Чтение онлайн

Хоч світна стеля погасла, в салоні було ясно. Це тому, що крига відбивала світло потужного прожектора. Я не годен змалювати світляних ефектів на цих велетенських, примхливо вирубаних брилах, де кожен кут, кожна грань, кожна площина, залежно від характеру тріщин і розколин, відбивала своє особливе сяйво. Це була сліпуча рудня розмаїтих самоцвітів, де сапфіри перехрещували своє синє проміння з зеленим промінням смарагдів. То тут, то там найніжніші опалові тони пробивалися крізь вогняні зірки діамантів, що блиском сліпили око. Прожекторове світло посилювалося в сто крат, як посилюється під лінзою маяка світло звичайної лампи.

— Яка краса! Яка краса! — вигукнув Консель.

— Еге ж, — погодився я. — Чарівно!

— Сто чортів — і справді! — не втримався Нед Ленд. — Це чудово! Скажу я вам, аж голова мені обертом пішла. Дивина та й годі. Тільки за це видиво, може, доведеться дорого заплатити. І, коли вже говорити щиро, то ми споглядаємо на таке, чого й сам Бог не дозволяє людині бачити!

Нед мав рацію. Це було аж занадто гарно. Зненацька Консель скрикнув, і я рвучко озирнувся.

— Що там? — запитався я.

— Хай пан професор заплющить очі! Хай не дивиться! — Консель затулив собі долонями очі.

— Але що тобі, друже мій?

— Я нічого не бачу! Я осліп!

Мимохіть глянув я на шибу, та враз мусив одвернутися від сліпучого сяйва.

Я тут же все збагнув: «Наутілус» ринув уперед, набираючи швидкості. Спокійний блиск крижаних мурів повернувся на сліпучу вогняну смугу. Міріади діамантових блискіток злилися. «Наутілус», підхоплений потужним гвинтом, мчав поміж блискавиць.

У цю мить віконниці салону зачинилися. Ми так і стояли, затуливши долонями очі,— перед нами й досі палахкотіли осяйні смуги концентрованого світла, які, буває, з'являються перед очима, коли подивишся на сонце. Минуло кілька хвилин, перш аніж зір заспокоївся.

Нарешті ми опустили руки.

— Далебі, я ніколи б у це не повірив, — сказав Консель.

— А я й зараз не вірю! — мовив канадець.

— Коли повернемося на землю, — правив далі Консель, — розбещені такими чудесами природи, що ми будемо думати про ті вбогі континенти і про нікчемні витвори людських рук? Ні! Світ, заселений людьми, вже нас не гідний!

Така річ в устах незворушного фламандця свідчила про надзвичайне захоплення.

Але Нед Ленд не проминув нагоди хлюпнути на нас холодною водою.

— «Заселений людьми світ»! — передражнив він, хитаючи головою. — Заспокойтеся, друже Конселю, в нього ми не вернемося.

Була п'ята година ранку. Раптом «Наутілус» знову об щось ударився. Я збагнув: він наштовхнувся тараном на крижану брилу. Може, до цього призвело якесь невдале маневрування — адже плисти вузьким тунелем, захаращеним кригою, — вельми нелегко. Я подумав, що капітан Немо, змінивши напрям, обійде перепону або попливе звивинами тунелю. Проте, всупереч моїм сподіванкам, «Наутілус» узяв задній хід.

— Невже ми задкуємо? — запитався Консель.

— Еге ж, — відповів я. — Певне, з цього боку в тунелі немає виходу.

— Ну, й що тепер?

— А нічого. Вернемося назад і вийдемо південним отвором тунелю. Та й по всьому.

Отак говорячи, я намагався показувати себе впевненішим, аніж був насправді. А тим часом «Наутілус» дедалі швидше мчав назад.

— Марнуємо час, — сказав Нед.

— Година туди чи сюди — байдуже! Аби ж то вийти!

— Воно-то так, — відповів Нед. — Аби ж то вийти!

Хвилин кілька походжав я з салону до бібліотеки і з бібліотеки до салону. Потім сів на канапу, взяв книжку й почав механічно пробігати очима сторінки. Минуло чверть години. Підійшов Консель і запитався:

— Пан професор читає щось цікаве?

— Дуже цікаве.

— Ще б пак! Це ж книга пана професора.

— Хіба?

То й справді була моя книга «Таємниці морських глибин». Оце так! Я згорнув книгу і знову взявся ходити. Нед і Консель звелися, аби піти до себе.

— Зостаньтеся, — сказав я. — Побудемо разом, доки виберемося із цього тунелю.

— Як ваша ласка, пане професоре, — відповів Консель.

Минуло кілька годин. Я часто поглядав на прилади. Манометр показував: «Наутілус» йде на глибині триста метрів; компас визначав південний напрям, а лаг крутився зі швидкістю двадцять миль на годину — надмірна швидкість у такому тісному тунелі. Але капітан Немо знав, що за цих умов найбільша швидкість не буде зайва, що тепер хвилини мали вагу віків.

О восьмій годині двадцять п'ять хвилин судно вдруге на щось наштовхнулося, цього разу кормою. Я зблід. Товариші підійшли до мене. Я стиснув Конселеві руку. Ми перезирнулися — і тільки. Та ці погляди були промовистіші за будь-які слова.

Аж тут до салону ввійшов капітан. Я спитав у нього:

— Шлях на південь також закрито?

— Так. Айсберг перевернувся і загородив вихід.

— Ми в пастці?

— Так.

Отже «Наутілуса» згори, знизу і з боків обступали непроникні крижані мури. Ми стали в'язнями торосів! Канадець гримнув об стіл кулачиськом. Консель сидів мовчки. Я подивився на капітана. Лице його знову прибрало свого звичного спокійного виразу. Склавши на грудях руки, він щось обмірковував. «Наутілус» не рухався.

— Панове, — промовив капітан спокійно, — у становищі, в якому ми опинилися, є два способи померти.

Цей незбагненний чоловік скидався на професора математики, котрий доводить учням теорему.

— Перший, — правив він далі,— бути розчавленими, другий — загинути від задухи. Голодна смерть нам не загрожує — продовольчі запаси «Наутілуса» напевне переживуть нас. Тож обміркуйте тільки дві небезпеки — бути розчавленими або задихнутися.

— Як на мене, — зауважив я, — задухи боятися нічого — резервуари повні повітря.

— Це правда, але його стане лише на два дні. Ми вже тридцять шість годин під водою, повітря в «Наутілусі» важчає і потребує поновлення. За дві доби наші запаси вичерпаються.

— Ну що ж, капітане, звільнімося раніше, ніж за дві доби!

— Принаймні спробуємо пробити цей мур.

— З якого боку?

— Треба промацати зондом. Я посаджу корабля на крижану долівку, і матроси, надягнувши скафандри, лупатимуть айсберг у найтоншому місці.