Чтение онлайн

Та все на цьому світі має свій край, все минає, навіть голод людей, які не їли п'ятнадцять годин! Наївшися, ми відчули, що нас непереможно змагає сон. Це, ясна річ, природна реакція після боротьби зі смертю протягом тої безконечної ночі.

— Щось мені охота задрімати, — озвався Консель.

— І я засинаю! — відповів Нед Ленд.

Мої супутники простяглися на матах, постелених долі, і вмить заснули.

Щодо мене, то я не так легко піддався могутній потребі сну. В голові роїлися думки, одне по одному зринали питання; перед очима поставали химерні образи. Де ми? Яка чудодійна могутня сила мчить нас? Я відчував чи, скорше, мені здавалося, що судно занурюється в непроглядні морські глибини. Мене гнітили кошмари. Марилося, ніби із цієї підводної фортеці вигулькували скопища невиданих тварин, мовби однорідних із цим підводним кораблем, так само живим, рухливим, грізним, як вони!.. Та мало-помалу я заспокоївся, марева розтанули в тумані дрімливості і мене огорнув міцний сон.

Скільки ми спали, не знаю; мабуть, довго, бо, збудившись, я почувся спочилим і бадьорим. Мої супутники, простягшися в кутку, спали як мертві.

Підвівшись із свого твердого ложа, я зразу відчув, що в голові мені прояснилось. Я знову заходився ретельно обдивлятись нашу в'язницю.

Анічогісінько не змінилося. Тюрма лишилася тюрмою, а в'язні — в'язнями. Тільки й того, що стюард, поки ми спали, прибрав посуд. Отже, ніщо не знаменувало близької зміни нашого становища. Я тривожно питався подумки — невже ми роковані на довічне ув'язнення в оцій каюті?

Хоч я й зовсім оклигав після вечірніх кошмарів, та ця перспектива видалась мені жахливою. А тут ще й тиснуло в грудях. Мені було важко дихати, бракувало повітря. Наша каюта простора, та, певне, ми спожили багато кисню. Адже людина щогодини потребує стільки кисню, скільки міститься в ста літрах повітря; тим-то повітря, насичене майже такою кількістю вуглекислого газу, що його за той самий час видихала людина, стає непридатним до дихання.

Отже, конче треба було поновити повітря в нашій тюрмі і, певна річ, у всьому підводному човні.

«А як розв'язує цю проблему капітан?» — майнуло мені в голові. Може, він добуває кисень, розжарюючи бертолетову сіль і водночас поглинаючи вуглекислий газ хлористим калієм? У такому разі судно мусить підтримувати зв'язок із сушею, щоб поповнити запаси бертолетової солі. А може, він просто згущує у відповідних резервуарах повітря і в міру потреби його використовує? Хтозна!

Або, скорше, він удається до простішого й ощаднішого способу — вряди-годи випливає, мов кит, на поверхню й запасається повітрям, приміром, на добу…

Та в який би спосіб капітан те не робив, я відчуваю: конче слід удатися до нього, і то якнайшвидше.

Справді-бо, я мусив дихати частіше, втягуючи в себе рештки кисню, які ще залишалися в нашій в'язниці, коли раптом на мене війнув струмінь свіжого морського повітря. Це був живодайний, напоєний йодом бриз! Я відкрив рота й упивався цілющим повітрям! Ту ж мить я відчув хитавицю, щоправда, невеличку. Судно, крицеве чудовисько, мабуть, випливло на поверхню, мов той кит, аби подихати свіжим повітрям. Он яка вентиляція на судні!

Надихавшись досхочу, я став шукати вентиляційного отвору, сказати б, «повітропостачальника», що з нього лився благодатний струмінь. І я незабаром помітив над дверима продух — саме крізь нього й ринуло свіже повітря. Ледве все це я спостеріг, як прокинулися Нед і Консель. Вони протерли очі, потяглися і скочили на рівні ноги.

— Як спалося панові професорові? — своїм звичаєм поштиво запитався Консель.

— Чудово, мій дорогий друже, — відповів я. — А як спали ви, Неде?

— Як убитий, пане професоре. Але ж тут начебто повіяло морським бризом?

Я розказав канадцеві, що сталося, коли вони спали.

— Он як! — озвався він. — Тепер зрозуміло, що то воно свистіло, коли так званий нарвал стикався з «Авраамом Лінкольном».

— Атож, Ленде, то дихало металеве чудовисько.

— Знаєте, пане Аронаксе, я не маю уявлення, котра зараз година. Чи не обідня пора?

— Обідня пора, мій шановний гарпунере? Ви, либонь, мали на гадці сніданок. Ми проспали, певне, весь учорашній день і ніч.

— Себто ми не прокидалися цілісіньку добу, — промовив Консель.

— Мабуть, що так, — відповів я.

— Хай буде й так, — зауважив Нед Ленд. — Обідати час а чи снідати — байдуже, аби лиш стюард подавав хоч те, хоч те.

— І те й друге, — сказав Консель.

— Атож, атож, — зрадів канадець. — Ми маємо право поїсти двічі, і я, правду кажучи, складу честь і сніданкові, й обідові.

— Гаразд, Неде, почекаємо, — відповів я. — їй-право, наші таємничі господарі і в голові не покладають нас морити голодом, — бо чого ж тоді вчора вони так пишно нас пригостили?

— А що, коли вони надумали відгодувати нас на заріз?

— Схаменіться, Неде! — заперечив я. — Не попали ж ми до рук людожерів!

— А чом би раз і не спробувати, — серйозно відповів канадець. — Хтозна, може, ці люди давненько не пробували свіжини, а три здорові, при тілі особи, як пан професор, його служник та я…

— Викиньте це собі з голови, Неде Ленде, дивіться, не скажіть чогось такого нашим господарям; ви тільки зробите нам на гірше.

— В кожному разі,— сказав гарпунер, — я голодний, як сто чортів, а нам не подають ані сніданку, ні обіду.

— Неде, — зауважив я, — треба ж триматися заведених тут звичаїв; мені здається, наші шлунки випереджують кухарського дзвоника.

— Що ж, доведеться перевести наші годинники, — спокійнісінько відказав Консель.

— Впізнаю вас, друже Конселю, — вихопився нетерпеливий канадець. — Нічим вас не займеш. Таки бережете собі жовч і нерви… Ви можете, не ївши, красненько подякувати і волієте померти з голоду, аніж поскаржитись.

— А що з тієї скарги? — запитав Консель.

— Як-то що? Все-таки легше. А коли ці пірати — я величаю їх піратами задля пристойності, та ще не хочу гнівити пана професора, котрий забороняє називати їх людожерами, — отож, коли ці пірати гадають, що я сидітиму в їхній душогубці мовчки, що я, запавши в гнів, не здатний до терпкого слівця, — то вони помиляються! Пане Аронаксе, поговорімо відверто. Як ви гадаєте, чи довго нас триматимуть у цій гаспидській залізній скрині?

— Правду кажучи, я знаю те не більше за вас, друже Неде.

— А все-таки яка ваша думка?

— Мені здається, ми ненароком проникли в поважну таємницю. Якщо команда підводного судна зацікавлена зберегти ту таємницю і якщо таємниця дорожча їй за наше життя, — нам загрожує велика небезпека. А ні — чудовисько, що проковтнуло нас, за першої-ліпшої ж нагоди поверне нас світові, де живуть такі самі люди, як і ми.

— Або ж нас зарахують до команди, — мовив Консель, — і не відпускатимуть…