Чтение онлайн

Ван Лун помiтив, як Галя оглянулася i, вагаючись, подивилася на нього. На здивування дiвчини, вiн, наче розумiючи, пiдморгнув їй i посмiхнувся:

– Викупатися захотiлось, так?

– Але як ви довiдалися? Адже ж я нiчого не говорила...

– Не дуже трудно зрозумiти. Коли самому хочеться теж, - вiдверто вiдповiв Ван Лун.

Очi Галi загорiлися:

– Значить, можна, товаришу Ван?

Ван Лун заперечливо похитав головою. Вiн уже не посмiхався, а навпаки, з докором дивився на дiвчину:

– Помiчаю, ви забули мою розповiдь. Про те озеро в лiсi i про його мешканцiв.

Галя здригнулася. Змiї, дивовижнi огиднi гади, п'явки... так, звичайно, нiхто не знає, якi iстоти таяться пiд зовнiшньо такою привабливою дзеркальною поверхнею цього озера... Яка шкода!

Сокiл тим часом уже закiнчив вимiри. Хвилин десять вiн сидiв, заглибившись у розрахунки. Потiм покликав до себе Ван Луна.

– Потрiбнi будуть три свердловини, Ван, - сказав вiн.
– Давайте перфоратор, почнемо.

– Думаю, чи не мало? Гребля, звернiть увагу, дуже велика.

– Мiць атомiту не менша, Ван. За розрахунками вистачило б i двох свердловин. Я хочу зробити три для того, щоб уламки були дрiбнiшими.
– I Вадим Сокiл рiшуче взявся за перфоратор.

Галя здивовано спитала:

– А чому треба, щоб уламки були дрiбнiшими? Хiба це має для нас якесь значення?

Натискуючи на перфоратор, що пiдстрибував в його руках, геолог вiдповiв:

– Має... i досить серйозне значення, Галиночко. Цi скелi, як бачите... дуже твердi. Перфоратор бере їх з трудом. Взагалi, це непогано. Тверде середовище вчинить бiльший опiр атомiту, вибух буде мiцнiшим. Але ж пiсля вибуху вода рине таким стрiмким потоком, що понесе з собою уламки скель. А коли крупнi брили почнуть бомбардувати астроплан, тодi що? Пробоїни! Нi, хай вже краще будуть дрiбнi уламки, атомiту в нас вистачить, можна не економити!..

Три глибокi свердловини, зробленi у величезних скелях, що являли собою немов мiцнi пiдвалини високої греблi, були наслiдком першої вилазки.

Друга вилазка вiдiбрала значно бiльше часу, бо мандрiвникам довелося нести з собою важкi металiчнi цилiндри з атомiтом i тому не раз зупинятися по дорозi для вiдпочинку. Проте зовсiм не вiд ваги вантажу i не вiд утоми Галя Рижко була цього разу незвично мовчазною i задумливою. I навiть на запитання товаришiв вона вiдповiдала односкладово i кволо. Їй не хотiлося признаватися в тому, що вона аж нiяк не може позбутися огидного почуття страху, - страху перед атомiтом.

Так, звiсно, їй нiщо не загрожувало, атомiт у металiчному цилiндрi був мирним i спокiйним. Галя твердо знала, що атомiт за нормальних умов може вибухати тiльки за допомогою електричної iскри. Все це так. Але в ньому, що там не кажи, прихована така страшна, гiгантська мiць! I хто знає, всякi там випромiнювання iнфрарадiю або ще що-небудь...

Галi й самiй було соромно, що вона мiркує, як боягуз, вона старанно вiдганяла вiд себе подiбнi думки. Втiм, вони весь час поверталися до неї. I кожного разу, коли ноги дiвчини сковзалися на кам'янистому гладкому грунтi або спотикалися об корiння дерев, яке виступало де-не-де назовнi, її серце хололо, а потiм приходив нестерпний сором за малодушнiсть, яку до того ж могли ще й помiтити супутники...

Втiм, ось мандрiвка до греблi закiнчилася. Цилiндри з атомiтом стояли бiля свердловин, Вадим Сокiл i Ван Лун перевiряли електропроводку. Галя, вiдпочиваючи, сидiла на березi озера i лiниво поглядала на його дзеркальну мирну поверхню, в якiй, як i ранiше, вiдбивалися низькi хмари, що повiльно пливли в небi. Облямоване високими скелястими схилами, якi надавали всiй мiсцевостi дикого i суворого вигляду, озеро було напрочуд спокiйним, нiщо не турбувало його рiвну поверхню.

Галя думала: невже ж i в цiй мирнiй, такiй прозорiй водi, пiд її чистою, свiтлою поверхнею, якої не туманили навiть найменшi жмурки,- невже й тут iснують якiсь страшнi тварини? Невже i ця дзеркальна гладiнь ховає пiд собою небачених драконiв чи iнших страховищ?

Красивий золотавий метелик пролетiв бiля дiвчини, трiпочучи в повiтрi широкими строкатими крилами. Вiн покружляв над берегом, мов не наважуючись наблизитися до води. А потiм все ж таки полетiв над нею, часом спускаючись до самої поверхнi озера, часом пiдiймаючись вище. Метелик летiв далi й далi, виразно помiтний на сiрому тлi неба.

Галя неуважливо стежила за ним таким самим лiнивим, поглядом. I раптом дiвчина здригнулась i випросталася. їй здалося, що там, далеко вiд берега, де пролiтав тепер золотавий метелик, на поверхнi води щось хлюпнуло. Що це?

Розбризкуючи воду, над тихою гладiнню озера з'явилася величезна плеската голова з довгим рогом промiж очей. Вона блискавично висунулася з води, роззявила широку пащу, з якої вилетiв тонкий, мов стрiчка, звивистий язик, - i метелик зник.

– Товаришi!
– скрикнула Галя.
– Дивiться!

Через кiлька секунд обидва її супутники були вже на гребенi бiля дiвчини. Сокiл вiдстiбав кришку кобури свого пiстолета - уроки минулих пригод на Венерi не пройшли для нього даремно. В руках Ван Луна була його вiрна автоматична гвинтiвка. Ледве чутно клацнув запобiжник.

Гiгантська iстота пливла озером. Довга гнучка шия її, розподiлена на добре помiтнi кiльця, несла на собi плескату змiїну голову з твердим рогом. Тулуб лишався схованим пiд водою. Тварина пливла вздовж берега, озираючись на всi боки опуклими блимаючими очима. Час вiд часу над водою з'являвся тонкий хвiст з двома довгими вiдростками. Та ще можна було, придивившись, помiтити широкi плавцi, що повiльно рухалися у водi.

Гвинтiвка Ван Луна неквапливо пiдiймалася, ловлячи на мушку плескату голову тварини. Але Сокiл зробив крок уперед i схопив рукою ствол гвинтiвки Ван Луна. Той здивовано поглянув на нього:

– Чого хочете, Вадиме? В чому рiч?

– Не треба стрiляти, Ван, прошу вас.

– Чому, дозволю собi спитати?
– поцiкавився Ван Лун.

– Наша робота наближається до кiнця, Ван. Хто знає, чи не викличе ваш пострiл уваги ще якихось потвор... i це завадить нам, не дасть закiнчити справу сьогоднi... Не стрiляйте, дорогий Ван, дiдько з нею, цiєю твариною, хай пливе, куди їй завгодно!

Сокiл мав рацiю. Мандрiвникам нiщо зараз не загрожувало, тварина не збиралася нападати на них. Ван Лун опустив долу гвинтiвку i засмучено дивився, як невiдома iстота неквапливо вiдпливала далi й далi. Вперше вiн побачив тут щось нiбито придатне для полювання - i, як на зло, йому доводилося утриматися вiд пострiлу!

Нарештi, рогата тварина зникла, сховалася за мисом. Ван Лун, наче згадавши щось, обернувся до Галi. Його очi були вже насмiшкувато примруженi.

– Ну як, хочеться викупатися, спитаю вас? Є весела компанiя, чи не правда?
– його рука зробила широкий жест у бiк озера.

Галя сердито вiдмахнулася вiд нього: i навiщо iронiзувати?..

Мандрiвники закiнчили заряджати свердловини. Перелитий у довгi стальнi трубки атомiт був закладений в скелi; отвори Сокiл забив металiчними пробками. Лише тонкий чорний провiд, що виходив з-пiд тих пробок, указував тепер мiсце, де були потужнi заряди атомiту, якi мусили висадити в повiтря важке кам'яне тiло греблi.