податкову, судову, військову). Вони об’єктивно сприяли модернізації Гетьманщини, вступаючи в конфлікт з політичною лінією нової російської імператриці. Вихована під впливом ідей камералізму, просвітництва і концепції добре регульованої поліцейської держави, імператриця Катерина II з самого початку свого правління продемонструвала прагнення посилити контроль над провінціями, «раціоналізувати» їхній устрій, збільшити податкові надходження до імперської казни. Національні відмінності визнавалися, але вважалися незначущими – імператриця вірила, що з адміністративною інтеграцією і більш однорідним її розвитком ці відмінності зникнуть. Заради досягнення такої однорідності Катерина II протиставляла новий раціональний порядок давнім «феодальним» привілеям окремих історичних регіонів, які були для неї реліктами, котрі перешкоджали створенню унітарної, добре врегульованої держави. Проте ясно, що безпосереднім приводом для вже задуманого радниками Катерини II і, можливо, нею самою ліквідації українського гетьманства послужили гетьманські чолобитні 1763 р. з проханням дозволити відкрити в Батурині університет, водночас реформувавши на тих же засадах Києво-Могилянську академію, і головне – про визнання спадковості посади гетьмана за його нащадками. Дотепер спірним є питання, чи підкинув гетьману цю ідею провокатор Теплов, чи висунула її козацька старшина – династійні проекти для козацької України не були рідкістю, згадаймо Хмельницького, Мазепу та ін. Головне, що той же Теплов, який з 1762 р. став статс-секретарем імператриці, якусь роботу все ж провести встиг. Вінцем його зусиль стала доповідна записка-донос «О непорядках в Малороссии», в якій докладно змальовувались усі вади козацького устрою і виявлялась лицемірна «турбота» про українців, які, мовляв, самі хочуть напряму перейти під владу справедливої імператриці, що просто мусить ліквідувати застарілий і шкідливий для її імперії гетьманат на чолі з «нахабою» Розумовським, який уже будує якісь династійні плани.

Можливо, існував і радикальніший проект ліквідації гетьманату – зі звинуваченням Розумовського в «мазепинстві» і судом над ним (про це є згадки у сучасників тих подій), проте обережна імператриця вирішила «натиснути» на гетьмана сильно, навіть брутально, «чтоб и имя гетманов исчезло, не токмо бы персона какая была произведена в оное достоинство», але все ж без скандалу на всю Європу. У лютому 1764 р. Розумовського викликали в Санкт-Петербург, де прийняли дуже холодно. Обійняв гетьмана при зустрічі лише один Теплов, на що навіть недруг Розумовського Григорій Орлов процідив знамениту біблійну фразу: «Його цілує, його ж і зрадить». Після непростих «переговорів» гетьман погодився зректися булави, залишившись при всіх маєтках, пожиттєвій пенсії 50 тис. карбованців і ще купі різних маєтностей і палаців включно з цілим містом Гадячем та отримавши чин російського генерал-фельдмаршала. 10 листопада 1764 р. з’явився імператорський указ про ліквідацію гетьманства і призначення для керівництва колишньою Гетьманщиною нової Малоросійської колегії на чолі з Рум’янцевим.

Вже 1764 р. колегією було поглинуто вищий виконавчий орган при гетьманському правлінні – Генеральну військову канцелярію, 1765 р. підпорядковано Генеральний військовий суд, за два роки по тому на колегіальні департаменти було перетворено Генеральну лічильну комісію, Канцелярію малоросійського скарбу, Канцелярію генеральної артилерії тощо. У січні 1782 p. землі Лівобережної України – Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва – було включено до складу імперії, козацькі полки перетворено на регулярні. 1783 р. на Лівобережжі запроваджено кріпосне право. Всі ознаки козацької державності тут було ліквідовано.

Добре відома сьогодні подія, що найчастіше серед українців (крім прихильників ідеї «русского мира») викликає стійку негативну асоціацію. Останній український гетьман XVIII ст. заслужив напрочуд зважене ставлення до себе в російській, радянській і сучасній українській історіографії (остання виявляє помітний інтерес до його особи). Непогано відображена доля гетьмана і його держави в художній літературі (поему про Розумовського планував написати Т. Шевченко, гетьману присвячений роман М. Лазорського).

Червень – липень 1768 р., Правобережна Україна, здебільшого район Чигирин – Переяслав – Житомир – Умань, окремі спалахи – до літа 1769 р.

Отаман Максим Залізняк (бл. 1740 – після 1768; запорожець Тимошівського куреня, наймитував, 1767 р. став послушником Мотронинського монастиря, в ході повстання проголошений гетьманом і князем Смілянським, засланий на каторгу до Нерчинська); сотник Іван Гонта (?–1768; сотник надвірного війська Потоцького, ктитор і церковний староста міста Володарка, перейшов на бік гайдамаків, оголошений полковником і князем уманським, страчений К. Браницьким); загонами керували Микита Швачка (1728 – після 1768; командував значним загоном, діяв у районі Білої Церкви, Василькова, Богуслава, взятий у полон російськими військами, засланий до Сибіру); Андрій Журба (?–1768; помічник Швачки, запорожець, загинув у бою); Семен Неживий (1748 – після 1768; запорожець, керував окремим загоном, засланий до Сибіру); Іван Бондаренко (?–1768; запорожець, останній полковник Коліївщини, діяв до серпня 1768 р., страчений); Мельхіседек (у миру Матвій) Значко-Яворський (1716–1809; палкий борець з унією, з 1753 р. ігумен Мотронинського монастиря, з 1761 р. управитель православних монастирів і церков Правобережжя, їздив до Катерини II, заарештовувався польською владою, ймовірний зв’язок з лідерами гайдамаків, після 1768 р. усунутий із посади російською владою). Київським воєводою був Францішек Салезій Потоцький (1700–1772; з 1755 р. воєвода волинський, у 1756–1772 рр. київський, претендував на польську корону, вів незалежну політику, виступив проти Барської конфедерації); губернатором Умані був Рафал Младанович (?–1768; служив київському воєводі Францішеку Потоцькому, проте став на бік конфедератів, що, ймовірно, спричинило перехід на бік повстанців козаків Гонти); військами Речі Посполитої, що діяли проти повстанців, керував генерал-лейтенант коронних військ Францішек Ксаверій Браницький (1731–1819; невдало намагався придушити Барську конфедерацію, з 1773 р. великий гетьман коронний, лідер Тарговицької конфедерації і один із головних винуватців поділів Речі Посполитої, дотримувався проросійської орієнтації, заснував дендропарк «Олександрія»); російськими військами командував полковник Михайло Микитович Кречетников (1729–1793; дослужився до генерал-аншефа, уславився в російсько-турецьких війнах, активний учасник поділів Польщі та воєн із польськими конфедератами, в 1790–1793 рр. генерал-губернатор Малоросії, 1793 р. – Правобережної України).

Після передавання Правобережжя Речі Посполитій 1714 р. тут були відроджені окремі козацькі підрозділи в складі надвірних військ магнатів (зокрема, Ф. Потоцького). Пам’ять про Хмельниччину і Паліївщину була ще жива на Київщині та Брацлавщині, що в умовах безладу і паралічу влади, безправ’я окремих соціальних і конфесійних груп в останні десятиліття існування Речі Посполитої не могло не призвести до нових соціальних катаклізмів. Безпосереднім приводом до повстання стало підписання королем Станіславом Понятовським у лютому 1768 р. під тиском Росії універсалу про урівняння в правах католиків і некатоликів, на що частина магнатів і шляхти миттєво відповіла створенням Барської конфедерації (існувала в 1768–1772 рр.). Розправи загонів конфедератів зі «схизматами»-українцями Правобережжя стали причиною початку великого повстання, яке очолили запорожці, а ударною силою стали козаки надвірних військ правобережних магнатів, що не приєдналися до конфедератів, та селяни. Підготовкою повстання займався штаб із кількох запорожців (Шелест, Залізняк, Неживий, Швачка, Бондаренко), ймовірна участь у підготовці повстання Мельхіседека Значка-Яворського, котрий обіцяв підтримку з боку Катерини II (ходила навіть чутка про царську «Золоту грамоту» із закликом бити поляків та євреїв). Царський уряд, воюючи з конфедератами в інтересах лояльного до Катерини короля, був на певному етапі зацікавлений у допомозі з боку українців, проте він аж ніяк не розраховував на те, що сталося в червні 1768 р.

6 червня загін Залізняка вирушив на «священну війну», освятивши ножі та іншу зброю. Почавши з села Медведівка, повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. Ключовим моментом стало взяття гайдамаками Умані – сотник надвірного війська Потоцького І. Гонта мав якісь таємні інструкції від свого сюзерена, і тому він не пішов за уманським губернатором Младановичем, котрий підтримав Барську конфедерацію. Перехід Гонти і ще кількох сотників до Залізняка вирішив долю Умані – 21 червня місто було взято, значну частину населення і біженців з-поміж поляків, євреїв, греко-католиків і навіть православних слуг шляхти – вирізана (кількість жертв спірна, але велика). Рада повстанців обрала М. Залізняка гетьманом і князем Смілянським, а І. Гонту – полковником і князем уманським. По суті, повсталі спробували відродити козацький устрій часів Хмельниччини. Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні–липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів. Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями розпочати боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом із польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків, котрі вбачали в росіянах своїх союзників, і вимагали видати їм поляків і євреїв, що тікали під захист російської армії.