Азіатський аероліт
Шрифт:
* *
*
Марич не помилився - біля дверей стояла Ґіна. Мить обоє стали непорушно, ошелешені несподіваною зустріччю.
Нарешті, Марич, мов сліпий, пішов назустріч. Ґїна перша порушила важку мовчанку. Подала руку й, напружено шукаючи його очей, майже пошепки запитала:
– Не впізнали?
– Так, - відказав глухо Марич - не впізнав.
З хвилину тримав її маленьку в м’якій рукавичці безвольну руку, не знаючи, що далі з нею робити. Потім несподівано й незграбно розняв свої міцні пальці.
Посунув крісло:
– Прошу.
Сіли й знову мовчки жагуче дивилися один на одного, вбираючи зміни, що сталися за час довгої розлуки.
Вісім років зробили своє діло. Проти Марича сиділа вродлива жінка у коштовному, оздобленому соболями, манто, в м’якому невеличкому червоному капелюсі, й ця жінка ані трішки не скидалася на дрібну кучеряву курсисточку в скромній блюзці, в темній вовняній спідничці.
І тільки випещене обличчя, рожеве й прозоре, чіткі обриси пристрасних губ та карі променясті очі дещо нагадували про колишню любу й дорогу Ґіну.
І від цього почуття Маричеві защемив серце млосний знайомий біль, і жінка, що ніби на початку здалася чужою, стала близькою й рідною, стала тією, по якій томився довгі роки, за яку не забував у боях, під час роботи, щодня.
Щоб приховати розгубленість, Марич, з удаваною недбайливістю посміхнувся до Ґіни й здивовано проказав:
– Незвичайна зустріч! Ну, вже ніколи не чекав. Але для мене невідомо, звідки ви довідалися, що я тут?
Марич трохи помилився й програв хід. Ґіна, інстинктивно, як жінка, відчула фальш і образливо поглянула на Марича.
«Ви так? Що ж, прошу», - було в її погляді.
Марич забув, що перед ним не худенька курсистка - ідеалістка найгіршого ґатунку, він у запалі забув, що перед ним найкраща мюзикголівська співачка - гордість Нью-Йорку, що вміє співати веселі жанрові пісеньки про Кіті й Джона, навіть тоді, коли хочеться плакати.
Ґіна краще за Марича володіла своїм обличчям, ніжна пристрасть, що сіяла в її очах, раптом погасла. Треноване лице прибрало виразу бездоганно зробленого здивовання, а губи торкнула приємна холодна посмішка.
– Незвичайна, товаришу Маричу, здається, у вас так звертаються до всіх, - зустріч незвичайна. Я й сама ніколи не сподівалася на неї. А правда, цікаво, звідки про вас я довідалась? Не догадуєтесь?
Марич широко розвів руками.
– Ні.
Ґіна поволі скинула з руки торбинку й витягла звідти газету.
Це був учорашній нумер газети радянського напрямку, що виходила в Нью-Йорку українською мовою. На останній сторінці, з боку різних об’яв, поруч реклами: «Петро Ярема - український погребник. Заряджує погребами по уміркованим цінам в Нью-Йорку, Брукліні й околиці» - було вміщено Маричів портрет і повідомлення про мету його подорожі до Америки (портрет було взято з радянських журналів).
Марич хотів посміхнутись, але замість посмішки губи його скривила невдала гримаса:
– О, я бачу, ви цікавитесь країною страшних більшовиків.
– Як бачите...
Вони перекинулися ще кількома незначними фразами й відчули обоє, що самі ж себе поставили в скрутне, недоречне становище.
Згодом Ґіна підвелася, щоб іти.
В очах у Марича майнув справжній непідробний ляк. Він благально подивився на неї й зустрів її очі - вони ледве-ледве посміхалися тепло, з жалем.
– Ви обідали?
– запитала вона зненацька.
– Ні.
– Я теж. Може, підемо разом.
– Звичайно. Треба обов’язково чимсь зустріч відзначити, - радо проказав Марич.
– Як же, - старі друзі.
В іронії його згучали болючі нотки.
Ґіна подивилась на нього з-під насуплених чітких брів і тихо двозначно проказала:
– Тільки?..
Марич змовчав.
* *
*
Еге-ге! Ґіна ніяк не могла припустити, що келих дорогого «Хейсік» й гама галасливих джаз-бандівських згуків можуть так впливати на настрій і викликати давні спогади, від яких щемить серце й горло здавлює лоскіт - передвісник сліз.
Дорога аристократична «Ротонда» в час обіду наповнилася своїми відвідувачами. Шкляні вертючі двері ледве встигали пропускати чисто виголених джентльменів (стомлених біржовим нервовим днем), з розкішно зодягнутими подругами, в яких одяг коштував в сто разів дорожче, аніж вся їх істота.
Після першої чарки дорогого вина й майстерно виготовлених страв втома у джентльменів зникала, очі жвавішали й починали іскритись вогником задоволення й поблажливосте. Тут усе було підпорядковане так, аби дати за короткий час заклопотаній людині біржі максимум розваги й насолоди.
Марич тримався в цьому незвичайному оточенні сторожко й суворо. Офіціант налив у келихи шипучої рідини. Ґіна подалась уперед й шукала Маричевих очей.
– За що ж вип’ємо?
– Дивне життя, Маричу, - заговорила знову, не спускаючи з нього блискучого зору.
– Ось, здається, немає логіки й плану, контролю... А може в тому й є його закономірність...
Джаз-банд заглушив її голос. Щоб краще чути було, Ґіна зляглась на стіл і очі її, і лице були темні й принадні.
Обоє томилися, обом хотілося порозумітися так, щоб не торкнутись болючого місця й довідатись про теперішнє життя.
Сильний фізично, твердий, чесний як суспільна одиниця, Марич поза суспільством, у свойому інтимному житті часом по-дитячому був безпорадний і безсилий.
Вино й музика розбурхали пристрасті й примусили заговорити мовою почуттів. Марич перший простяг руку.
– За минуле, Ґіно!
Ґіна знов жадібно випила й зараз же наповнила собі другий.
Нахилилася ще дужче вперед й тихо в лице проказала:
– Любий, за майбутнє.
Її слова перервав чужий голос. Біля столу зупинився офіціант і простяг Маричеві газету:
– Прошу - вечірній нумер! Надзвичайно цікавий нумер. Дивовижний винахід інженера Ерґе, а також подробиці про знаменитий Арізонський аероліт.
Марич зле розумів англійську мову й тому лише слово «Ерґе» врізалося йому в голову. З мить розгублено дивився на офіціанта, потім витяг гроші, поклав газету на стіл.
З першої шпальти на нього дививсь сірий портрет інженера Ерґе.
В блакитних добрих очах Марича згасла ніжність, й м’які обриси його темного обличчя загострилися й лице покрила сіра, сувора машкара.