Чтение онлайн

Глянув на годинника. Одинадцята година ранку. Значить, уже двадцять восьме березня. «Наутілус» ішов на швидкості сорок миль. Не плив, а летів як стріла.

Де ж капітан? Невже загинув? Невже разом із ним загинули всі?

В цю мить манометр показав: ми за двадцять футів од поверхні. Тільки крижане поле відділяло нас од повітря! Чи не можна його пробити? Можна. В кожному разі, «Наутілус» пробував. Я відчував, як він зводиться стойма, опустивши корму і піднявши тарана. Для цього досить було впустити воду в кормовий резервуар. Потім, спонукуваний потужним гвинтом, він зі всього розгону вдарив у крижану кору. Раз ударив, удруге… Кидався й кидався на перепону, аж доки вона почала тріскатись. Ще один могутній удар — і «Наутілус» проламав кригу, вискочив на неї й роздавив своєю вагою.

Відчинили, певніше, розчахнули люка — і чисте повітря потоками ринуло у всі закутки «Наутілуса».

Як опинився я на палубі, не знаю. Може, мене переніс канадець. Та я дихав, захлинався живодайним морським повітрям. Мої товариші теж упивалися його цілющими молекулами. Нещасливцям, що довго страждали з голоду, не можна зразу накидатися на їжу. Але нам не треба стримуватися, ми могли дихати на повні легені; а тут іще морський бриз п'янив нас солодкою свіжістю.

— О, кисень! — мовив Консель. — Яка то благодать! Хай тепер пан професор дихає досхочу. Тут на всіх вистачить.

Нед Ленд мовчав, але так роззявляв рота, що навіть акула злякалася б. А як він дихав! Втягував повітря, мов розжарена пічка.

Сили хутко повернулися до нас. Оглянувшись довкола, я помітив — ми на палубі самі. Жодної душі з команди. Навіть капітана Немо не видно! Дивні моряки «Наутілуса» вдовольнялися тим повітрям, що було в судні. Ніхто не виходив насолодитися свіжим морським вітерцем.

Перші мої слова — слова вдячності друзям. Протягом довгих годин агонії Нед і Консель підтримували в мені життя. Якими ж словами можна віддячити за їхню відданість!

— Ет, пане професоре, чи варто про те говорити! — відповів Нед Ленд. — Яка тут заслуга? Ніякої. Це проста арифметика. Ваше життя дорожче за наше, тож і треба його берегти.

— Е, ні, Неде. Ваше життя не дешевше. Нема нікого над людину шляхетну й сердечну. А ви — саме така!

— Гаразд! Гаразд! — приказував зніяковілий канадець.

— І ти, мій любий Конселю, ти також добре намучився.

— Та ні, щиро кажучи, не дуже. Щоправда, повітря бракувало, але мені до того не звикати. А коли я бачив — пан професор от-от зомліє, то вже й зовсім не хотілося дихати. Як кажуть, геть дух забивало…

Консель збентежено замовк.

— Друзі мої! — відповів я, до краю розчулений. — Тепер ми навіки зв'язані один з одним, і ви щодо мене маєте право…

— Ним я і скористаюся, — урвав канадець.

— Що? — мовив Консель.

— Еге ж, — правив далі Нед Ленд, — правом узяти вас із собою, коли тікатиму з цього диявольського «Наутілуса».

— Ай справді,— сказав Консель, — ми зараз пливемо в потрібному нам напрямі?

— Авжеж, — відповів я. — Ми йдемо в напрямі сонця, а сонце тут — це північ.

— Звичайно, — зауважив канадець, — але треба дізнатися, куди саме йдемо — в Тихий чи в Атлантичний океан, себто в море, де плавають судна, чи в пустельні води.

Що на це відповісти? Я й сам потерпав — ану ж капітан Немо поведе «Наутілуса» в безмежний океан, котрий обмиває береги і Америки, й Азії. На цьому він може завершити підводну навколосвітню плавбу й вернутися в ті води, де почуватиметься цілком незалежно. А коли ми вернемося в Тихий океан, далеко від заселених земель, що буде з Недовими планами?

Та незабаром усе виясниться. «Наутілус» ішов на великій швидкості. Ми хутко перетнули Південне полярне коло і простували до мису Горн. Тридцять першого березня, о сьомій годині вечора, судно було на траверсі південного краю Америки.

Ми вже забули свої недавні муки. Спогади про крижаний полон поволі згладжувались у пам'яті. Думали ми тільки про майбутнє. Капітан Немо не виходив ні на палубу, ні в салон. Позначки на карті, що їх робив помічник, дозволяли мені стежити за точним курсом «Наутілуса». Увечері того самого дня, на велику мою втіху, виявилось: ми пливемо на північ Атлантичним океаном. Я сказав про це канадцеві й Конселю.

— Добра новина, — обізвався канадець, — але куди саме йде «Наутілус»?

— Цього, Неде, сказати не можу.

— Чи не заманеться капітанові по відвідинах Південного полюса махнути на Північний, а тоді вернутися до Тихого океану отим знаменитим Північно-Західним проходом?

— Од нього можна всього сподіватися, — відповів Консель.

— Ну й хай, — сказав канадець, — до того часу ми встигнемо накивати звідси п'ятами.

— В кожному разі,— додав Консель, — капітан Немо — людина порядна, і нам не доводиться шкодувати, що з ним познайомилися.

— А надто, коли втечемо від нього, — посміхнувся Нед Ленд. Наступного дня, першого квітня, «Наутілус» виплив на поверхню.

Перед полуднем ми помітили на заході берег. То була Вогняна Земля — так назвали її перші мореплавці, побачивши численні смужечки диму, що здіймалися над хижками тубільців. Вогняна Земля — це скупчення островів, розкиданих на просторі тридцяти льє завширшки і вісімдесяти завдовжки, між 53° та 56° південної широти і 67°50' та 77°15' західної довготи. Берег видавався низьким, але вдалині височіли гори. Між ними я начебто вирізнив гору Сармієнто, що сягала двох тисяч сімдесяти метрів над рівнем моря. Це пірамідальна брила із кварцових порід з гострим шпилем. По ньому визначають погоду: повитий туманом — буде сльота, чистий — буде ясно. Так сказав Нед Ленд.

— Чудесний барометр! — зауважив я.

— Атож, пане професоре, природний барометр; він мене й разу не ошукав, коли я плавав Магеллановою протокою.

Сьогодні шпиль Сармієнто чітко окреслювався на тлі неба. Це віщувало добру годину. Воно й справдилось.

«Наутілус», поринувши під воду, підійшов до острова, але плив уздовж берега всього кілька миль. Крізь шиби салону я помітив довгі ліани та стебла велетенських фукусів, що мають на собі грушовидні пухирі; в вільних водах Південного полюса вони представлені кількома видами; їхні липкі гладенькі стебла виростають до трьохсот метрів завдовжки; це справжнє, дуже міцне мотуззя; ці ліани використовують замість линв для причалу невеликих суден. Дном стелилася інша трава — вельпа; листя її, вкрите коралуватими наростами, сягає чотирьох футів. Вельпою живляться і в ній плодяться міріади ракоподібних, молюсків, крабів, каракатиць. Тут знаходили добрий харч тюлені й морські видри, поєднуючи, на англійський смак, рибу з зеленню.

«Наутілус» мчав цими розкішними й родючими глибинами на граничній швидкості. Надвечір він наблизився до Мальвінського архіпелагу, а ранком я вже міг добре розгледіти верховини цих гористих островів. Море тут не дуже глибоке. Я гадав, і, може, слушно, що два головні острови з багатьма острівцями довкола становили колись частину Магелланової землі. Мальвінські острови відкрив, очевидно, Джон Девіс; він і назвав їх Південними островами Девіса. Згодом Річард Гаукінс дав їм назву островів Діви Марії. У XVIII сторіччі французькі рибалки із Сен-Мало на честь свого міста назвали їх Мальвінами, і, нарешті, англійці, котрим острови належать і досі,— Фолклендськими островами.