Чтение онлайн

– Тодi, значить, помилки немає. Якщо ви також дотримуєтеся подiбної думки, - заключне Ван Лун, задоволено беручись за люльку.

– Та яка там помилка, Ван!
– збуджено вигукнув ще раз Микола Петрович.
– Вадиме, Галю, дивiться!

Вiн узяв олiвець i знову схилився над рисунком.

– Очевидно, - говорив Микола Петрович, показуючи олiвцем, - досить усунути оцю перепону, вашу кам'яну стiну, - вiн перекреслив накопичення скель, нарисоване Ван Луном у верхнiй частинi мiжгiр'я, - як вода з рiчки рине старим рiчищем. Вона наповнить мiжгiр'я до країв i винесе з нього наш астроплан. Корабель опиниться на морi - i ми зможемо вiльно стартувати з його поверхнi. Кращого i бажати не можна, друзi мої!

Ван Лун мовчки кивнув головою: мабуть, вiн вважав, що сказав уже все, тепер буде вирiшувати Микола Петрович...

Того вечора ми довго не лягали спати. В астропланi точилися нескiнченнi розмови - i про що тiльки не говорили ми, наелектризованi можливiстю швидкого повернення на Землю, що раптово вiдкрилася перед нами! Звичайно, я не можу тут записати всього; але дещо сказати необхiдно.

Насамперед, мене дуже цiкавило, звiдки Ван Лун мiг довiдатися про рiчку, яка протiкає поруч з нашим мiжгiр'ям, про завал iз скель, що перетинав шлях рiчцi, про море, в яке впадає рiчка, - одним словом, як вiн мiг накреслити свою карту? А виявилося все дуже просто, за старим росiйським прислiв'ям "немає лиха без добра".

Все це Ван Лун бачив згори, пiд час свого вимушеного польоту, коли його несла в кiгтях гiгантська бабка. Тодi вiн просто помiтив своєрiднi обриси рiчки, мiжгiр'я i моря, проте не мав анi часу, анi можливостi обмiрковувати i робити висновки. А наштовхнула його на щасливу думку, як це не дивно, я сама, хоча й не пiдозрювала про таке. От коли ми розмовляли з ним про другий астроплан, який мiг би прилетiти за нами на Венеру, Ван Лун сказав, що нас важкувато було б вiдшукати тут. I додав, що карти Венери ще не складенi. А сказавши це, вiн раптом замовк i замислився. Вiн згадав про свої спостереження з повiтря!

Пам'ять Ван Луна дивовижна. Менi здається, що вiн прямо не може будь-що забути. Iнодi вiн нагадує нам про такi дрiбницi, якi менi, наприклад, навiть трудно було б взагалi згадати, хоча бачили ми їх разом з ним. Тiльки я не звернула на них нiякої уваги, а вiн усе, цiлком усе вiдзначає в своїй надзвичайнiй пам'ятi. I цього разу вийшло теж так. Ван Лун згадав про панораму, яка вiдкрилася перед нашими очима пiд час першої вилазки, коли ми опинилися на високiй скелi. I пов'язав тодiшнi враження з тим, що побачив пiд час польоту в кiгтях бабки. А тодi почав обмiрковувати: чому рiчка протiкає поруч з мiжгiр'ям? I зрештою додумався до того, що течiя цiєї багатоводної рiчки може допомогти нам визволити астроплан iз скелястого мiжгiр'я. Тепер менi страшенно хочеться стати такою самою спостережливою i кмiтливою, як товариш Ван. Втiм, це не дуже легко, як я бачу...

Друге, що менi треба записати в щоденнику, - це про наш панорамний радiолокатор, на який Микола Петрович так покладався i який так пiдвiв нас. Адже ми весь час роздумували: як могло трапитися, що цей радiолокатор, який бездоганно дiяв на Землi, раптом тут, на Венерi, вiдмовився працювати? Що ближче астроплан пiдлiтав до Венери, то гiрше дiяв панорамний радiолокатор; а над хмарами Венери, коли його допомога була найбiльш потрiбною для благополучної посадки, вiн i зовсiм вiдмовився працювати. В чому тут рiч?

Тепер з'ясувалося i це. В усьому винний iнфрарадiй з його мiцним випромiнюванням. На Венерi багато iнфрарадiю i його випромiнювання обгортають планету так само, як i хмарна пелена. Промiння нашого панорамного радiолокатора через це перекручувалося тим бiльше, чим ближче ми пiдлiтали до поверхнi Венери. Тому на екранi радiолокатора i з'явився той блакитнуватий мiнливий туман, який кiнець кiнцем i затягнув собою цiлком видиме зображення. Микола Петрович сказав з цього приводу:

– Майбутнiм експедицiям на Венеру доведеться користатися для посадки мiжпланетних кораблiв не радiолокаторами, якi не можуть добре дiяти там, де багато випромiнювання iнфрарадiю. Вони, тi майбутнi експедицiї, користуватимуться замiсть радiолокаторiв приладами з iнфрачервоним промiнням, невидимим для звичайного ока. Влаштування таких приладiв нагадує роботу радiолокатора, але iнфрарадiй їм уже не завадить.

I нарештi, треба записати ще трохи про самий iнфрарадiй i про те, як зрадiв Вадим Сергiйович.

Уже пiзно вночi Ван Лун звернув увагу на характерне постукування, яке долинало з навiгаторської рубки. То працював автомат, що записував радiопередачi з Землi.

– Нова радiограма!

Скажу коротко. Земля допомогла нам i в тому, що чи не найбiльше непокоїло й хвилювало Вадима Сергiйовича. Радянськi вченi у вiдповiдь на наше прохання провели складнi теоретичнi розрахунки i сповiстили нам про те, як знешкодити вплив космiчного промiння на iнфрарадiй пiд час перельоту Венера - Земля! Виявляється, ми маємо в руках надiйний захист iнфрарадiю вiд космiчного промiння, - i зовсiм не подумали про це. Ультразолото!

Воно ще краще вiд свинцю затримує космiчне промiння. Адже це дуже важкий елемент, непроникливий майже для будь-якого промiння, будь-яких електрочастинок, навiть найшвидших. Чим бiльше ми зможемо взяти з собою ультразолота, тим бiльше вiзьмемо i iнфрарадiю, он як виходить!

Iнфрарадiй треба укласти так, щоб його з усiх бокiв закривав шар ультразолота, i тодi до нього не проникне нiяке космiчне промiння, ми можемо бути цiлком певнi...

Коли б я була письменником, я, можливо, i описала б радiсть Вадима Сергiйовича в той момент, як вiн прочитав цю радiограму. Втiм, я не вмiю так барвисто писати, та й не хочу багато говорити про це. Тим бiльше, що Вадим Сергiйович мiг би й сам подумати, як менi доводиться нiяковiти через нього.

Виходить так, що коли в нього трапляється якась радiсть, то перше, що вiн робить, це кидається мене цiлувати. Можливо, я й не говорила б нiчого, не заперечувала, бо я розумiю, як це буває, коли трапляється щось дуже приємне i просто не пам'ятаєш себе вiд радостi. Але не можна ж бути таким божевiльним, нiби вiн тiльки й чекав слушного випадку!..

I як тут не знiяковiти (хай воно менi навiть i приємно самiй!), якщо товариш Ван пiсля таких вихваток Вадима Сергiйовича раптом говорить:

– Iнфрарадiй - дуже добре. Пакування ультразолотом - також добре. Роблю нове наукове вiдкриття, Миколо Петровичу.

– Яке саме, Ван?
– посмiхнувся Микола Петрович, наче заздалегiдь знаючи, в чому рiч.

– Моє вiдкриття, скажу - iнфрапоцiлунок. Не жартую. Як тiльки новини з iнфрарадiєм, Вадим радiє - цiлує Галиночку. Чому так? Чому не мене, не вас, Миколо Петровичу, а лише її? А тому, що вона вiдкрила iнфрарадiй. Значить, вiн i впливає на Вадима. Поцiлунок, отож, наслiдок впливу iнфрарадiю. Наукова назва - iнфрапоцiлунок. Запишiть моє вiдкриття до журналу, шанобливо прошу.

Певна рiч, Микола Петрович розсмiявся. Ну, а менi як?..

Роздiл чотирнадцятий,

який за задумом автора мусив бути

заключним, бо вiн описує не тiльки

пiдготовку експедицiї до повернення на

Землю, але й вилiт астроплана з Венери в

зворотний шлях.

Днi пiдготовки до зворотного шляху проходили з незбагненною швидкiстю, - мабуть, тому, що з самого ранку i до пiзньої ночi вони були сповненi напруженої як нiколи роботи. Мандрiвники знали, що за короткий строк, який залишився, їм треба не тiльки виконати все, що входило взагалi в коло їх обов'язкiв, але ще й визволити астроплан iз скель, якi мiцно тримали його на днi мiжгiр'я.