Чтение онлайн

Він сам не міг збагнути, чому другу ніч його так нестерпно мучить туга за Землею, за самим собою, тим, який жив там, за зірками. Ніби обірвалася жива нитка і душа його задихається в крижаній чорній порожнечі. Він знову повалився на подушки.

— Хто тут?

Лось підхопився. У вікно бив промінь вранішнього світла. Маленька солом’яна кімната була сліпучо-чиста. Шуміло листя, свистіли птахи за вікном. Лось провів рукою по очах, глибоко зітхнув.

У двері знову легенько постукали. Лось розчинив двері — за ними стояв смугастий товстун, притримуючи обома руками на животі оберемок блакитних, вкритих росою квітів.

— Аіу утара Аеліта, — прошепотів він, подаючи квіти.

Вранці за сніданком Гусєв сказав:

— Мстиславе Сергійовичу, це не діло виходить. Летіти дідько його знає як далеко, і на тобі — сиди у глушині. У ваннах прохолоджуватися — заради цього й летіти не варто було. У місто ж нас не пустили, — бородань той, пам’ятаєте, як насупився. Ой Мстиславе Сергійовичу, остерігайтеся його. Поки що нас поять, годують, а далі?

— А ви не поспішайте, Олексію Івановичу, — мовив Лось, поглядаючи на блакитні квіти, які пахли гіркувато і солодко, — поживемо, роздивимося, побачать, що ми не становимо ніякої небезпеки, пустять і в місто.

— Не знаю, як ви, Мстиславе Сергійовичу, а я сюди не байдики бити приїхав.

— Що ж, по-вашому, ми повинні зробити?

— Дивно од вас таке чути, Мстиславе Сергійовичу! Чи, бува, не нанюхалися ви чогось солодкого?

— Сваритися кортить?

— Ні, не сваритися. А сидіти квіти нюхати — цього і в нас на Землі скільки душа забажає. А я думаю — якщо ми перші люди, що тут опинилися, то Марс тепер наш, радянський. Це діло треба закріпити.

— Дивак ви, Олексію Івановичу.

— А от побачимо, хто з нас дивак. — Гусєв смикнув ремінь, повів плечима, очі його хитро примружилися. — Це діло важке, я сам розумію: нас тільки двоє. А от треба, щоб вони видали нам папір про бажання вступити до складу Російської Федеративної Республіки. Так просто цей папір нам не дадуть, звісно, та ви самі бачили: на Марсі у них не все гаразд. Око в мене щодо цього пильне.

— Революцію хочете зробити, чи що?

— Як сказати, Мстиславе Сергійовичу, там побачимо. З чим ми в Петроград вернемося? Може, павука сушеного привеземо? Ні, вернутись і показати: будь ласка — приєднання до Ресефесер планети Марс. Отоді в Європі дибки стануть. Тільки золота тут, самі бачите, кораблями вози. Отак, Мстиславе Сергійовичу.

Лось задумливо поглядав на нього: не можна було зрозуміти, жартує Гусєв чи каже серйозно: хитрі простакуваті оченята його всміхались, але десь ховалася в них якась шаленість.

Лось похитував головою і, торкаючись прозорих воскових блакитних пелюстків великих квітів, задумливо мовив:

— Мені не спадало на думку — чого я лечу на Марс. Лечу, щоб прилетіти. Був час, коли конквістадори споряджали корабель і пливли шукати нові землі. З-за моря показувався незнаний берег, корабель входив у гирло річки, капітан знімав крислатого капелюха і називав землю своїм іменем. Потім він грабував береги. Так, мабуть, ваша правда: пристати до берега ще не все, — треба завантажити корабель скарбами. Нам ще належить заглянути у новий світ — які скарби! Мудрість, мудрість — ось що, Олексію Івановичу, треба вивезти нашим кораблем.

— Важко буде нам з вами порозумітися, Мстиславе Сергійовичу. Нелегка ви людина.

Лось засміявся.

— Ні, я важкий тільки самому собі, домовимося, любий друже.

У двері щось зашкряботіло. Аж присідаючи від страху і шаноби, ввійшов керуючий і на мигах попросив іти за ним. Лось швидко, підвівся, провів долонею по білому волоссю. Гусєв рішуче підкрутив вуса сторчма. Гості пройшли по коридорах і сходинках у віддалену частину будинку.

Керуючий постукав у низенькі двері. За ними пролунав поспішний, ніби дитячий голос. Лось і Гусєв увійшли в довгу білу кімнату. Промені світла, в яких танцювали пилинки, падали крізь вікна в стелі на мозаїчну підлогу, в якій відбивалися рівні ряди книг, бронзові статуї, що стояли між плоскими шафами, столики на гострих ніжках, захмарені дзеркала екранів.

Недалеко од дверей стояла попелястоволоса молода жінка в чорній, закритій до шиї сукні з довгими рукавами. Над її високо піднятим волоссям танцювали пилинки в промені, що падав на позолочені корінці книжок. Це була та, яку вчора на озері марсіанин назвав, — Аеліта.

Лось низько вклонився їй. Аеліта не рухаючись дивилася на нього величезними зіницями попелястих очей. Її біло-голубувате довгасте обличчя ледь-ледь тремтіло. Трохи задертий ніс і подовжені уста були ніжні, як у дитини, її груди під чорними і м’якими складками дихали так, ніби вона піднімалася на кручу.

— Еліо утар агео, — легким, як музика, ніжним голосом, майже пошепки, мовила вона і нахилила голову так низько, що стало видно її потилицю.

У відповідь Лось тільки хруснув пальцями. Через силу сказав незроуміло чому пишно:

— Пришельці Землі вітають тебе, Аеліто. Сказав і почервонів. Гусєв мовив з гідністю:

— Раді познайомитися — командир полку Гусєв, інженер Мстислав Сергійович Лось. Прийшли подякувати вам за хліб-сіль.

Вислухавши людську мову, Аеліта підвела голову, її обличчя, стало спокійніше, зіниці — менші. Вона мовчки простягнула руку, повернула її вузенькою долонею догори і так тримала деякий час. Лосю і Гусєву здавалося, що на долоні у неї появилася блідо-зелена кулька. Потім Аеліта швидко перевернула долоню і пішла вздовж книжкових полиць у глиб бібліотеки. Гості рушили за нею.

Тепер Лось роздивився, що Аеліта була йому до плеча, ніжна і легка, як ті із гіркуватим запахом квіти, що прислала вона ранком. Поділ її широкої сукні летів дзеркальною мозаїкою. Оглядаючись, вона всміхалась, проте очі лишалися схвильовані, збентежені.

Вона вказала на широку лаву, що стояла у розширеній напівкруглій частині кімнати. Лось і Гусєв сіли. Аеліта одразу ж сіла навпроти них, біля читального столика, поклала на нього лікті й м’яко та пильно дивилася на гостей.

Так вони деякий час мовчали. Потроху Лось почав відчувати спокій і насолоду, — сидіти отак і споглядати цю. чудову, дивну дівчину. Гусєв зітхнув, сказав напівголосно:

— Гарна дівчина, дуже приємна дівчина.

Тоді Аеліта заговорила, ніби торкнулася музичного інструмента, — такий чудовий був її голос. Рядок за рядком повторювала вона якісь слова, ледь ворушачи губами. Її попелясті вії то склеплювалися, то повільно розкривалися.

Вона знову простягнула перед себе руку долонею догори. Майже водночас Лось і Гусєв побачили в ямочці її долоні блідо-зелену туманну кульку завбільшки як невелике яблуко. Всередині своєї сфери кулька вся рухалась і мінилася.

Тепер обидва гості і Аеліта уважно дивилися на це хмарне, опалове яблуко. Несподівано струмені в ньому завмерли, пропустили темні плями. Вдивившись, Лось зойкнув: на долоні Аеліти лежала земна куля.

— Талцетл, — сказала Аеліта, вказуючи на неї пальцем.

Куля поволі почала обертатися. Пропливли обриси Америки, тихоокеанський берег Азії. Гусєв захвилювався.

— Це ми, ми — росіяни, — мовив він, тицяючи нігтем у Сибір.

Звивистою тінню пропливло пасмо Уралу, ниточка нижньої течії Волги. Окреслилися береги Білого моря.