Чтение онлайн

В юрбі глумливо засміялися.

— Вона має нас за дурнів!

— Дьогтем її вимазати. Відтяти косу! Геть її з городища!

— Ганьба!

Парубки рвалися крізь лаву старших людей, намірюючись здійснити свої погрози. Та зненацька поміж віковими дубами з’явилися вершники, копита коней застугоніли по звивинах коріння. Ще мить, і кийлівці з подивом побачили, що до їхнього городища завітали лицарі-козаки. Сині свитки, багряні плащі за спиною, всипана самоцвітами зброя — шаблі, сагайдаки, довгі ножі за поясами, високі сиві шапки з червоним верхом, — все було у прибульців у такому співзвуччі, зладованості, що присутні заворожено дивилися на гостей, як на істот з іншого, нетутешнього світу.

Лицарі скочили з коней, підійшли до гурту. Той, що йшов перший, — сивіючий козак з прозорими синіми очима, вклонившись Вірнодиву, сказав:

— Вітаємо з Днем Матері Лади, хай буде славна у віках!

— І ми вас вітаємо, — стримано одповів віщун. — Кого маємо вшанувати?

— Посольство від товариства з Хортиці, — з гідністю відповів лицар. — Звелено братчиками-характерниками передати частку скарбу, що належав козаку Сонцеграю (хай буде щаслив у благословенному вирію) його улюбленій доні Марусі. Лицарі не забувають рідних душ ні в цьому, ні в тому світі… Чи не її ми бачимо з дитям на руках?

— Це я, — сміливо промовила Маруся, виступаючи наперед. Сивий лицар шанобливо вклонився їй. Проте віщун Вірнодив зупинив його порив жестом руки.

— Заждіте, славні лицарі, — сумно озвався він. — Маруся зганьбила наш звичай. Вона — покритка. Громада засуджує її на вигнання.

— Це правда, доню? — спохмурнів лицар.

— Обман, — з сльозами на очах відповіла Маруся.

— Кажи, що сталося.

Маруся оповіла все, як відбулося насправді. Сивий лицар докірливо оглянув юрбу.

— І ви не могли перевірити, чи правду дівчина каже? — суворо запитав він.

— Як? — глумливо вигукнув якийсь парубок.

— Не до тебе річ! Хіба відсутні тут повитухи, котрі могли б сказати — дівчина вона чи ні?

Люди розгублено загули. Наперед вийшло дві баби-повитухи. Вони без зайвих слів схопили Марусю під руки і повели в землянку. Юрба чекала, ніби закрижаніла. За кілька хвилин повитухи з’явилися на порозі — просвітлені, щасливі, а за ними Маруся з дитям, вся в сльозах.

— Наша Маруся — діва! — радісно проспівала одна з повитух. — Люди! Дитя справді від Бога-Рода! Величальну Матері Ладі! Просіть прощення у славної Марусі!

Юрбу ніби підмінили. Люди гримнули величальну. Парубки підскочили до Марусі, підняли її високо в повітря разом з дитям. Вона усміхалася — щасливо й розгублено.

Сивий лицар підняв руку і владно сказав, коли крики затихли:

— Добре, що так сталося! Добре, що Мати Лада змусила вас отямитися! А якби не приїхали ми? Отож пам’ятайте, русичі, що Бог-Род подарував нам розум не для того, щоб діяти дурощі на кожному кроці. Не можемо залишити Зоряного Сина напризволяще. Ми заберемо Марусю і Дитя на Хортицю. Там вони будуть в безпеці, там характерники вирішать подальшу долю Божого Посланця!

Юрба розгублено замовкла. Але заперечити не посмів ніхто.

*

Чайки над грізним порогом

Криками крають тишу…

Хвилі, хвилі стогорі

Небо на грудях колишуть…

Що ви прохаєте, птахи,

В неба, в порогів, у мене,

Нащо літати над жахом —

Виром скажено-зеленим?

Маєте все, що вам треба —

Дику стихію буремну,

Крила могутні і небо, —

Просите їжу нікчемну…

Не проміняйте на марність

Радісне серце пташине!

Кидайте берег примарний,

Линьте у небо стосинє!..

Основний гурт лицарів їхав правобережними шляхами та путівцями понад берегами Славути, інколи зупиняючись і очікуючи в тому чи іншому городищі, доки байдак з отаманом Горою, вартою та Марусею з дитям щасливо допливав до місця зустрічі.

Тоді козаки запалювали вогнище на березі, виставляли дозорних і варили в мідному казані густу запахущу кашу. Маруся, загорнувшись у теплу свитину, разом з сином сідала в козацьке коло і зачаровано слухала захоплюючі оповіді про походи, про бої з лихими напасниками, про подвиги лицарські, про далекі краї та народи.

Хлопчик, ніби дорослий, не змигнувши оком, дивився на танець полум’яних язиків, на іскри, що веселими потоками рвалися в нічне дивоколо. Самоцвіти внизу, самоцвіти вгорі, — які образи відкладалися в дитячій свідомості?

Чи, може, для нього вся містерія земної мандрівки була тільки малесенькою часткою вічних польотів у Безмежному Царстві Батька?

Лицарі теж, мов діти, заворожено милувалися вічним дивом — багаттям і вливали до тієї світоносної ріки вогняний струмінь бойової пісні:

— Прийди, прийди, Роде, прийди, прийди, Ладо,

Та зберемо воїв, та почнемо Раду!

Гей, відважні вої, ворог за горою!

Ярі воєводи, де ваші герої?

Гук, гук!

В небі крук

Здобичі пильнує!

А я лук

Взяв до рук

Та стрілу готую!

Вороги

До ноги

Будуть всі побиті!

А стрільці-молодці

Мед і пиво пити!

Хто нам любе ладо — воєм наречеться!

Хто боїться герцю — боягузом зветься!

Вої, поспішайте в бойову дорогу,

Нені наші й лади, ждіте перемоги!

Гук, гук!

В небі крук

Здобичі пильнує!

А я лук взяв до рук

Та стрілу готую!

Вороги до ноги

Будуть всі побиті!

А стрільці-молодці

Мед і пиво пити!

Марусі здавалося, ніби склепіння Дивокола розкривається, і чиясь незрима Рука ніжно торкається її чола, гладить косу, а тепла хвиля нетутешньої любові струменить крізь серце, щемким леготом пашить на щоках. Мабуть, і Дитя відчуло подих Тайни, бо тісно пригорнулося до матері, обняло рученятами її шию і завмерло, щасливо заплющивши очі…

Тим часом каша умліла, лоскочучи нюх лицарям. Всі дістали Дерев’яні ложки, вручили таку ж Марусині, і почалася трапеза під поглядом вічного Дива.

Івасик поворушився, заплямкав губами. Отаман Гора завважив те, усміхнувся.

— Лицар просить каші. Зважай на те, Марусю…

— Рано йому ще, — несміливо заперечила дівчина.

— Звідки відаєш? Божому Синові видніше, — чи то жартома чи серйозно одвітив отаман.

Маруся постудила кашу в ложці, піднесла хлопчикові. Він сьорбнув, плямкнув, вдоволено замугикав, стрибаючи на руках матері.