Чтение онлайн

Я ждав, що капітан простягне мені руку, аби скріпити нашу умову. Але він не простяг. Мені стало прикро.

— Останнє запитання, — сказав я, коли капітан уже намірився піти.

— Будь ласка, пане професоре.

— Як мені називати вас?

— Пане, — відповів він, — я для вас тільки капітан Немо 26, а ваші друзі й ви для мене тільки пасажири «Наутілуса» 27.

Капітан Немо гукнув стюарда. Той притьмом з'явився, і капітан тією ж не знаною мені мовою щось йому наказав. А тоді повернувся до канадця й Конселя:

— Сніданок чекає на вас у вашій каюті. Ідіть за цим чоловіком.

— Не відмовлюся! — відповів гарпунер.

І він та Консель нарешті покинули в'язницю, де просиділи понад тридцять годин.

— А тепер, пане Аронаксе, ходімо й ми, — сніданок уже готовий. Дозвольте провести вас!

— Я в вашім розпорядженні, капітане.

Я пішов за капітаном Немо і, переступивши поріг, опинився в залитому електричним світлом коридорі. Ми пройшли метрів десять, і перед нами відчинилися ще одні двері.

Я ввійшов до їдальні, оздобленої та умебльованої з вишуканим смаком. По кутках просторої зали височіли дубові буфети, інкрустовані чорним деревом, а на їхніх полицях ряхтіли коштовний фаянс, порцеляна, безцінний кришталь. Срібне начиння блищало під світлом, що м'яко лилося з мальованої стелі.

Посеред зали стояв пишно накритий стіл. Капітан Немо запросив мене сідати.

— Прошу, — сказав він. — Ви, мабуть, уже вмираєте з голоду.

На сніданок подано страви з морських продуктів та інші наїдки — з чого вони, я не міг добрати. Страви були дуже лакомі, але з якимось присмаком. Мені здалося — вони багаті на фосфор, звідти й той присмак, і я вирішив, що весь оцей харч — морського походження.

Капітан Немо поглядав на мене, і хоч я їв мовчки, він здогадався, про що я думаю, і відповів на запитання, ладні вихопитися мені з вуст.

— Більшість із цих страв вам невідомі,— почав він. — Проте їжте й не бійтеся. Вони й трохи не шкідливі, до того — дуже поживні. Я давно вже відмовився од земної їжі й почуваюся гаразд. Усі мої матроси — так само, а гляньте лишень, які вони дужі!

— Отже, — обізвався я, — всі ці харчі дарує вам море?

— Авжеж, пане професоре, море дарує мені все, в чім маю потребу. Закинувши сіті, я виловлюю стільки риби, що ледве її витягаю. Опустившись у морські глибини, недосяжні, здавалось би, людям, я полюю в підводних лісах силу дичини. Мої табуни, ніби табуни старого Нептуна, безбоязно пасуться на безмежних морських преріях. Я — володар цих недосяжних щедрих ланів.

Я глянув на капітана трохи здивовано й відповів:

— Зрозуміло, капітане, що сіті постачають вам до столу прекрасну рибу; хоч і менше, але теж розумію, що ви полюєте водяну дичину в підводних нетрях; та я ніяк не збагну, звідки на вашому столі береться це чудове м'ясо?

— Та ні,— відповів капітан Немо, — я не вживаю м'яса земних тварин.

— А що ж це таке? — запитав я, показуючи на тарілку, де залиши лось кілька шматочків філе.

— Пане професоре, ви маєте за м'ясо філе морської черепахи. А це — печеня з дельфінової печінки, вона, мабуть, видалася вам за рагу із свинини? Мій кухар — великий мастак консервувати морські плоди. Скуштуйте-но кожної страви. Ось консервовані пузанки, малайці вважають їх за найсмачніший в світі наїдок. Це крем із китового молока. А то цукор із велетенських фукусів Північного моря. Нарешті, дозвольте почастувати вас варенням із анемонів, що не поступаються перед найсмачнішими земними фруктами…

І я, скорше з цікавості, аніж із голоду, куштував усі наїдки, тоді як капітан Немо чарував мене розповідями про дивовижні речі.

— Море, пане Аронаксе, — казав він, — зі своєї чудодійної щедроти не лише годує мене, а й зодягає. Тканина, що з неї пошито ваш одяг, виткана з бісуса 28морських молюсків і пофарбована за стародавнім звичаєм соком пурпурниці, а фіолетового відтінку надає їй інший барвник — екстракт середземноморських молюсків — аплізій. Парфуми, що стоять на туалетному столику в вашій каюті, виварені з морських рослин. Ваша постеля — з м'якої морської трави. За перо вам правитиме китів вус, а за чорнило — рідина, що її виділяють залози каракатиці. Все, все нині дарує мені море, і все колись море забере назад!

— Ви любите море, капітане?

— Так! Я люблю море! Море — це все. Воно вкриває сім десятих земної кулі. Його дихання — чисте, живодайне. Тільки в його неосяжному просторі людина ніколи не самітна, бо вона відчуває довкола трепет життя. Море — лоно, що в ньому плодяться й живуть найдивовижніші створіння; море — рух і любов; море — вічне життя. Справді, пане професоре, тут природа виявляє себе в трьох царинах: мінеральній, рослинній і тваринній. Ця остання широко представлена чотирма групами зоофітів 29, трьома класами членистих, п'ятьма класами молюсків, трьома класами хребетних, ссавців, плазунів і незчисленним скопищем риб, силою-силенною тварин, що їх нараховується понад тридцять тисяч видів, з яких лиш одна десята водиться в прісних водах. Море — це велетенський резервуар природи. З моря, сказати б, почалося життя нашої планети, морем воно і скінчиться! Тут вищий спокій. Море не підвладне жодному деспотові. На його поверхні деспоти ще здатні чинити беззаконня, воювати, винищувати, переносити на неї всі земні чвари. Але на глибині тридцяти футів під водою їхні можливості вичерпуються, будь-які втручання марні, тут край їхній могутності. О, пане професоре, зоставайтеся тут, в обіймах моря! Тільки тут я почуваюся незалежним! Тут не знаю над собою володарів! Тут я вільний!

Капітан Немо зненацька урвав свою пристрасну мову. Може, він мимохіть перейшов межі притаманної йому стриманості? Може, сказав щось зайве? Схвильований, він якийсь час походжав по кімнаті. Потому збурення його вляглося, лице прибрало звичайного холодного виразу, і, повернувшись до мене, він мовив:

— А зараз, пане професоре, коли бажаєте оглянути «Наутілус», я до ваших послуг.

Капітан Немо попростував до виходу, я — слідом за ним. Двійні двері в глибині їдальні відчинилися, і ми ввійшли до суміжної кімнати, такої ж просторої, як і їдальня.

Це була бібліотека. У високих, інкрустованих міддю шафах із чорного палісандра на широких полицях вишикувались книги в однаковій оправі. Усі стіни зверху донизу заставлено шафами, а при них тяглися оббиті коштовною шкірою широкі дивани, що надавали кімнаті особливого комфорту. Біля диванів височіли пюпітри для книжок, що їх можна було підіймати й опускати. Посеред кімнати стояв чималий стіл, захаращений брошурами, з-поміж яких видніло кілька давніх газет. Весь цей гармонійний ансамбль осявало м'яке електричне світло, що лилося з чотирьох матових куль, наполовину вмонтованих у ліпну стелю. Я зачудовано оглядав залу, вмебльовану з таким вишуканим смаком.

— Капітане Немо, — мовив я до господаря, — ваша бібліотека зробила б честь будь-якому палацові на землі; я дивуюся на саму тільки думку, що ви, живучи в морських глибинах, маєте при собі такі неоціненні скарби.

— А де ж іще, пане професоре, можна знайти ліпші умови до праці? Безгоміння, самітність! — відповів капітан Немо. — Хіба ваш кабінет у Паризькому музеї має такі вигоди?

— Звичайно, ні! Мушу визнати — мій кабінет занадто вбогий проти вашої бібліотеки. Тут щонайменше шість-сім тисяч томів…

— Дванадцять тисяч, пане Аронаксе. Книги — єдине, що в'яже мене з землею. Адже світ не існує для мене відтоді, як мій «Наутілус» вперше занурився в морську глибінь: тоді я востаннє купив книги, журнали, газети; і від тої хвилі людство для мене перестало мислити, перестало писати. Всі мої книги до ваших послуг, пане професоре; можете вільно користуватися ними.

Подякувавши капітанові Немо, я підійшов до полиць. Яких тільки книжок не було тут: наукові, філософські, художні, та ще й багатьма мовами! Проте я не завважив жодної праці з політичної економії. Певно, їм суворо заказаний сюди доступ. І ще цікава деталь — всі книги, незалежно від мови, якою вони написані, стояли впереміш. Мабуть, капітан «Наутілуса» вільно володів багатьма мовами.