Чтение онлайн

Уїльям впустив келих на долівку.

— Наше подружжя шукає притулку в товаристві кіноакторів, до яких відчуває довіру. ІЦо більше людей, то безпечніше, думають вони.

Сюзен обм’якла, почала сповзати з крісла. Всі невідривно дивилися на режисера.

Він ковтнув ще шампанського.

— Яке чудове вино! Так ось, наше подружжя, очевидно, не розуміє, що воно потрібне Майбутньому. Особливо чоловік — від нього залежить успіх роботи по створенню металу для нової бомби. Отож Шукачі — назвемо їх так — не шкодують ні сил, ні витрат, аби вистежити чоловіка й жінку, захопити їх і приставити додому, а для цього їх треба заскочити зненацька, коли не буде свідків, у номері готелю. Тут хитра стратегія. Шукачі діють поодинці або групами, скажімо, з восьми чоловік. Чи так, чи так, а вони своє зроблять. Чудовий фільм може вийти, га, Сюзен? Чи не так, Білле? — і він допив вино.

Сюзен сиділа нерухомо, втупившись перед себе поглядом.

— Вип’ємо ще? — запропонував Мелтон.

Уїльям вихопив револьвер і тричі вистрілив — хтось із чоловіків упав, решта накинулися на Уїльяма. Сюзен відчайдушно закричала. Чиясь рука затисла їй рота. Револьвер валявся на підлозі, а Уїльям борсався в руках чоловіків, які міцно тримали його.

Мелтон стояв на тому самому місці, по його пальцях цебеніла кров.

— Прошу вас, — холодно мовив він, — не погіршуйте свого становища.

Хтось загрюкав у двері.

— Відчиніть!

— Це керуючий готелем, — сухо мовив Мелтон.

Тоді підвів голову й наказав своїм:

— До роботи! Швидко!

— Впустіть мене! Я викличу поліцію!

— Він зараз вдереться сюди, — сказав Мелтон. — Мерщій!

З’явилася камера. З неї вирвався промінь голубуватого світла, швидко оббіг кімнату. Потім він поширшав, і супутники Мелтона один по одному почали зникати.

— Мерщій!

За мить до того як зникнути, Сюзен глянула у вікно — там був зелений лужок, бузкові, жовті, блакитні, червоні стіни; струменіла, наче річка, бруківка; серед обпечених сонцем пагорбів їхав селянин на осликові; хлопчик пив апельсиновий сік. Сюзен відчула смак солодкого напою; у затінку дерева на майдані стояв чоловік з гітарою — і Сюзен відчула, як хвилі підхопили її й понесли…

І вона зникла. Зник і її чоловік.

Двері розчахнулися. В номер увірвалися керуючий і ще кілька чоловік. Кімната була порожня.

— Але ж вони щойно були тут! Я сам бачив, як вони прийшли… А тепер — нікого! — кричав керуючий. — На вікнах залізні грати, вони не могли втекти крізь вікно!

Надвечір запросили священика, знову відчинили кімнату, провітрили, священик покропив святою водою в усіх закутках і прочитав молитву.

— А що з цим робити? — раптом запитала покоївка.

І показала на стінну шафу — там стояли шістдесят сім пляшок: шартрез, коньяк, шоколадний лікер, абсент, вермут, текілья — мексіканська горілка; а крім того, сто шість пачок турецьких сигарет і сто дев’яносто вісім жовтих коробок справжніх гаванських сигар по п’ятдесят центів за штуку…

Під вікном шаруділи, наче суха трава, голоси старих пліткарок.

— Еттіл — боягуз! Еттіл — зрадник! Відважні сини Марса летять воювати з Землею, а Еттіл ховається в кущі!

— Базікайте собі, старі відьми! — крикнув він.

Голоси стихли, наче дзюркіт ручая в довгих каналах під марсіанським небом.

— А як ото зараз його синові! Знати, що твій батько — боягуз! — перешіптувалися зморшкуваті відьми, нахиливши докупи голови з хитрими очицями. — Ганьба, ганьба!

В кутку плакала його дружина: мов нудний холодний дощ дріботів по черепичній покрівлі.

— Ох, Еттіле, як ти можеш?

Еттіл відклав металеву книжку в плетеній із полотого дроту палітурці. Ця книжка з самого ранку розповідала йому вголос дуже цікаву історію.

— Я ж намагався пояснити, — сказав він. — Це дурна справа. Марс не зможе підкорити Землю. Ми всі загинемо.

Надворі гриміло й дзвеніло, ревла мідь сурм, гуркотіли барабани, чулися крики, розмірений тупіт ніг, шерех знамен, пісні. По бруківці, завдавши на плечі вогнемети, марширували солдати. Слідом бігли діти. Старі жінки розмахували брудними прапорцями.

— Я залишусь на Марсі й читатиму книжку, — мовив Еттіл.

У двері загрюкали. Тілла відчинила. До кімнати ввірвався Еттілів тесть.

— Що я чув? Мій зять — зрадник?

— Так, батьку.

— Ти не хочеш бути солдатом марсіанської армії?

— Ні, батьку.

— О лихо! — Старий почервонів. — Така ганьба! Тебе розстріляють!

— Розстрілюйте — і справі кінець.

— Це ж нечувано! Щоб марсіанин не хотів воювати з Землею? Нечувано!

— Згоден. Це й справді неймовірно.

— Неймовірно, — засичали відьми під вікном.

— Хоч би ти йому втовкмачив, тату! — схлипнула Тілла.

— Спробуй утовкмачити купі гною! — закричав батько, гнівно блискаючи очима, і підступив до Еттіла. — Оркестри грають, день чудовий, жінки плачуть, дітлашня радіє, все як треба, марширують відважні воїни, а він сидить тут… Яка ганьба!

— Ганьба… — схлипнули голоси в кущах за вікном.

— Геть з мого дому! — вибухнув Еттіл. — Геть звідси зі своїми дурними балачками! І зі своїми медалями та барабанами!

Він підштовхнув старого до дверей, дружина скрикнула, але тут двері відчинилися й на порозі став військовий патруль.

— Еттіл Врай? — ревнув чийсь голос.

— Так.

— Ви заарештовані!

— Прощавай, люба дружино! Йду воювати з цими дурнями! — закричав Еттіл, а люди в бронзових кольчугах потягли його з хати.

— Прощай, прощай! — зникаючи вдалині, відгукнулися старі відьми.

В’язнична камера була чиста й охайна. Без книжки Еттіл нудьгував. Він учепився обома руками в грати й дивився, як за вікном злітають у нічне небо ракети. Холодно світилися незліченні зірки; здавалося, вони кидаються врозтіч, коли між ними спалахувала ракета.

— Дурні, — прошепотів Еттіл. — Які дурні!

Двері камери відчинилися. Якийсь чоловік укотив тачку — на ній безладними купами громадилися книжки. Позаду бовваніла постать Військового наставника.

— Еттіле Врай, ми хочемо знати, чому з вашому домі зберігаються заборонені земні книжки. Всі ці “Дивовижні історії”, “Наукові оповідання”, “Фантастичні повісті”. Відповідайте!

І він схопив Еттіла за руку. Еттіл випручався.

— Якщо ви збираєтесь розстріляти мене — розстріляйте. Саме через цю літературу я її не хочу воювати з Землею. Через ці книжки ваше вторгнення зазнає краху.