Чтение онлайн

«Русалка Дністрова» була перевидана кілька разів: 1910 р. (Тернопіль), 1950 р. (Київ) та 1961 р. (Філадельфія). Про неї неодноразово згадували класики української літератури, як «революційну працю» позитивно оцінювали за радянських часів, з 1987 р. у Львові в дзвіниці зруйнованої церкви при греко-католицькій семінарії, де вчилися її автори, працює спеціальний «Музей Русалки Дністрової», поряд встановлено пам’ятник Шашкевичу, а ім’я «Маркіян» досі популярне в середовищі західноукраїнської інтелігенції.

13–20 квітня 1840 р., друкарня Є. Фішера, місто Санкт-Петербург.

Тарас Григорович Шевченко (1814–1861; найвідоміший український поет усіх часів, талановитий прозаїк, драматург, художник, мислитель, разом із І. Котляревським співзасновник і символ нової української літератури, а також модерної української нації в цілому); Василь Іванович Штернберг (1818–1845; друг Т. Шевченка по Петербурзькій академії мистецтв, талановитий пейзажист і жанрист, адресант вірша «На незабудь Штернбергові»); Євген Павлович Гребінка (1812–1848; ще один друг Т. Шевченка, котрий допоміг викупити майбутнього автора «Кобзаря» з кріпацтва, офіцер, педагог, письменник, поет-романтик, найбільше уславився як байкар та автор історичного роману «Чайковський», а також слів до романсу «Очи черные…»).

За версією Петра Івановича Мартоса, спочатку – доброго знайомого Т. Шевченка, потім (після справи кирило-мефодіївців) – прискіпливого і дріб’язкового «критика» поетового життя і творчості, саме він, Мартос, першим помітив уривок чернетки «Тарасової ночі» і захопився творчістю Т. Шевченка, запропонувавши згодом Шевченкові опублікувати його вірші, на що останній, вважаючи свої вірші аж ніяк не першокласними (головною своєю справою Шевченко вважав живопис), зніяковів, проте таки дав згоду. За іншою версією, головну роль у підготовці збірки відіграв Є. Гребінка.

Гроші на публікацію дали Є. Гребінка і П. Мартос. Цензура легко пропустила поданий Гребінкою рукопис. До першого «Кобзаря» входило вісім ліричних та історичних творів у стилі романтизму: поеми «Катерина», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», вірші «Думи мої, думи мої…» (виконує роль епіграфа), «Перебендя», «Думка» («Нащо мені чорні брови…»), «До Основ’яненка», балада «Тополя». Збірка мала приємний вигляд: якісний папір, зручний середній формат, чіткий шрифт, рівний набір, продуманий розподіл тексту та його частин, у результаті чого маленька збірочка стала книжечкою на 115 сторінок. Тексти надруковано «ярижкою» – український текст російськими літерами включно з «єр» (звідки назва правопису) і «ять», аби її було легше читати російськомовним читачам. Крім вступного вірша «Думи мої, думи мої…», у кожного твору був свій шмуцтитул. 5 творів мали посвяти (Є. Гребінці, П. Мартосу, В. Штернбергу, В. Жуковському, П. Петровській). «Кобзар» не був би собою без своєї головної ілюстрації – офорта (гравюри на міді) на початку книжки, створеної за малюнком Штернберга. На ній були зображені сліпий кобзар із хлопчиком-поводирем (ймовірно, ілюстрація до вірша «Перебендя» чи певний загальний образ ліричного героя, який моментально став асоціюватися з автором збірки, котрий став нерідко підписуватися «Кобзар Дармограй»).

Коли з друкарні привезли сигнальні примірники, Є. Гребінка і Т. Шевченко роздали їх близьким друзям і просто приятелям, котрі в цілому схвально оцінили поетичну спробу вже доволі відомого художника. Явним дисонансом стала лайлива реакція модного тоді (і забутого сьогодні) драматурга Нестора Кукольника, який грубо і прилюдно звинуватив Т. Шевченка в неблагонадійності. Переляканий Мартос побіг до друкарні й вилучив цілу низку фрагментів тексту «До Основ’яненка» і «Тарасової ночі», в яких автор сумував за втраченою Гетьманщиною. У результаті за кілька днів решту накладу додрукували у вигляді такої собі 114-сторінкової «версії», в рамках все того ж видання. Обидві редакції сьогодні є величезною бібліографічною рідкістю, коштуючи колись 1 крб.

«Поява Шевченкового «Кобзаря» 1840 р. у Петербурзі, – писав згодом І. Франко, – мусить уважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після «Енеїди» Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову». Доповнений «Кобзар» став найбільш видаваною українською книжкою радянської доби (коли була започаткована ціла дисципліна «шевченкознавство»), настільною книжкою української інтелігенції, справжнім символом (а іноді навіть – жупелом, пригадаймо знаменитого футуриста М. Семенка і його провокативний заклик до модернізації української поезії «Я палю свій «Кобзар»!) нової української літератури і культури взагалі.

За життя Т. Шевченка «Кобзар» перевидали двічі українською (в 1844 та 1860 рр.) і один раз у російському перекладі (1860 р.), обидва видання збільшені й доповнені, 4-те видання (1861 р., у журналі «Основа») поет у повному обсязі побачити не встиг. На сьогодні кількість видань збірки (куди входять тепер майже всі основні твори Шевченка) перейшла за 150, існують «Кобзарі» на будь-який смак: цензуровані російською імперською і радянською цензурою, сучасні нецензуровані видання, переклади понад 100 мовами світу, дешеві видання «для народу» і розкішні подарункові, з ілюстраціями самого Т. Шевченка, його друга Я. де Бальмена, В. Сідляра та ін. аж до найменшої в світі рукописної книжки розміром 0,6 мм2, виготовленої українським мініатюристом В. Сядристим. Не кажучи вже про кілька музеїв Т. Шевченка, в Черкасах з 1989 р. існує музей однієї книжки – книжки з такою знайомою всім українцям назвою…

19 березня – 2 листопада 1848 р., Галичина, Буковина, Закарпаття.

Намісником королівства Галичини і Лодомерії був граф Франц Штадіон фон Вартгаузен (1806–1853; у 1841–1846 рр. губернатор Австрійського Примор’я, в 1846–1848 рр. – Галичини, 1849 р. міністр внутрішніх справ, один із розробників Конституції 1849 р.). Помітними діячами українського руху цього періоду були перемишлянський єпископ Григорій Яхимович (1792–1863; з 1848 р. перемишлянський єпископ, борець за права греко-католиків, голова Головної Руської ради, з 1860 р. митрополит галицький, барон), канонік Михайло Куземський (1809–1879; у 1848–1851 рр. заступник і фактичний голова Головної Руської ради, борець за кириличний алфавіт і східний обряд, 1868–1871 рр. – останній єпископ Холмський), Антоній Павенцький (1818–1889; видавець першої української газети «Зоря Галицька», член-засновник Головної Руської ради), священик Микола Устиянович (1811–1885; один із перших «будителів» Західної України, соратник М. Шашкевича, священик, поет і письменник, 1868 р. заснував першу Просвіту), Іван Борисикевич (1815–1892; юрист, заступник голови Головної Руської ради, автор її статуту, організатор Собору руських учених, борець за українську освіту), колишні члени Руської трійці Іван Вагилевич (перейшов до русько-польського руху) та Яків Головацький. Відзначимо також харизматичного лідера буковинських гуцулів Лук’яна Кобилицю (1812–1851; селянський уповноважений, ватажок народних виступів на Буковині в 1843–1844 та 1848–1849 рр., депутат рейхстагу 1848 р., заарештований, помер на засланні).

На початку XIX ст. українські землі в складі імперії Габсбургів були відсталим аграрним регіоном з великими соціальними проблемами у відносинах між панами і підданими. Ще однією проблемою було міжетнічне протистояння поляків (стара «середньовічна шляхетська» нація) і українців (молода «селянська») – обидві нації переживали непростий процес становлення. Все це разом із загальним незадоволенням прогресивної громадськості імперії, відсутністю конституції, парламенту, елементарних прав і свобод особи призвело до активної участі галичан, меншою мірою – буковинців і закарпатців у революційних подіях «весни народів», котра прокотилася Європою в лютому – березні 1848 р., розпочавшись з успішної революції у Франції, де було скинуто монархію і встановлено республіку. Прагнення галицьких поляків до здобуття автономії, а можливо згодом – і відродження Речі Посполитої, стали каталізатором революційних подій в краї, українці мусили реагувати на події, аби не загубитися в їх вирі. Якоюсь мірою становленню українського руху, очолюваному греко-католицьким духовенством і світською інтелігенцією, допоміг недавній розгром польського повстання 1846 р. в Західній Галичині.

13 березня після перемоги революції в Берліні настала черга Відня. Під тиском громадськості пішов у відставку творець Віденської системи політичних союзів у Європі і фактичний правитель Австрійської імперії при недієздатному імператорові Фердинанді князь Клеменс Меттерніх. Новий уряд очолив граф А. Коловрат; він вперше був поповнений представниками буржуазії. 19 березня львівські поляки провели велику маніфестацію на підтримку революції, зажадавши від імператора і його намісника Штадіона скасування кріпосного права і панщини, автономію для Галичини, запровадження польськомовних шкіл і демократичних свобод. Штадіон дозволив полякам Львова створення Національної гвардії. 13 квітня у Львові була утворена польська Рада Народова. У Кракові 26 квітня навіть спалахнуло стихійне польське повстання, швидко придушене Штадіоном. Намагаючись заспокоїти свою провінцію, Штадіон першим в Австрійській імперії 22 квітня проголосив імператорський указ про ліквідацію з травня 1848 р. селянських повинностей, що мало дуже позитивний для імперії ефект. Тим часом 19 квітня делегація галицьких українців подала Штадіону петицію, в якій запевняла імператора в своїй лояльності і заявляла про свою єдність з українцями Наддніпрянщини. 2 травня за сприяння австрійської влади була створена Головна Руська рада з 30 осіб, на чолі якої стали Яхимович і його заступники Борисикевич і Куземський. Невдовзі склад Ради розширився, вона стала включати 66 осіб (з них 29 духовних осіб або студентів теологічного факультету). 10 травня Рада видала «Відозву до народу руського», після 18 травня почали виникати місцеві Руські Ради (50 місцевих і 14 окружних). Головними вимогами Рад стало досягнення дозволу на освіту українською мовою, відкриття української кафедри у Львівському університеті, з політичних вимог – поділ Галичини на західну, польську, і східну, українську, частини. 23 червня українські і польські діячі створили альтернативну організацію – Руський собор. 2–12 червня в Празі відбувся Слов’янський конгрес, на якому українські та польські делегати від Галичини влаштували гостру дискусію. Здобули західні українці і перший досвід політичної боротьби в парламенті – в роботі рейхстагу, що почав працювати 10 липня, взяли участь 39 руських делегатів, серед них селянські депутати Л. Кобилиця та І. Капущак.

Перша легальна українська політична організація проіснувала до 1851 р. (хоча революція для Галичини скінчилася після придушення повстання у Львові 2 листопада 1848 р.), створивши першу українську газету, Народний Дім, кафедру української мови і товариство Галицько-Руська Матиця у Львові, скликавши Собор Руських учених і, нарешті, створивши на початку 1849 р. зародок власних збройних сил – батальйон руських гірських стрільців, що мав допомагати імперії придушити угорську революцію. Через недосвідченість українських політиків і часом відверто лоялістську щодо Габсбсургів позицію не вдалося досягнути жодної помітної політичної мети. Не мав успіху і відчайдушний виступ буковинців Кобилиці за вигідніші для селян умови звільнення від повинностей.