Чтение онлайн

Поблизу берегів наші сіті захопили чудові водорості — фукуси, що їх коріння всіяне черепашками, яких мають за найкращих у світі.

Дикі гуси й качки дюжинами сідали на палубу і незабаром завоювали почесне місце в нашому меню. Поміж риб я завважив костистих з роду бичків, особливо бичків-бульро, двадцять сантиметрів завдовжки, з білавими й жовтими цятками.

Милували око й численні медузи, а надто чудові хрізаори; саме ними прикметні тутешні води. Медузи мали то форму напівсферичної парасольки, дуже гладенької, з буро-червоними смугами, облямованої дванадцятьма правильними фестонами, то форму кошика, звідки доладно звисали широке листя і довгі червоні галузочки. Вони веслували своїми чотирма листуватими губними мацаками, розпускаючи за течією густу чуприну тоненьких бічних мацаків. Мені хотілося зберегти кілька взірців тендітних зоофітів; та це були тільки хмарки, тіні, подоба; поза рідним середовищем вони танули, зникали. Коли за обрієм щезли останні верховини Мальвінських островів, «Наутілус» поринув під воду на двадцять — двадцять п'ять метрів і пішов уздовж берегів Південної Америки. Капітан Немо не показувався.

До третього квітня судно простувало на широті Патагонії, то занурюючись, то пливучи поверхнею океану. Нарешті ми перейшли широкий лиман, що його становило гирло Ла-Плати, і четвертого квітня опинилися на траверсі Уругваю, за п'ятдесят миль од нього в чистому морі. Простуючи неухильно на північ, «Наутілус» тримався звивистих берегів Південної Америки. Отже, відтоді, як доля закинула нас на борт «Наутілуса» в Японському морі, ми пройшли шістнадцять тисяч льє.

До одинадцятої години ранку біля тридцять сьомого меридіана ми перетнули тропік Козерога і чистим морем пройшли повз мис Фріо. На превеликий жаль Неда Ленда, капітанові Немо, видно, не подобалося сусідство заселених берегів Бразилії, і він мчав стрілою. Жодна риба, жоден із найпрудкіших птахів не могли наздогнати «Наутілуса», і все, що було тут цікавого, тільки промайнуло повз нас.

На такій швидкості «Наутілус» плив кілька день, і нарешті ввечері дев'ятого квітня завиднівся східний край Південної Америки — мис Сан-Рок. Потім судно знову пішло в інший бік, тримаючись найглибших місць підводної долини, що втворилася між мисом Сан-Рок та гірським пасмом Сьєрра-Леоне на африканському березі. На широті Антильських островів долина розгалужується надвоє; на півночі вона кінчається величезною западиною, дев'ять тисяч метрів завглибшки. Геологічний зріз у цьому місці океану до Малих Антильських островів — стрімка скеля шість кілометрів заввишки. А на широті островів Зеленого Мису височить інший мур, не поступаючись величиною проти першого. Між двома мурами потонув цілий материк — Атлантида. На дні долини здіймається кілька гір, надаючи мальовничості підводним глибинам. Я кажу це, опираючись на карти з «Наутілусової» бібліотеки; їх, мабуть, викреслив капітан Немо за власними спостереженнями.

Два дні ми краяли ці пустельні глибини. Але одинадцятого квітня судно раптом виринуло на поверхню і ми побачили береги просторої лагуни, утвореної гирлом Амазонки. Ця річка така повна, що водами її можна опріснити морські простори на багато льє.

Ми перетнули екватор. За двадцять миль на захід залишилася Французька Гвіана — земля, де нам би вдалося легко знайти собі прихисток. Але повівав дужий вітер, море гнало буруни — тож ми не дісталися б до берега вутлим човном. Очевидно, Нед Ленд це розумів, бо й не згадував про втечу. Я ж не робив ніяких натяків, бо не хотів спонукати Неда до спроби, напевне приреченої на невдачу.

Зате я винагородив себе за зволікання цікавою працею. Останні два дні — одинадцятого та дванадцятого квітня — «Наутілус» тримався на поверхні, і човен привіз невиданий вилов розмаїтих зоофітів, риб та рептилій. Навіть до линви вчепилося кілька зоофітів. Це були здебільша фікталіни з родини актиній, фікталіни-протексти, що водяться тільки в тутешніх водах. Цей зоофіт схожий на коротенький циліндрик, оздоблений повздовжніми смугами і червоними цяточками, увінчаний чудовим пучком мацаків. Молюски були мені вже відомі — турители, оливи-порфири з перехресними смужечками і рудими крапочками, що чітко вирізняються на рожевуватому тлі; фантастичні птероцери, подібні до скам'янілих скорпіонів; прозорі гіали, аргонавти і смачні їстівні каракатиці; кілька видів кальмарів — стародавні натуралісти зараховували їх до летючих риб; цих кальмарів використовують як принаду, ловлячи тріску.

Поміж риб я зауважив кілька видів, що їх досі ще не бачив. З підкласу хрящових тут були: в'юноподібна міногапріка, п'ятнадцять дюймів завдовжки, з зеленкуватою головою, фіолетовими плавцями, сіро-голубою спиною, сріблясто-бурим черевом, усіяним яскравими крапочками; райдужна оболонка очей у неї облямована золотавими обідками; цю надзвичайно цікаву рибу, певне, заносить у море течія Амазонки, бо водиться вона головно в прісних водах; плавали тут і горбкуваті скати з довгастими писками та довгими гнучкими хвостами, що мають на кінці зазублені шпичаки; невеличкі сіро-білі акули, з метр завдовжки; зуби в них загнуті всередину і розташовані кількома рядами; цих акул називають пантофлями; риби-кажани, схожі на червоні рівнобічні трикутники, до півметра завдовжки, грудні плавці на взірець м'ясистих лопатей уподібнюють цих риб до кажанів; проте називають їх іще морськими однорогами, бо вони мають біля ніздрів рогового нароста. Помітив я й розмаїтих балістів-спинорожців — їхні боки, всіяні дрібненькими крапками, сяяли золотом; нарешті, капрісків ясно-бузкової барви з муаровим полиском, як на шиях голубів.

Наостанок згадаю костистих риб: пасанів з роду аптеронотів — у них тупий сніжно-білий писок, чорний тулуб і довгий м'ясистий хвіст-ремінець; колючих одонтаньятів — довгих сардин тридцять сантиметрів завдовжки, що мерехтять яскравим сріблом; скумбрій-гарів; сантронотів-негрів до двох метрів завдовжки; у них біле, жирне, але жорсткувате м'ясо. Смажені, вони нагадують смаком в'юнів, в'ялені — лосося; ясно-червоних губанів, хрізоптерів, які виблискують золотом і сріблом, міняться топазом і рубіном; золотохвостих світних морських карасів, що славляться своїм ніжним м'ясом; жовтогарячих спарів-побів з тонким язиком тощо.

Та це «тощо» не позаважає мені описати ще одну рибу. Консель згадуватиме її довго, і то не без причин.

До нашої сіті попався плескатий скат; якби обрубати йому хвоста, вийшов би правильний диск; важив він двадцять кілограмів, зісподу був білий, зверху червонавий із великими круглими темно-синіми цятами в чорній облямівці, шкіра гладенька, ззаду — плавець на дві лопаті. Викинутий на палубу, скат борсався, звивався, силкуючись перевернутися на черево, і мало не вислизнув у воду; та раптом Консель метнувся до нього і перше, ніж я встиг його втримати, обома руками вхопив рибу. Тієї ж миті, напівпаралізований, він упав на палубу, волаючи:

— Професоре! Професоре! Рятуйте!

Це вперше бідолаха звертався до мене не в третій особі.

Ми з капітаном підвели Конселя й заходились його розтирати. Ледве наш затятий класифікатор опритомнів, як забубонів уривчастим голосом:

— Клас хрящових, ряд хрящоперих, з нерухомими зябрами, підряд акулоподібних, родина скатів, рід — електричний скат.

— Так, мій друже, це електричний скат; він і завдав тобі отакого лиха.

— О, пан професор може мені повірити — я помщуся цій тварюці.

— Як саме?

— З'їм її.

Це Консель і зробив того самого вечора, але тільки заради помсти, бо, правду кажучи, м'ясо електричного ската ликувате.

Консель постраждав од найнебезпечнішого поміж скатів — кумани. В такому прекрасному провіднику, як вода, ця своєрідна тварина вбиває риб на віддалі кількох метрів завдяки силі розряду своїх електричних органів — вони мають площу не менше двадцяти семи квадратних футів.

Наступного дня, дванадцятого квітня, «Наутілус» підійшов до голландської колонії біля гирла Мароні. Тут водилися ламантини, їх було кілька табунів. Це морські корови з ряду сирен, гарні, сумирні тварини, метрів шість-сім завдовжки і вагою до чотирьох тонн. Я розповів Недові та Конселю, що завбачлива природа призначила ламантинам визначну роль. Вони, як і тюлені, пасуться на морських луках, знищуючи зарості трав, котрі захаращують гирла тропічних рік.

— А знаєте, — додав я, — що твориться відтоді, як люди майже вигубили цих корисних тварин? Накопичені трави гниють і затруюють повітря, а затруєне повітря призводить до жовтої пропасниці, вона тепер спустошує ці чудові краї. Нині тут, у водах тропічної зони, нагромадилося стільки гнилої рослинності, що хвороба поширилась від гирла Ріо-де-ла-Плата аж до Флоридської протоки.

Та коли вірити Тусснелеві 85, це лихо — дрібниця проти того, яке впаде на наших нащадків, коли людина виб'є всіх китів і тюленів. Тоді в морях наплодиться сила-силенна спрутів, медуз і кальмарів, і стануть вони величезним осередком інфекцій.