Чтение онлайн

Лаговський тим часом вийшов, щоб помити руки.

— Ви сказали «професор Лаговський»? — спиталася Петрова. — Такий ще молодий!

— Мало того, що професор, та ще й грядуще світило математики. Кафедру він обійняв не більше як два роки, а ди-віть — Академія наук попрохала тепер його, а не когось із старих спеціалістів, щоб написав рецензію на одну вчену працю, яку прислано до Академії наук на премію.

— Але що це за обшарпаний костюм на ньому? — розсміялася художниця. — Я вже швидше була б думала, що се хтось із моєї братії: бідний маляр або кочовий артист, а не вчений, авторитетний університетський професор.

— Ви трохи вгадали: він і поет, і белетрист, і навіть трошки музикант. А втім, щодо такого недбалого костюма, то скажіть: хіба ж німецькі гелерти не в бозна-яких убраннях ходять? — розсміялася й генеральша. — Ми вже так звикли до цього дервішеського одягу, що були б здивувалися, якби Андрій Іванович одягся був багатіш.

— То ви з ним давно знайомі? Я ніколи його в вас не зустрічала перед ше.

— Чоловік мій — давно знайомий з ним, хоч познайомився чисто випадково у Києві, як поїхав був туди в кінці літа, здається, 1894 року. Андрій Іванович тоді був іще студентом київського університету, на останньому курсі, і якось мало не пропадав з голоду. Чоловік знайшов йому добру репетицію на осінь під Москвою і допоміг перевестися з київського університету в московський. Далі університет послав Лаговського на два роки до Швейцарії, то Ростислав мій був про нього забув. Потім якось читаємо в газетах, що наш Лаговський встиг уже захистити в Москві публічну дисертацію, потім знов читаємо, що його закликано на кафедру. Торік Ростислав Антонович зробив йому візиту... а чоловіка мого він здавна страшенно був полюбив, наче батька... Бачить: живе Лаговський геть-геть самітником, до нікогісінько не ходить, нікого не бачить. Муж витяг його до нас, познайомив його зо мною, з дітьми, а оце як прийшли великодні святки, то Лаговський на два тижні разом із Володимиром поїхали до Криму. Дорогою вони дуже заприязнилися — ну, от ми й покликали його перебути літо разом із нами на Кавказі... Гарна з нього людина!

— Гарна людина, талановита людина і незвичайно освічена людина, — підтвердив Володимир.

Увійшов Лаговський.

— Ганна Володимирівна дивується з вашого одягу, Негг Professor1, — вдався до нього Володимир. — Каже, що ви не на професора, а на вільного художника скидаєтесь...

— Володимире Ростиславовичу! — дорікнула Петрова.

— На вільного художника? — весело перепитав Лаговський. — Ну, це ще для мене велика честь, бо іншим часом мене і за меншу пташку вважають...

— А саме за кого? — зацікавилася Петрова, щоб затушкувати свій клопіт.

— Оце як їздили ми до Криму, — оповідав професор, прихильно дивлячись на Шмідта, — то я мусив узяти із собою цілу скриню книжок задля однієї наукової роботи та й наперед послав їх транспортовою конторою. Далі, в Ялті заходжу в пароплавну агенцію, щоб довідатися, чи вже прийшли мої книжки, та й нічого не кажу, а тільки мовчки подаю свою квитанцію, де написано й мою адресу: «Професорові Лаговському, гостиниця Росія». Агент узяв із моїх рук квитанцію, поробив справку в складі в коморі, далі приходить та й каже: «Перекажіть панові професорові, що, як прийдуть книжки, то ми їх сами одішлемо йому в гостиницю». Як бачите, він мене вважав за професорового лакея.

— І це часто вам траплялися такі події? — питала здивована Петрова.

— А часто. їхав я раз на трамваї в Москві, на версі — на імперіалі. Поруч мене сів якийсь книгоноша, що торгував усяким старим шпаргаллям; у руках у нього були дві книжки: поетична хрестоматія та прозаїчний переклад «Загубленого раю» Мільтона. «Страх, які тепер люди неосвічені! — бідкався він, удаючи з себе літературного мецената. — Віршів зовсім не люблять. Он, дивіть, ніхто не хоче покупити Мільтона». — «Бо це переклад прозаїчний, — кажу я йому. Він обміряв мене очима та й тільки плечима здвигнув. — Віршами от що зветься, — кажу я йому, розгортаю його віршовану хрестоматію та й показую на строфи. — А ваш Міль-тон, — кажу, — проза». Він іще зневажливіше обвів мене поглядом та й іронічно й гордо процідив: «Ану-ну! Навчіть м е н е, ви — м е н е, що зветься віршами». Я бачив, що він себе, як на освіту, ставить значно вище, ніж мене, то мені аж душа зацибала з веселості та радощів.

— Що ж тут веселого та радісного? — зауважила й генеральша, — Один раз я бачила вас у парадному вбранні, то аж зачудувалася, який ви гарний та величний. Чому б завсіди так само не ходити?

— Гарний і величний — кажете? — спитав професор. — Себто виходить, що мені треба тільки добре вдягтися, то я вже роблюся й гарним і величним?.. Виходить, що воно о д мене самого залежить — миттю зробитися, аби схотів і коли схотів, і «гарним» і «величним»?.. Чи так?.. Ну, а коли так, то маєте готову відповідь, чому я одягаюся й простенько й бідно. Правду сказати, найважніша причина — це тая, що простий, скромний одяг самому мені подобається дуже, бо він мене нічим не в’яже, та й ходити в нім вигідніш: адже в м’якій сорочці груди дихають легше, а в накрохмаленій — стісняються. Далі, загалом кажучи, я вважаю гроші, витрачені на елегантну одіж, за непродуктивну, непотрібну, ба й погану трату. Отож і є найважніші причини, задля яких я вдягаюся бідно. Ну, а що там інші можуть про мене подумати, так се мені байдуже, бо я можу вдовольнитися самісінькою потенціальною своєю силою... самі ж кажете, що аби я захотів, то мені легко зробитися аж «величним і гарним»... Без усякої образи для своєї амбіції я можу навіть любісінько сам не хотіти, щоб усі знали, хто я: краще нехай усі думають собі, що я якийсь бідний робітник і що я, може, й читати не вмію. Бо невже ж ви гадаєте, що я міг покривдитися на того бідолашного книгоношу, коли він подумав, буцімто я не вмію розібрати віршів од прози? Я ж не міг не бути свідомим того безперечного факту, що загальною своєю освітою я до-рівнююся не тільки тому вбогому книгоноші, який на мене дивився з презирством, але й багато декому іншому; а вже щодо віршів...

65

Тут він раптом спинився.

— А вже щодо віршів, то ви самі їх пишете,— весело закінчив його речення Шмідт. — Та ще й гарні вірші пишете, можу це засвідчити.

— І невже ніколи ви не ображалися на всякі такі непорозуміння? — спитала художниця, якій професор починав дуже подобатися.

Професор задумавсь.

— Тільки один раз було, що я засоромився, та й то не образивсь, а тільки засоромивсь. їхав я пароплавом з Керчі до Севастополя в спільній каюті, бо окремих каютних купе в тих пароплавах не буває. В чемодані віз я рукопис своєї ще не друкованої тоді дисертації — рукопис, що був unicum1, бо чорновика я знищив. Була гарна днина. Ніхто в каютах не був зоставався. Усі пасажири повисипали на чердак; тільки я — мало що не кожної години — швиденько збіжу з чердака вниз, покрутю в порожній каюті носом, подивлюся, чи цілий стоїть мій чемодан, зазирну й у сусідню каюту, щоб довідатися, чи нема там чого підозрінного — та й знов біжу на чердак. Я й не думав, не гадав, що комусь я сам можу здатися непевним. Надійшла ніч. Пасажири пороздягалися, позасинали; коло мене лежав один грек. Уранці чую, він лається: хтось уночі із його жилета вкрав три карбованці. Я полапав і свій жилет: і там звечора було скількись срібних дрібняків, а тепер не стало. Мабуть, каютний слуга вкрав. Коли дивлюся, мій сусіда-грек зачинає жваво лопотіти з другим греком по-грець-ки та й поглядають на мене, а потім він сердито зачав лаятися вже російською мовою: «Трасця тому падлюці, хто вкрав тії карбованці! Бодай він був здох!» — і т. д., т. д., аж доки не ви-черпав увесь лексикон російських лайок. Я лежав, слухав і червонів, бо розумів, що все те він призначує для мене.

— І ви нічого тим грекам не сказали?!

— Що ж я мав їм казати? Чи мав я підвестися з ліжка, стати в ораторську позу та й заявити: «Панове-греки! 'AvSpsc; ’'ЕШ|ує<;! Не думайте, що я вкрав ваші три карбованці, бо вони мені не потрібні: знайте, що я на чай своєму слузі по три карбованці даю, коли він добре виповнить якесь моє доручення...»

— Се правда, ви страшенно, чула я, розпустили свого слугу, — ввернула слівце генеральша. Але Лаговський ніби того не чув.

— «...То хіба ж ви думаєте, що я захотів би поганити себе, крадучи чужі три карбованці?» Невже я отак мусив їм сказати?! Або, може, треба було витягти паспорт та показати: «Читайте, панове-греки: я екстраординарний професор, маю од казни добре жалування, красти не стану»?

Всі зареготалися. Художниці професор і подобався й інтересував її.

— Прощавайте, Катерино Пилипівно, — попрощалася вона з генеральшею. — Може, схочете колись із Володимиром Ростиславовичем заглянути до мене, подивитися, як я обробила свій участок?..

— Аякже, якже! Неодмінно!

— А вас, Herr Professor, я не запрохую прийти вкупі з ними, бо цим разом вам, мабуть, скучно буде слухати нашу мову про всякі господарські справи. Краще заходьте якось пізніше... Поглянете на ті кавказькі краєвиди, які я малюю. А може, схочете — намалюю з вас портрета?

— Ну, вже й портрета! — засоромився Лаговський. — Що я таке, щоб з мене портрета малювати!.. Але таки зайду якось до вас, разом з Володимиром... — Він спинився. — Ростиславовичем, — доказав він та й помітив собі, що йому вже стало важко вимовити оте церемонне ім’я «Ростиславович», бо здавалося, що він молодого Шмідта знає вже не п’ять тижнів, а трохи чи не п’ятсот літ.

Ледве пішла Петрова, для генеральші принесли в гости-ницю телеграму з Москви. Генерал сповіщав її, що в Туапсе приїде літувати ще й їхня заміжня дочка із своєю сім’єю: двома дітьми й нянею, — то щоб вона нашукала й для них квартиру.

— В такім разі ми з татом і Зіна'ідиною сім’єю займемо школу, а тобі з братами, Володимире, наймемо десь хатку поблизу, — поміркувала генеральша.— Та, певне, й ви, Андрію Йвановичу, схочете разом з ними оселитися, щоб було веселіш?

— Авжеж.

— Але де шукати? — казала генеральша далі. — Ага, хіба піти поглянути, що то за квартира, про яку казав був учора той грек?.. Як він на ймення?

— Андропуло, — неохоче підказав професор, згадуючи Грицька. Якесь прикре й зловіще передчуття черкнуло його по серцю. Йому чогось були заздалегідь антипатичні всі родичі Грицькові ба й сама тая квартира Андропулів, хоч він її ще й не бачив.