Чтение онлайн

Розкинувши вузькі туманні крила, палаюче сонце хилилося до обрію.

Лось і Гусєв квапливо йшли тьмяною, тепер ще більш пустельною і дикою рівниною до берега каналу. Сонце швидко ховалося за близький край поля і кануло. Сліпуче ясно-червоне сяйво розлилося на місці заходу. Різкі промені сонця запалили півнеба і швидко-швидко вкривалися сірим попелом — гасли. Небо видавалося непроглядним.

У попелястому заході низько над Марсом зійшла велика червона зірка. Вона сходила, як гнівне око. Кілька секунд темрява була насичена тільки її похмурим промінням. Та ось уже по всьому неосяжно високому небесному склепінню почали висипати зірки, сяючі, зеленуваті сузір’я, — холодні промені їх кололи очі. Похмура зірка, сходячи, розгорялася.

Дійшовши берега, Лось зупинився і, вказуючи рукою на зірку, мовив:

— Земля.

Гусєв зняв картуза, витер з лоба піт. Задерши голову, дивився на далеку батьківщину, що пливла між сузір’ями, його обличчя, здавалося, було змарніле, сумне.

— Земля, — повторив він.

Отак вони довго стояли на березі древнього каналу, над рівниною з неясними в світлі зірок обрисами кактусів.

Та ось із-за чіткої лінії обрію виринув світлий серп, менший від місяця, і почав підніматися над кактусовим полем. Від лапчастих рослин лягли довгі тіні.

Гусєв ліктем штовхнув Лося.

— А позад нас гляньте-но.

За ними над горбкуватою рівниною, над гаями і руїнами, сяяв другий супутник Марса. Круглий жовтуватий диск його, теж менший від місяця, хилився за шпичасті гори. Виблискували на пагорбах металеві диски.

— Оце ніч! — прошепотів Гусєв. — Як у сні.

Вони обережно спустилися з берега в кактусові зарості. З-під ніг шугнула чиясь тінь. Волохатий клубок побіг по відблисках обох місяців. Заскреготіло. Писнуло — пронизливо, нестерпно, тонко. Ворушилося, поблискуючи, листя кактусів. Липла до обличчя павутина, пружна, як сітка.

Вкрадливим, несамовитим виттям озвалася ніч. Урвалося. Все стихло. Гусєв і Лось великими стрибками, здригаючись від огиди й жаху, бігли полем, високо переплигуючи через ожилі рослини.

Нарешті в світлі серпа, що сходив на небі, блиснула стальна обшивка апарата. Добігли. Сіли, відсапуючись.

— Ну ні, ночами в ці павукові місця я не ходак, — промовив Гусєв. Відгвинтив люк і поліз в апарат.

Лось ще барився. Прислухався, позирав. І ось він побачив — між зірок фантастичним силуетом пливла крилата тінь корабля.

Тінь повітряного корабля зникла. Лось виліз на мокру обшивку апарата, закурив люльку і поглядав на зірки. Тонкий холодок проймав тіло. Всередині апарата вовтузився, бурмотів Гусєв.

Лось не міг спати, — сидів, дивився на зірки, посмоктував люльку. Дідько його знає, що воно таке! Звідки на Марс могли потрапити золоті маски з цим характерним, як у бабки, третім оком? А мозаїка? Велетні, які гинуть у морі, летять між зірками. А знак параболи: рубінова кулька — Земля і цеглиста — Марс? Знак влади над двома світами? Незбагненно. А співаюча книга? А дивне місто, що з’явилося в туманному дзеркалі? І чому, чому весь цей край покинуто, занедбано?

Лось вибив люльку об підбор. Скоріше б уже настав день! Певно, марсіанин-пілот повідомить кудись у населений центр. Можливо, їх уже шукають, і корабель, що проплив між зірками, саме по них і послано.

Лось оглянув небо. Світло червонуватої зірки — Землі — блідло, вона хилилася до зеніту. Промінчик од неї проникав у самісіньке серце.

Безсонної ночі, стоячи біля воріт сарая, Лось отак само, з холодною печаллю, дивився, як сходив Марс. Це було позаминулої ночі. Тільки одна доба відділяла його від тої години, від Землі.

Земля, Земля, зелена, то в хмарах, то в проривах світла, пишна, повновода, люба — батьківщина…

Крижаним холодком стисло мозок. От він своєю несамовитою волею відірвався од батьківщини, сам у чужому світі. Ось вона, ось вона — самотність.

Холодок побіг за шию, і Лось пересмикнув плечима. Сунув люльку до кишені. Вліз в апарат і ліг поруч Гусєва, який уже хропів.

Від тепла, від утоми Лось задрімав. У сні прийшла йому розрада. Він бачив берег земної річки, берези, що шумлять од вітру, хмари, іскри сонця на воді, і на тому боці хтось у світлому, сяючому, махає йому, кличе, манить. Лося і Гусєва розбудив сильний шум повітряних гвинтів.

Сліпучо-рожеві пасма хмар, як скрутні пряжі, вкривали ранкове небо. То з’являючись у темно-синіх просвітах, то зникаючи за рожевими пасмами, спускався залитий сонцем летючий корабель. Обрис його трищоглового остова скидався на велетенського жука. Три пари гострих крил простиралися з його боків.

Корабель прорізав хмари і, весь вологий, сріблистий, блискучий, повис над кактусами. На його бічних коротких щоглах потужно ревли вертикальні гвинти, не даючи йому спуститись. З бортів відкинулися драбинки, і корабель сів на них. Гвинти спинилися.

По драбинках униз побігли щуплі марсіани. Вони були в однакових яйцевидних шоломах, у сріблястих широких куртках з грубими комірами, які закривали шию і низ обличчя. В руках у кожного була зброя, щось на зразок короткої, з диском посередині, автоматичної гвинтівки.

Гусєв, насупившись, стояв коло апарата. Тримаючи руку на маузері, поглядав, як марсіани вишикувались у два ряди. Їхні гвинтівки лежали дулом на зігнутій руці.

— Зброю, стерво, як жінки тримають, — буркнув він.

Лось стояв, склавши на грудях руки, всміхався. Останнім з корабля зійшов марсіанин, одягнений у чорний халат, що спадав великими складками. Відкрита голова його була лиса, в ґулях. Безбороде вузьке обличчя голубуватого кольору.

Грузнучи в пухкому грунті, він пройшов біля подвійного ряду солдатів. Випуклі, світлі, крижані очі його спинилися на Гусєві. Потому він дивився тільки на Лося. Підійшов до людей, підняв маленьку руку в широкому рукаві і мовив тонким, скляним, повільним голосом пташине слово:

— Талцетл.

його очі ще більше розширились, освітилися холодним збудженням. Він повторив пташине слово і владно вказав на небо. Лось мовив:

— Земля.

— Земля, — насилу повторив марсіанин і наморщив лоба. Гулі його потемніли. Гусєв виставив ногу, кашлянув і сказав сердито:

– Із Радянської Росії, ми — росіяни. Ми, значить, до вас, добридень, — він торкнувся козирка, — ми вас не кривдимо, ви нас не кривдіть… Він, Мстиславе Сергійовичу, ні бе ні ме по-нашому не розуміє.

Голубувате, розумне обличчя марсіанина було непорушне, тільки на його спадистому лобі, між бровами, почала набрякати від напруги червонувата пляма. Легким рухом він указав на сонце і вимовив знайомий звук, що лролунав так дивно:

— Соацр.

Він указав на грунт, розвів руками, ніби обнімаючи кулю: