Чтение онлайн

— Я не розумію насамперед, яка мета вашого само-ко-пирсання, — тихо перебив Лаговський саркастичну й нервову Шмідтову сповідь: — І не радив би вам завдаватися марними питаннями про те, чи ви геній, чи не геній. Може, другі люди й захотять розібрати, хто ви, та нащо вам самому це знати? Будьте тим, чим ви можете бути, до чого ви здатні, до чого вас тягне ваша природа, і не питайтеся, чи у вас виходить із вашої любої для вас праці щось геніальне, чи не геніальне. Он от іволга співає дуже не зле, та й горобчикове щебетання буває любе, і вони щасливі собі. А якбищо горобчик або іволга захотіли були неодмінно поставати геніальними солов’ями, то, певне, що й другим смішні були б їхні силування, та й вони самі були б нещасливі... Щодо мене особисто, то я радий, що я анітрохи не цікавлюся знати про себе, чи талан я, чи так собі середній робітник. І вам даю пораду: робіть, як я роблю. У вас же є наукові інтереси — ну, й працюйте над наукою, і будете спокійні духом. От побачите, що тоді і другі люди, а не ви сами, вам на несподівану втіху скажуть, що в вас і талан є і що ваша праця комусь другому теж корисна або комусь люба; а коли того люди й не скажуть, то принаймні вам самим зостанеться невідклична втіха, що ви працювали над цікавою для вас працею і не скучали, не нудили тоді світом... Та от же й про вас мені ваш меценат-професор казав, що ви йому подали дуже добре написану статтю «Звичаєве право у кабардинців» і що в вас добрий науковий талан.

— Гуано перувіанське моя стаття! Он що! — саркастично вимовив Шмідт. — То ви думаєте, що юридичні науки — моє покликання?!

— А то ні?!

— А ні! В тій історії моєї юридичної кар’єри моя неоригі-нальність і крупна бездарність аж виблискують. Батьки мої спершу були хотіли, щоб я пішов на математичний факультет або в інженери, бо я, бувши гімназистом, мав нахил до механіки... Але я, попросту на злість їм, пішов на юридичний факультет. Незабаром той факультет мені розлюбився; тільки ж я, ганчіркообразний, все-таки не кинув того факультету, але, без усякої симпатії до правничих наук, блискуче перейшов усі чотири роки університетського курсу!

— Ну, то значиться, у вас був-таки талан до юридичних наук!

— Ну, ні!.. Ви в гімназії любили грецьку та латинську мову?

— Ні, — одказав Лаговський.

— А яку одмітку мали?

— Найвищу. Чужі мови мені легко даються.

— Я так і думав. Так ви повинні зрозуміти мої юридичні успіхи... Іноді, правда, мені й здавалося, що я вроджений правник, але от зараз бачу особливо ясно, що це не моє покликання... Так!.. Ну, слухайте далі. Відбув я, значиться, університетський курс. Потім отак само, без любові до вибраної теми, я совісно написав компілятивну статтю про звичаєве право у кабардинців, за яку мене запрохано зостатися при кафедрі. Тепер я готуюся до антипатичного мені магістерського правничого іспиту — і через свою бездарність, мабуть, блискуче складу його. Рівночасно пишу дисертацію на тему, яку мені порадив мій професор: «Закони про спадщину в старомосковському праві XV—XVII віку і в тодішніх народних поглядах». Тема ця — мені така цікава, як торішній сніг. Але, побачите, я — через свою шаблоновість і бездарність — знаю вже, що дуже добре напишу й обороню цю дисертацію... та й засяду на професорській кафедрі... і поважно викладатиму студентам тую науку, до якої сам ставлюся з презирством!.. «Закони про спадщину»... це що ж таке? Це — вияснення того питання, як треба поділити поміж спадкоємцями подерті штани... господи, господи!.. Невже нас, проти нашої волі, ще мало давить буденщина, щоб я і в своїй духовній праці не хотів од неї одірватися?! Адже й без того всяка буденщина насильно вдирається в наше життя, буденні дрібниці силоміццю заїдають нас, од тих спірок про «подерті штани» і таке інше вже й так нікуди втекти не можна!.. В душі я радий був би, щоб міг хоч на хвилину забутися про щоденну мізерію й дріб’язки; радніший був би одірватися од неї, одірватися од усяких таких банальностей життя, як діленина тощо... Се в душі, в теорії. А на ділі, в практиці — от бачите, що роблю! Сам, добровільно, без чужого примусу, обібрав собі спеціальність — виясняти, як треба ділити подерті штани!.. І для кого виясняти! Адже кому треба буває ті штани ділити? Саме таким людям, яких я зневажаю з цілого серця!..

— То киньте таку нелюбу спеціальність! — зачудувався Лаговський. — Змініть її на таку, котра вам до вподоби... на таку, що ви до неї здатні і прихильні.

— А котра спеціальність мені до вподоби? До котрої я здатний і прихильний?..

— Ну-у-у, Володимире Ростиславовичу! Чи мені це знати, чи вам?.. Може, прикладна математика, механіка...

— Ат! Нема такої спеціальності, щоб мені подобалася... Всі спеціальності — банальні, всі вони — нудні, всі нічого не варті... Ще юридична — ніби трохи цікавіша.

Лаговський задумався, але зараз пригадав, що й давніш, у Криму, і оце недавнечко, на пароплаві, Шмідт залюбки перегортав ліберальну часопись «Право» і, здається, щиро казав, що ця часопись просто аж будить його до боротьби проти сучасного несправедливого світового ладу і що він радий із своїх юридичних інтересів, бо вони дозволять йому свідомо дивитися на світ і на його суспільний лад... Він голосно нагадав це й Шмідтові.

— Може, я це й був казав, — похмуро одмовив той, — але тепер того не скажу. Бо сьогодні з самісінького ранку якась огида мене взяла до всяких життєвих тривог... До чого всі ті пориви, всі ті протести, всі ті невдоволення з сучасного ладу?.. Хіба не краще — втекти кудись геть од усяких «треволнений» і закопатися кудись у таке місце, де жодних ідей немає!.. Ат! — махнув він нарешті рукою. — Мізерія — ім’я мені, мізерія!

Несподіваний здогад разом просвітлив професора. Він притяг до себе Шмідтове обличчя і скількись разів ніжно й жалісно поцілував.

— Слухайте, дорогий мій Володимире, — шептав він, ла-скаючи його голову, — ах, вибачайте, що вас так коротко зву, але ж ви, мабуть, дозволите мені звати вас попросту Володимиром?.. Ну, то слухайте, дорогий мій, що' я вам скажу: вірте мені, що жодних серйозних розчарувань у вас немає і не повинно бути. Бо я тепер зрозумів, що з вами діється. Все те, що я чую од вас, це — кажучи вашими таки словами — tristitia omnis animalis post coitum. Але ж треба думати, що вчорашньої авантури у вас не буде вже знов ані сьогодні, ані взавтра, ані післявзавтрього... Так? Ну, то в такім разі... Тільки ж простіть, що я зараз торкнуся грубого й цинічного пункту... фізіологія каже: що із свого організму чоловік оддає жінці, те в нім фізіологічно поновлюється за три дні; а коли так, то... це якраз із вашого таки матеріалістичного погляду... повинен буде й ваш лихий настрій за три дні статися гарним... Ви вже вибачайте, що я вам плещу такі грубі тривіальності, — перепрошував він Володимира зовсім наївно та й по-дитячому дивлячись йому в вічі. — Але справді, якраз отаке враження я виніс із цілої нашої розмови; і думаю тепер, що ваш оцей настрій не може тягтися довго: він тимчасовий. Та ще от моя рада вам: ви вже й тепер своєю сповіддю на половину очистили свою душу, а...

— Еге ж, еге ж, очистив! — буркнув Володимир, перебиваючи його. — Тепер душа в мене стала така чистенька, наче недавнечко вичищена клозетна яма, що позбулася свого золотистого делікатного змісту і стоїть порожня і готова служити надалі своєму високому призначенню.

Лаговський розсміявся.

— Бодай вас! Чого тільки ви на себе не наклеплете! — лагідно дорікнув він. — А ви далі вже не поганьте себе знову: тікайте од зносин із жіноцтвом, то все й буде гаразд... Знаєте, що прийшло мені зараз на думку? Ми, люди, певне, скидаємося на отой молодий кущ зілля, що якось виріс отут на молу (він показав на зілля в розщелині поміж камінням): глядіть, зараз він — свіжий, зелений і буде таким, аж доки не дасть насіння; тоді — всихає, бо вся сила втрачена. Отак, мабуть, і чоловік: доки береже свою продуктивну силу та й не витрачає себе — доти він зостається свіжий, необезсиле-ний... Але простіть... Які наївні дурниці знов я плещу!..

Володимир помовчав, йому хотілося про щось звідоми-тися, але він не зважувався задля дражливої делікатності тієї речі.

— А скажіть, Негг Professor, — насмілився він нарешті, — ви... жінок таки не знаєте? Живете справді аскетом?

— Що ж тут дивного? — без манірності, зовсім природно й попросту сказав Лаговський. — Адже мені три чисниці до смерті. Я слабий, не до жінок мені... Знов же й науці своїй, сухій науці, я оддаюся так сильно, що всякі похоті мусять пропадати... Це, мабуть, усім відома річ. Чув я був колись із народних уст, що в жидівському талмуді точно визначено, скільки разів на тиждень, чи на місяць, чи на рік кожна жінка сміє не то щоб бажати, а попросту аж вимагати од свого чоловіка, щоб він неодмінно прийшов на ніч до неї; ну, так для купця — одна норма, для ремісника — знов друга і так далі, а вченому рабинові норма — один раз на рік, один-од-нісінький раз; і більше ніж один раз на рік рабинова жінка не сміє й добиватися законних подружніх любощів од свого чоловіка, коли він сам не схоче... Такий закон — навіть для здорового рабина... А для хоровитого — ну, тому жінок, очевидячки, не треба!..

— Ах, це я розумію, бо й сам помічав, що книжкою або розумовою роботою геть проганяються всякі сексуальні за-баги. Але ж ви не тільки вчений... ви ж і поет!

— То що?

— Ваші вірші — гарні пісні про кохання... Невже вони не мають реальної підстави?.. Та й узагалі це, здається, психологічний закон такий для кожної поетичної вдачі — мати собі даму серця, виспівувати радість од зустрічі з нею або горе од розлуки з нею. А ваша вдача — поетична.

— То ви думаєте, що кохати даму серця — це значить бажати грішних відносин із нею?! На вашу думку, кохання веде будь-що-будь до блудодійства! — згукнув професор аж обурений. — Ідеального, чистого кохання немає?!

— Я в ідеальне кохання не вірю та й завсіди був думав, що поети брешуть, коли про нього співають. Або роблять так, як Данте: виспівують Беатріче, а сплять із своєю правною подругою Джеммою.

— Ну, коли не вірите, то краще покиньмо цю розмову, — сухо сказав Лаговський, підводячися. — Та вже час іти додому.

— Але сидіть, сидіть! — придержав його Володимир. — Не сердьтеся на мене, бо це я свою власну погану мірку прикладаю до всіх. Я був колись страшенно закоханий, готовий був плазувати перед дамою свого серця, мов найпослідніший раб; я мучився, чому вона мене не любить, нудився, страждав гірше од усяких друкованих поетів... Тільки ж, пам’ятаю, ніколи мене не кидала одна гадка, одно бажання: зменшити віддаль між мною і дамою мого серця на мінус три вершки... Ет, поганець з мене, он що! — махнув він рукою. — Ви святий, а я поганець!

— Нащо ви клеплете на себе всячину? — сказав порушений, засоромлений Лаговський, притягуючи Володимирову голову до себе на груди. — Хіба ж я не бачу, що ви не такий, як кажете про себе, а попросту хочеться вам себе сьогодні бичувати? Бідний хлопче мій!

Він ще дужче пригорнув його голову до себе та й обцілував її... Потім вони підвелися й пішли з молу.

«Чудний отой народ — поети! — думав собі Володимир, ідучи поруч професора і скоса дивлячись на його бліде, виснажене обличчя, що задумливо гляділо на гарне Туапсе. — Невже я себе не знаю, а він мене знає? Невже я справді такий, яким він мене ідеалізує? Ох, недурно кажуть, що поети — брати божевільних... А подивіться на нього — от хто щасливий, так щасливий! Іде — та й жадібно вдихує в себе повітря, аж п’є його, і нюхає його, і задушується з поетичного впою та захвату. Таки так: коли хто щасливий на світі, так то, запевне, він!.. Слабий, хоровитий, на ладан дише — а душа його життєвою гармонією тішиться щонайповнішою, бо має він для життя свої виразні, свідомі завдання... свідомі, органічно відчуті... не знає жодних рефлексій та душевних дисонансів. На здоров’я занепадає він аж так, що смерть не сьогодні-взавтра вирве його, мабуть, геть із сього світу, але дивіться: поки що він весь щасливо сполучений із світовим життям... зв’язаний із життям і з цим світом органічно, кожним своїм фібром, кожним почуванням, кожним наміром, думкою і вчинком,