Чтение онлайн

Так розповідає літопис про велике переселення Магацитлів, тобто одного з племен земної раси, що загинуло від потопу двадцять тисячоліть тому.

Магацитли летіли в бронзових яйцеподібних апаратах, використовуючи для свого руху силу розпаду матерії. Впродовж сорока днів вони покидали Землю.

Безліч величезних яєць загубилося в зоряному просторі, безліч розбилось об поверхню Марса. А трохи опустилося на рівнини екваторіального материка неушкодженими.

Літопис твердить:

“Вони вийшли з яєць, високі, чорноволосі. У Синів Неба були жовті і плескаті обличчя. Їхні тулуби і коліна вкривав бронзовий панцир. На шоломі був гострий гребінь, і шолом виступав поперед обличчя. В лівій руці Син Неба тримав короткий меч, у правій — сувій з формулами, які погубили бідні й темні народи Туми”.

Такі були Магацитли, люте і могутнє плем’я. На Землі, на материку, що опустився на дно океану, вони володіли містом Ста Золотих Воріт.

Тут, вийшовши з бронзових яєць, вони рушили в селища Аолів і брали те, що хотіли, і тих, хто чинив їм опір, убивали. Вони повиганяли стада хаші на рівнини і почали копати криниці. Вони зорали поля і засіяли їх ячменем. Але води в криницях було мало, зерна ячменю загинули в сухому і неродючому грунті. Тоді вони сказали Аолам іти на рівнину, копати зрошувальні канали та будувати великі водоймища.

Деякі племена послухали і пішли копати. Інші сказали: “Не послухаємось і вб’ємо пришельців”. Війська Аолів вийшли на рівнину і вкрили її як хмара.

Пришельців було мало. Проте вони були міцні, як скелі, могутні, як хвилі океану, люті, як буря. Вони розмели і знищили війська Аолів. Палали селища. Розбігалися стада. З боліт вийшли люті ча і роздирали дітей та жінок. Павуки обплітали спорожнілі хижі. Пожирачі трупів — іхі — розжиріли і не могли летіти. Надходив кінець світу.

Тоді згадали пророцтво: “Обернись на тінь для зла, бідний сину Туми, і криваве око Сина Неба даремно пронизуватиме твою тінь”. Багато Аолів пішло до великого гейзера Соам. Немало йшло в гори, сподіваючись почути в туманних ущелинах пісню улли, яка очищає від зла. Багато хто ділився один з одним майном. Шукали в собі й один в одному добре і з піснями, з сльозами радості вітали все добре. В горах Лізіазіри ті, хто вірив у пастуха, звели Священний Поріг, під яким лежало зло. Три кільця незгасних вогнищ охороняли Поріг.

Війська Аолів загинули. В лісах було знищено пожирачів павуків. Стали рабами рештки рибарів-поморів. Але Магацитли не чіпали тих, хто вірив у пастуха, не чіпали Священного Порога, не підходили до гейзера Соам, не заходили в глиб гірських ущелин, де в полудень вітер, пролітаючи, творив таємничі звуки — пісню улли.

Так минуло багато кривавих і сумних років.

У чужинців не було жінок — завойовники мали вмерти, не лишивши нащадків. І ось у гори, де ховались Аоли, прийшов вісник — прекрасний обличчям Магацитл. Він був без шолома і меча. В руці тримав палицю з прив’язаною до неї пряжею. Він підійшов до вогнів Священного Порога і почав промовляти до Аолів, які зібралися з усіх ущелин:

“Моя голова відкрита, мої груди незахищені, — розрубайте мене мечем, коли я збрешу. Ми — могутні. Ми володіли зіркою Талцетл. Ми перелетіли зоряну дорогу, яку називають Чумацьким Шляхом. Ми підкорили Туму і знищили ворожі нам племена. Ми почали будувати водоймища і великі канали, щоб збирати воду і зрошувати досі неродючі рівнини Туми. Ми побудуємо велике місто Соацеру, що означає Сонячне Селище, ми дамо життя всім, хто хоче жити. Але у нас немає жінок, і ми маємо вмерти, не здійснивши свого задуму. Дайте нам ваших дівчат, і ми народимо від них могутнє плем’я, і воно заселить материки Туми. Йдіть до нас і допоможіть нам будувати”.

Вісник поклав палицю з пряжею біля вогню і сів обличчям до Порога. Очі його були заплющені. І всі бачили на лобі його третє, прикрите плівкою, ніби запалене око.

Аоли радились і гомоніли між собою: “В горах не вистачає корму для худоби і мало води. Взимку ми мерзнемо в печерах. Сильні вітри зносять наші хижі в бездонні ущелини. Послухаймо вісника і вернімося на старі згарища”.

Аоли вийшли з гірських ущелин на рівнину Азори, женучи поперед себе стада хаші. Магацитли взяли дівчат Аолів і народили від них голубе плем’я Гір. Тоді ж почали будівництво шістнадцяти велетенських цирків Ро, в які збігала вода, коли танув сніг на полюсах. Безплідні рівнини було прорізано каналами і зрошено.

З попелу виникли нові селища Аолів. Лани давали пишний урожай.

Було зведено стіни Соацери. Під час будівництва цирків і стін Магацитли використовували величезні підйомні машини, — їх рухали дивовижні механізми. Силою знання Магацитли могли пересувати велике каміння і прискорювати ріст рослин. Вони записали свої знання в книги — кольоровими плямами і зоряними знаками.

Коли вмер останній прибулець із Землі — з ним щезло і Знання. Тільки через двадцять тисячоліть ми, нащадки племені Гір, знову прочитали таємні книги Атлантів.

Присмерком Гусєв знічев’я пішов блукати по кімнатах. Будинок був великий, міцний — для зимового житла. Багато в ньому було переходів, сходів, порожніх залів, галерей з нежилою тишею. Гусєв блукав, приглядався, позіхав.

“Заможно живуть, чорти, але нудно”.

У далекій частині будинку чулися голоси, стукіт кухонних ножів, дзвін посуду. Писклявий голос керуючого сипав пташиними словами, когось лаяв. Гусєв дійшов до кухні — низької склепистої кімнати. У глибині її спалахувало масляне полум’я над сковородами. Гусєв зупинився біля дверей, повів носом. Керуючий і куховарка, які лаялися між собою, замовкли і з деяким острахом позадкували в глибину склепінь.

— Чад у вас, чад, чад, — сказав їм Гусєв по-російськи, — ковпак над плитою поставте. Ох варвари, а ще марсіани!

Махнувши рукою на їхні перелякані обличчя, він вийшов на чорний ґанок. Сів на кам’яні сходинки, вийняв заповітний портсигар, закурив.

Унизу галявини, на узліссі, хлопчик-пастух, бігаючи й вигукуючи, заганяв у цегляний сарай хаші, ті глухо ревіли. Звідти у високій траві стежкою до нього йшла жінка з двома відерцями молока. Вітер надимав її жовту сорочку, метляв китичку на смішному ковпачку поверх яскраво-рудого волосся. Ось вона зупинилася, поставила відерця і почала відмахуватись од якоїсь комахи, ліктем захищаючи обличчя. Сміючись, узяла відерця й знову побігла. Вгледівши Гусєва, показала білі веселі зуби.

Гусєв звав її Іхонькою, хоча ім’я дівчини було — Іха, — небога керуючого, сміхотлива, смагляво-синювата дівчина.

Вона хутко пробігла повз Гусєва, — тільки зморщила носа до нього. Гусєв подумав було дати їй ззаду “ляща”, але втримався. Сидів, курив, очікував.

Справді, Іхонька незабаром знову з’явилася з кошичком і ножиком. Сіла недалеко од Сина Неба і заходилася чистити овочі. Її густі вії весь час кліпали. З усього було видно, що весела дівчина.

— Чому у вас на Марсі жінки якісь сині? — спитав її Гусєв по-російськи. — Дурна ти, Іхонько, справжнього життя не розумієш.

Іха відповіла йому, й Гусєв, ніби скрізь сон, зрозумів її слова:

— У школі я вивчала священну історію; там сказано, що Сини Неба злі. В книжці одне пишуть, а насправді виходить інше. Сини Неба зовсім не злі.

— Так, добрі, — підтвердив Гусєв, примруживши одне око.

Іха захлинулася сміхом, лушпиння швидко летіло у неї з-під ножика.

— Мій дядько каже, ніби ви, Сини Неба, можете вбивати поглядом. Я щось цього не помічаю.

— Невже? А що ж ви помічаєте?

— Слухайте, ви мені відповідайте по-нашому, — сказала Іхонька, — а по-вашому я не розумію.