Чтение онлайн

«Чого йому весело?!» — з досадою думав Шмідт, що вже ввійшов був до купальні і мовчки роздягавсь на лавці під дерев’яним причілком.

«Що це з моїм приятелем сталося?!» — думав і собі професор, ввійшовши і роздягаючись там само.

Вони поскидали з себе одіж і сиділи на лавці так, як мати породила. Якось мимоволі погляд Лаговського склизьнув по голому тілі й животі молодого Шмідта. Той разом різко шарпнувся, підвівся та й прудко спустився по дерев’яних сходах у воду в море.

«Що з ним?» — не міг додуматися професор.

Як скупалися, Шмідт трохи ніби повеселішав. Обидва ще сиділи невдягнені, загорнуті в простирядна та й сушилися. Загадали вони слузі дати собі кави. Він поставив коло них на столику.

— Хто держить купальню? — запитав Шмідт у слуги.

— Сідірбпуло, — одказав той і зупинивсь, не одійшов, ждучи дальших наказів. Шмідт обернувся до Лаговського:

— Ви не знаєте, що то за слово «пуло», яке додається в греків до їх прізвищ?

— Я думаю, що це стародавнє nSkoq. Тільки ж по-старо-грецьки 7cfift.oq значить «лоша», або «молодий жеребець» — ну, а в теперішній грецькій мові це, певне, значить «молодий хлопець» або, може, «син»... Виходить, що ваші культурні греки, скоро поробилися християнами, потроху позабували, чи єсть яка одміна між молодим жеребцем та молодим парнем... — зажартував він.

— Чого стоїш? Іди! — грубо напався Шмідт на слугу, що все стояв коло них і ще не пішов собі.

«Що з ним коїться?» — метикував Лаговський.

Вони повдягалися та й пішли, щоб проходитися, на но-вовибудований мол — довгу кам’яну морську гать, що далеко випинається в море та й загороджує, як стінами, туап-синську сагу проти бурхливих морських хвиль і хуртовин. Дійшовши по молові аж до його кінця, вони оглянулися назад на панораму чудового туапсинського берега та й сіли спочити на молу, повернувшись спиною до безбережного моря, а лицем до тієї берегової панорами, — сіли не на якійсь лавці, бо такої там і не було, а просто на краєчку тієї кам’яної гаті і позвішували ноги вниз над воду. Перед ними амфітеатром лежала, як на долоні, вся туапсинська сага: і справа й зліва од них — зелені гірські береги, наче стіни-ступені того велетенського амфітеатру; а в глибу саги, наче на театральній сцені, розгорнулося гарне містечко Туапсе; воно на тій сцені стояло, наче окрема острівна гора, бо вирізувалося з-поміж лівого й правого берега саги, виступаючи наперед лобком, ба й виглядало, наче окремий острів, зелений, повний росистої свіжості і багатих соків. Здавалося, що той острів тільки що оце виринув з глибокого морського дна та й спинився серед саги, наче заквітчаний корабель, і вода з нього ще не стекла, не збігла, і плаває він і хитається серед гористої саги на воді. Ілюзія, що мов Туапсе — це плавучий острів, була тим більшою, що й праворуч і ліворуч од містечка лежать поміж ним і поміж обобічними горами дві долини — лівобічна та правобічна, і серед тих обох долин срібними рівнобіжними стрічками вливаються в море дві річки — зліва Паюк та справа Туапсинка, од яких пішло й саме назвище того містечка, бо «Туапсе» по-черкеськи значить «дві води». А там ще глибше на сцені, десь далеко од моря ген-ген поза Туапсе, синіла, мріючи на високому небі, нова зубцювата низка гір, а за нею ще далі, в глибу суходолу, ще далі од моря — мріла знов нова гірська низка, ще вища од першої; на деяких горах гніздилися сиві хмари.

Професор і Шмідт довго мовчали. Професор, захоплений чудовим краєвидом, почував, що йому аж плакати хочеться. Та на кінці, перевівши очі на свого супутника, він побачив, що той не дивиться на Туапсе, а понуро втупив очі вниз, у морську загату, куди звисають його ноги.

— Що з вами, Володимире Ростиславовичу? — делікатно позвідомився професор. — Чого ви сумний?

— Не сумний, а нудний... Бо й тут моя завсідня нудьга не кидає мене — од скуки здуріти можна!.. Я був думав, що новітні враження з цієї кавказької подорожі надовго підживлять мене, аж бачу, що ні... Дивлюся на ці гарні краєвиди, а самому хочеться позіхати. Все надбридло... Скрізь скучно...

— Але ж учора ви були такі веселі!..

— Справді? Ще вчора? — Він іронічно осміхнувся — Гм! Так то ж було вчора... Але ви забуваєте, де ми опинилися. Ми опинилися, та й уже зовсім, мабуть, знатуралізувалися в стороні напівгрецькій, де, самі кажете — ніхто не знає, чим одрізняється «молодий парубок» од «молодого жеребця»...

Професор допитливо подивився на Шмідта. Той помовчав та й з лінивою іронією протяг далі:

— А вже давненько один із гуманістів, або, може, Валь-кенаріус, або взагалі хтось із нових латинщиків, встановив був закон: Omne animal post coitum triste est12.

І він розказав Лаговському, як ото вчора, наслухавшись Грицькових пісень, він вийшов на подвір’я до Грицька та й сказав йому привести дівку. Той привів; се була та сама Ама-лія, що в Андропулів служить. Грицько й покинув їх удвох серед гущавини тих велетенських акацій-гледічій, які ростуть недалеко коло дому. А сьогодні йому на світ дивитися бридко... до всього якась апатія, ніщо не цікавить, душу — мов тошнить. Взагалі це кожен раз у нього буває після таких еротичних пригод.

— То нащо ж ті пригоди? — тихо перебив його професор, силкуючись, щоб у тоні його голосу Шмідт не почув докору.

— Нащо? А пам’ятаєте, може, вірш англійського поета:

How bad, how sad, how mad, how fad was it,

But how was sweet13?..

— Ви мною тепер не гордуватимете? — закінчив він запитом, не знати чи фанфаронсько-іронічним, чи щирим.

— Я — вами гордуватиму?! Щоправда, сам я людина хоровита, ледве животію, мені жодних таких авантур не треба — але ж через те я й не беруся бути чиїмсь судцем в отаких-о справах... Я можу вас тільки жаліти, бо ви сами собі кару завдаєте. Оцей песимістичний настрій, оця апатія до всього, оце taedium vitae14 — хіба ж то все маленька ще кара?.. Дивуватимусь я хіба з того, як це ви можете шукати продажного кохання!.. Ви!.. Коли б хто інший, а то ви!..

— Бо для непродажного кохання я рилом не вийшов.

— Як треба розуміти оцей ваш енергійний вислів?

— Буквально, дослівно... так і розумійте!.. Рилом не вийшов... Погляньте лишень на мою пику.

Лаговський скоса глипнув очима на невродливе Шмідто-ве обличчя.

— Аполлоном Бельведерським вас не назву, але й особливої некраси теж не бачу... Людина — як людина.

— Ваша правда: шаблонна людина, з шаблонним обличчям, яких є тисячі, де не ступнеш... А братів моїх бачили? Хіба не гарненькі мордочки?

— Бачив... Хорошуни. Що й казати!

— Ну, то поруч них, через контраст, моя шаблонова пика здається просто рилом... А той контраст усі бачать завсіди, бо ми троє живемо разом.

— Але ж хіба саме обличчя... — хотів щось заперечити йому Лаговський.

— Знаю, знаю! — перебив Шмідт. — Хочете сказати, що людину можна любити й не за обличчя, а за душу... Ну, то знайте, хоч ви мене й ідеалізуєте: з мене найперший егоїст, а за егоїзм ніхто любити мене не хоче й не схоче...

— Ви не егоїст!.. — пересвідченим тоном перебив Лаговський, що саме тепер набрався ще більшої симпатії до Шмідта за його довірливу сповідь. — Ви дуже гарна людина!

— Бо ви ще мене не розібрали як слід... Ні, з мене егоїст, і я нікого не люблю... Хто до мене добре ставиться, ну, от як ви, — до тих я ще можу мати якусь симпатію, та й то не дуже глибоку. Так-так! Егоїст, егоїст... А звісно, що егоїстичних людей і другі не люблять... Правда бувають на світі талановиті егоїсти, то їх часом люблять не за душу, а за талан. Але ж я — нездара... Шаблонова моя пика, шаблоновий і талан — це в мене йде рівнобіжно паралельно... Кажу вам такий суд про себе без усякої пересади, бо я зовсім не хочу сказати буцім я дурень або ідіот, — ні, цього немає, тільки ж я і не талан, а так собі середня, пересічна, сіренька людина...

Тут він на хвилинку спинився; але, передше, ніж Лаговський встиг що-небудь йому одмовити, він уже казав далі:

— А втім, не думайте, прохаю вас, начебто бажаю я перед вами поскаржитися на те, що мене ніхто любити не хоче!.. Чиясь любов чи нелюбов — це справді байдуже для мене, і ми навіть киньмо цю тему та й, коли не скучно вам, перейдімо до другої, цікавішої й болючішої для мене, яку я несподівано тепер зачепив... Коли я над чим серйозніше задумуюся супроти себе, так хіба от над чим... Хоч і знаю я про себе, що сам я — то так собі шаблонова, пересічна людина, ну, але ж і ті люди, всі-всі, яких я бачу навкруги, хто вони? Адже всі вони тривіальні банальні, безбарвні, неоригінальні. Як я маю дивитися на них? Я дивлюся на них згорда, з презирством... І от, коли з чого досадно буває і на що я можу щиро скаржитися перед вами, так це тільки на одну річ: завсіди я добре знаю й добре почуваю, що, дивлячись на людей згорда, сам я — анітрохи не ліпший од тих безбарвних людей!.. Не ліпший ані на цяточку!.. Отож заразом злість бере, що безпідставної амбіції та честолюбивих потягів єсть у мене чималенько. Іноді хотілося б так: бути великим світовим талантом саме для того, щоб висловити всім людям свою погорду та й щоб ощасливити їх, кидаючи їм якусь одробинку од своєї геніальності... Гарно було б кинути тую одробину з погордою і по-наполеоновськи, зневажливо гукнути: Сггё-vez chiens si vous ne le voulez pas15!.. Тільки ж знов кажу: у мене єсть іще настільки критичності, щоб знати, що цього не буде, бо я анітрошечки не геній: щонайбільше, я — буйніша, крупніша величина поміж іншими бездарностями, та й тільки! Розумієте? Не талан, а буйна, крупна бездарність!.. А коли це знаєш свідомо, то тільки нудьга бере і думаєш: «Чого жити на світі?»