Чтение онлайн

— Це американці, вони зніматимуть кіно.

— Цікаво, — відгукнувся Уїльям (він саме приймав душ). — Давай подивимось. Я думаю, нам краще сьогодні не виїжджати. Спробуємо приспати пильність Сімса. А заодно й подивимось, як знімають кіно. Кажуть, колись це було цікаве видовище. Нам не зашкодить трохи розважитись.

“Еге, спробуй розважитись”, — подумала Сюзен. На якусь хвильку, в яскравому сонячному світлі, Сюзен забула, що десь у готелі, викурюючи, певне, тисячну сигарету, їх чекає той чоловік. Сюзен бачила згори вісьмох галасливих щасливих американців і рантом відчула невгамовне бажання крикнути: “Врятуйте мене, сховайте, допоможіть! Перефарбуйте мені очі й волосся, переодягніть. Допоможіть. Я з дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року!” Але ці слова застряли їй у горлі.

Ні, фірму подорожей у часі обслуговують не дурні: у мозок людини, перш ніж вона вирушить у мандри, вмонтовували психічну блокаду. Людина не могла сказати, звідки вона, не могла розповісти нічого про Майбутнє людям з Минулого. Минуле й Майбутнє повинні бути ізольовані одне від одного. Без такої блокади жодній людині не дозволили б подорожувати вільно по століттях. Майбутнє слід уберегти від будь-яких впливів, що їх міг спричинити той, хто подорожує в Минулому. Хоч би як Сюзен хотіла, вона однаково не спроможна була б розповісти веселим людям там, на майдані, хто вона така і в яку біду потрапила.

— Будемо снідати? — запитав Уїльям.

Снідали вони у великій загальній їдальні, де всім подавали однакову страву: яєчню з шинкою. Тут було повно туристів, зайшли й американці, які приїхали знімати кіно. Всі восьмеро — шість чоловіків і дві жінки. Вони перегукувалися, пересміювалися, з гуркотом відсовували стільці. А Сюзен сиділа неподалік і почувала себе поруч із ними затишно й безпечно, вона навіть не злякалась, коли побачила на сходах, що вели у хол, Сімса — він зосереджено попихкував турецькою сигаретою. Звіддаля він привітався з ними, Сюзен кивнула йому і всміхнулася: він нічого їм не зробить, адже тут вісім чоловік з кіно та ще десятків зо два туристів.

— Слухай, це ж актори, — мовив Уїльям. — А що, коли я домовлюся з кимось, — наче це жарт, — щоб вони вдяглися в паш одяг і поїхали звідси в нашому автомобілі так, щоб Сімс не побачив їхніх облич! Якщо їм пощастить обдурити його, ми виграємо кілька годин і втечемо в Мехіко-сіті — хай тоді шукає нас скільки завгодно!

— Гей! — до них нахилився огрядний чоловік, від якого тхнуло вином. — Ви американські туристи? Я ладен вас розцілувати — так мені остогидло дивитися на мексіканців. — Він потис їм обом руки. — Ходімо поснідаємо разом. Нещастя полюбляє велике товариство. Я — Нещастя, оце панночка Нудьга, а це пан і пані Терпіти-не-можемо-Мексіку. Всі ми її терпіти не можемо. Але мусимо тут зробити попередні зйомки для нашого клятого фільму. Решта приїдуть завтра. Моє ім’я Джон Мелтон, я режисер. От диявольська країна! Люди мруть, як мухи, на вулицях похорон за похороном. Ходімо до нашого товариства, розвеселіть нас трохи!

Сюзен і Уїльям засміялися.

— Невже я такий смішний? — спитав Мелтон, звертаючись до всього загалу й ні до кого зокрема.

— Ви просто диво! — Сюзен сіла за їхній стіл.

Сімс пильно стежив за ними з протилежного кутка кімнати. Сюзен скривилася. Сімс рушив до них поміж столиків.

— Пане і пані Трейвіс, — гукнув він ще здаля, — ми, здається, домовлялися поснідати разом?

— Вибачайте, — відповів Уїльям.

— Сідайте, чоловіче, — вигукнув Мелтон. — Друзі моїх друзів — мої друзі.

Сімс сів.

Актори гомоніли всі разом, і під цей галас Сімс тихо промовив:

— Сподіваюся, ви добре спали?

— А ви?

— Я не звик до пружинних матраців, — холодно відказав Сімс. — Але принаймні дечим пощастило себе винагородити. Півночі не спав, перепробував безліч усяких сигарет і різноманітних страв. Вельми дивно й цікаво. Ці давні грішки дають цілу гаму нових відчуттів.

— Не розумію, про що ви кажете, — відповіла Сюзен.

Сімс зареготав.

— Знову прикидаєтесь? Дарма. Хибна тактика. І те, що ви намагаєтесь бути серед людей, також вас не врятує. Рано чи пізно я заскочу вас без свідків. Я терплячий.

— Послухайте, — втрутився розчервонілий від випитого Мелтон. — Цей хлопець, здається, чіпляється до вас?

— Ні, все гаразд.

— Тільки скажіть — і він дістане штурхана під зад. — Мелтон знову почав щось кричати своїм супутникам.

А Сімс під галас і сміх вів далі:

— Давайте домовимося. Цілий місяць я вас вистежував, метався за вами з міста до міста, весь учорашній день змарнував, аби вивести вас на чисту воду. Я допоможу вам уникнути покари, якщо ви спокійно підете зі мною й повернетесь до роботи над ультраводневою бомбою.

— Це ж треба, за сніданком — про вчені матерії! — завважив Мелтон, краєчком вуха вловивши останні слова.

— Подумайте, — незворушно вів далі Сімс. — Вам однаково не втекти. Якщо ви мене вб’єте, вас вистежать інші.

— Не доберу, про що ви!

— Облиште! — скипів Сімс. — Подумайте гарненько — й самі збагнете, що ми не можемо дозволити вам утекти. Бо іншим, тим, що залишилися в дві тисячі сто п’ятдесят п’ятому році, може спасти на думку зробити те саме. А нам потрібні люди,

— Щоб брати участь у ваших війнах! — не витримав Уїльям.

— Білле!

— Заспокойся, Сюзен. Поговорімо про його умови. Нам не втекти.

— Чудово, — задоволено промимрив Сімс. — А то справді, така наївність — утікати від своїх безпосередніх обов’язків!

— Який обов’язок! То жах…

— Дурниці. Просто собі війна.

— Слухайте, хлопці, про що це ви? — встряв Мелтон.

Сюзен рада була б розказати йому все. Але, на жаль, вона могла розмовляти лише про загальні речі, отак, як Сімс і Уїльям. Психічна блокада нічого іншого не дозволяла.

— Просто собі війна! — скрушно промовив Уїльям. — Півсвіту помирає від проказних бомб!

— Хоч би там як, — зауважив Сімс, — а жителі Майбутнього обурені: ви обоє сховалися тут, так би мовити, на тропічному острові, вони ж летять просто чортові в зуби. Смерть любить смерть, а не життя. Тим, хто помирає, приємно усвідомлювати, що разом з ними помирають і інші. Знати, що не сам ідеш у піч чи в могилу — це все-таки втішно. Всі вони ображені на вас обох, а я — виразник їхньої волі.

— Подивіться на нього! — звернувся Мелтон до своїх приятелів. — Ви бачили такого виразника чужої волі?

— Що довше ви примушуєте мене чекати, то гірше для вас. Ви нам потрібні для роботи над новою бомбою, пане Трейвіс. Якщо повернетеся зразу — ніяких катувань. Якщо ні — однаково примусимо працювати над бомбою, а коли закінчите, випробуємо на вас деякі неприємні новинки.

— Маю пропозицію, — сказав Уїльям. — Я повернуся з вами за умови, що моя дружина, жива й неушкоджена, залишиться тут, далеко від тієї війни.

Сімс замислився.

— Гаразд. Зустрінемося на майдані через десять хвилин. Я сяду у вашу машину. Відвезете мене кудись за місто, де нема людей. Я потурбуюсь, щоб Машина часу забрала нас там.