Чтение онлайн

А тодi комета своїм тяжiнням, по-перше, уповiльнить нашу швидкiсть у просторi (адже ж вона буде позаду астроплана!) i, по-друге, вiдхилить наш курс у бiк земної орбiти, намагаючись потягти астроплан за собою. Тут довелося провести дуже складнi розрахунки: треба було встановити, що вийде внаслiдок складання рiзних швидкостей, тяжiнь i напрямiв руху. Це все так складно, що я не можу навiть розповiдати про таке, бо й сама як слiд не розiбралася. Пам'ятаю лише, що тут на астроплан мусять взаємно впливати: його власна швидкiсть, тяжiння Сонця, тяжiння нової комети i тяжiння Землi. Внаслiдок усього цього астроплан так змiнить свiй курс i швидкiсть, що вздовж якоїсь складної дуги на протязi вiсiмнадцяти днiв буде наближатися прямо до земної орбiти i опиниться на нiй якраз тодi, коли в тiй точцi буде й сама Земля. Мiжпланетному кораблю лишиться тiльки акуратно знизитися на Землi!

Я спитала у Ван Луна, який пояснював менi все це:

– Ну, а коли щось вийде не так, коли астроплан, наприклад, полетить вбiк, пролине мимо Землi? Припустiмо, Земля не встигне ще опинитися в тому мiсцi своєї орбiти або пройде по нiй, навпаки, ранiше за нас, - тодi як?

Проте Ван Лун заспокоїв мене:

– Забули, Галю, одразу кiлька речей. Нашi астрономи дуже добре лiчать. Це раз.

– I все ж таки хiба вони не можуть хоча б раз помилитися?

– Тодi все виправлять земнi пости керування. Це два. Ми будемо близько вiд Землi, вони вiдшукають астроплан у просторi. I допоможуть нам. Це три. Четвертого вже, може, не треба, а? Досить i трьох, Галю?

– А є ще й четверте, що я забула?

– Четверте - це ми самi. Ми теж вмiємо лiчити i керувати астропланом. Думаю, у вас мало поваги...

– До кого?
– здивувалася я.

– До штурмана i капiтана астроплана. Значить, до мене i до Миколи Петровича, пiдкреслю.

Тут менi вже зовсiм не було чого заперечити...

I от виходить, що, коли ми зможемо вилетiти з Венери о 12 годинi 16 лютого, через сорок два днi, - термiн нашого перебування тут скоротиться в чотири рази! I ми повернемося на Землю несподiвано швидко, хiба це не чудово?

Так, усе це дуже добре. Свої завдання експедицiя перевиконала (я маю на увазi знайдений нами iнфрарадiй). Ми можемо вирушати в зворотний шлях у призначений Землею новий строк - i в той же час не можемо. Адже ж астроплан лежить у мiжгiр'ї, в скелях. I якщо ми не знайдемо засобу витягти його з тих скель, тодi не вилетимо звiдси анi 16 лютого, анi в старий строк - через 467 днiв...

Написала я це - i дуже засмутилася. Що ж нам робити? Якщо вже Микола Петрович досi нiчого не вигадав, то навряд чи тут взагалi можна допомогти справi. В мене є, правда, одна думка, тiльки вона дуже складна, навiть надто складна. Я подумала: а що, коли Земля надiшле слiдом за нами другий астроплан сюди, на Венеру? Адже вiн може спецiально взяти з собою пiдйомнi устрої або, в крайньому разi, просто забрати нас звiдси?

Втiм, коли я наважилася сказати про це Ван Луну, вiн одразу вiдповiв менi:

– Не годиться.

– Але чому?
– наполягала я.

– Треба надто довго чекати. Доки Венера знову не буде позаду Землi на п'ятдесят чотири з половиною градуси. Тiльки тодi зможе полетiти другий астроплан. Знову забули небесну механiку, дiвчино?

– А не може допомогти ще якась комета?

– Перше: комети проходять крiзь Сонячну систему не дуже часто. А в потрiбному напрямi ще рiдше. Скажу, разiв у тисячу рiдше. Можу додати ще й друге. Якщо прилетить, скажiмо, другий астроплан, де вiн шукатиме нас? Венера - це не мiсто, де є вулицi й номери будинкiв. Комахи не скажуть, де ми, в якому саме мiжгiр'ї. Карт тут теж немає. Не встигли скласти. I потiм...

Чомусь Ван Лун одразу обiрвав розмову, наче про щось раптом згадав. I пiшов, навiть забувши запалити люльку, яку вiн щойно набив тютюном. Я нiчого не могла зрозумiти: це вперше вiн обiрвав розмову зi мною так несподiвано рiзко. А головне, потiм, на протязi цiлого вечора Ван Лун не сказав i нiкому iншому жодного слова. Вiн ходив по каютi i щось бурмотiв про себе, вiдмахуючись вiд будь-яких запитань. Навiть Миколi Петровичу вiн коротко вiдповiв:

– Хочу трошки подумати. Згадую одну рiч. Потiм скажу, пробачте.

А вже перед самим сном Ван Лун пiшов до навiгаторської рубки i хвилин десять сидiв там. Ми вже лягали спати, коли вiн хуткими кроками вийшов звiдти i сказав якось особливо значуще:

– Миколо Петровичу, чи не можна трохи зачекати спати? Маленька думка, пробачте. Трудно вiдкласти на ранок, ледь-ледь хвилююся, знаєте...

Як тут було не зацiкавитися? Ван Лун - i раптом говорить сам про себе, що хвилюється, хоча й "ледь-ледь"!

– Слухаю, Ван, - вiдповiв Микола Петрович.
– У чому рiч?

– Може бути, дуже помиляюся. Не знаю. Прошу подивитися. Ось на це. Вiн поклав на стiл папiр, на якому був накреслений якийсь план.

– Схоже на грубу карту, - проронив Микола Петрович.
– Втiм, що на нiй зображено? Пояснiть, Ван.

I Вадим Сергiйович, i я уже вп'ялися в принесений Ван Луном план. Що ж справдi на ньому?

– Це от - наше мiжгiр'я, - заговорив Ван Лун, показуючи пальцем. Пробачте, поспiшав, вийшло не дуже чiтко. Мiжгiр'я iде пiвколом сюди й сюди. З цього боку - багато скель. Бачите, гадаю? З iншого боку воно робить ще два, як це сказати?.. Так, два колiна. I тут протiкає ручай. Все це недалеко. Гадаю, кiлометри два-три вiд астроплана. Ручай впадає в море. Тут показано. Тiльки воно дуже велике, це море, не влiзло на рисунок. Йде за обрiй, таке велике.

Не лише Микола Петрович i Вадим Сергiйович, але навiть i я дивилася на рисунок з ваганням. Це було майже як карта. Але звiдки Ван Лун мiг довiдатися про всi тi ручаї, скелi, море? Як вiн мiг накреслити цю карту? А вiн вiв далi:

– Ще не все про море, зауважу. У нього впадає не тiльки ручай з мiжгiр'я. Оця рiчка також. Широка, багато води. Мiжгiр'я йде пiвколом, рiчка також. Прямо поряд. Багато думав, чому так? Весь час думав, знаєте.

– I що ж, Ван? Що ви надумали? Чому це так вас зацiкавило?
– спитав здивований Микола Петрович.

– Дуже важливо, Миколо Петровичу. Якщо не помиляюся, не знаю, звичайно. Тут, з одного боку мiжгiр'я, сказав уже, багато великих скель. Наче вiд землетрусу, скажiмо. Висока стiна з скель. А злiва вiд неї - мiжгiр'я. А справа - та велика рiчка. Гадаю, рiчка ранiше, дуже давно протiкала нашим мiжгiр'ям. Потiм стався землетрус. Обвалилося багато скель. Вони перегородили шлях рiчцi. Як гребля. Тодi рiчка потекла iншим рiчищем, поряд. Отут. I прийшла, як i ранiше, до моря. Пробачте, дуже багато говорю...
– Ван Лун перевiв дух.

Вiн уже збирався продовжувати, але Микола Петрович, який слухав Ван Луна дедалi уважнiше й уважнiше, раптом широко розкритими очима подивився на нього i вигукнув:

– Ван, це надзвичайно! Якщо все, що ви тут накреслили i розповiли нам, правильно...

– Вважаю, так, Миколо Петровичу, - пiдтвердив Ван Лун, уже посмiхаючись.

– Тодi... тодi все дуже просто! Ми можемо полетiти з Венери! I навiть полетiти в новий строк! Ван, ви... ви...
– Микола Петрович не знаходив слiв. А я, все ще нiчого не розумiючи, поглядала то на одного, то на другого.