Азіатський аероліт
Шрифт:
Потяглися дні надзвичайно схожі один на один, і мешканці невеликої заїмки - за три кілометри від центрального приїска - могли за тиждень наперед змалювати до найменших подробиць майбутній день. І, здавалося, цьому не буде кінця й краю. І тоді Ґіна відчула повнотою, що таке жах і злякалася сама себе й свого вчинку. Вперше за два роки заворушилися важкі сумніви, від них не рятувало й кохання Віктора, його лагідна вдача, турботи й самопожертви. А одного вечора, коли над тайгою бушувала люта пурга, а повітря насичилось страшним стогоном хуги, й здавалося, що навкруги безмежно, безкрай простяглася лячна порожнеча, жах присунувся ближче й охопив усе тіло, заповнив розум, усмоктався в кров.
В дитинстві старенька няня розповідала жахну історію про те, як в одному селі живу жінку поклали в труну й закопали. І страшно було уявити стан і почуття тої живцем похованої людини. Тоді ж прийшло до думки оповідання няньки. Образ домовини став перед очі. Де вихід? Де край? Нема краю! Нема рятунку! Хотілося дико скрикнути й кинутися з хатини стрімголов у тайгу, у хуртовину. І скрикнула б, і вибігла б, коли б стук у двері не протверезив і не врівноважив розум.
У хату просилися заблукалі дослідники з сусідніх приїсків.
Так Ґіна Марич зустрілася з інженером Ерґе, що працював на приїсках американського концесіонера Ляйстерда.
І Марич глибоко помилявся, коли ніяк не міг розгадати дивну поведінку своєї дружини, гадаючи, що вона нерозгадна. Він забував, що їх породила не одна класа.
* *
*
Відтинок часу від одруження з Ерґе й до еміграції в Нью-Йорк в пам’яті Ґіни лишився туманним, невиразним спогадом - так напружено мчали дні, кінематографічно, напористо змінялися події на протязі короткого часу, що для неї важко було вловити, осмислити свідомо всі громадські зміни й процеси, що відбулися в Сибіру.
Ляйстерд не хотів розлучатися з Ерґе, й запропонував їхати до себе в Америку. Ерґе не згодився покидати підприємства, гадаючи, що вихори повстань швидко вщухнуть, і, випровадивши до Америки розгублену вкрай Ґіну, лишився в Сибіру.
Прибув Ерґе до Америки не скоро (всі були певні, що його немає вже на світі), аж через три роки, коли рештки банд і генеральських армій було розгромлено й розвіяно регулярними частинами Червоної Армії. Що робив Ерґе в цей час - невідомо. Він лише приніс Ляйстерду підтвердження, що його концесії й майно націоналізовано й повернути їх марна надія.
За час розлуки багато змін у житті зазнала й Ґіна - Ерґе застав її вже визначною співачкою. Такій блискучій кар’єрі допомогли чистий і добре поставлений голос (Ґіна ще в Петербурзі брала лекції у знаменитого професора), уперта праця й гроші містера Ляйстерда. Преса на диво (гроші як відомо, творять чудеса) прихильно зустріла виступи Реґіни Марич, переказуючи більше її автобіографію - трохи правдиву, трохи вигадану, часто вміщала портрети, й Ґіна за якихось три роки стала прем’єршею визначних найаристократичніших мюзик-голів Нью-Йорку.
Зустріч з Ерґе була холодна, але пристойна, й вони, якось сами того не помічаючи, знов стали подружжям. Основним чинником, що тримав їх одне біля одного, було дороге ліжко з червоного важкого дерева.
...Стрічка спогадів увірвалася на сьогоднішні дні. Ґіна лежала нерухомо, без думок. Згодом відчула, як млосна туга лягла на груди й стиснула все тіло важкими обіймами.
З глибокої темряви виринув образ незграбної людини з сірими хорошими очима й тихо прямував до ліжка. Ґіна звела руки й заклала за голову, й ніжно, пошепки сказала до темряви:
– Милий, хороший.
З очей по щоках поповзли два гарячих струмочки, й груди конвульсійно схитнулися.
Десь за дверима почулися кроки - впізнала Ерґе. Миттю підвелася з ліжка й навшпиньках пішла до дверей, замкнула, повернулася до ліжка й стала напружено чекати знайомого стуку в двері.
Кроки пролунали зовсім близько дверей, але згодом стихли десь далі, - догадалася, що Ерґе повернув до себе в кабінет.
* *
*
Ерґе механічно включив світло, підсунув ближче до столу зручне крісло й безпорадно застиг. У чорних блискучих чоловічках вперто зав’язла настирлива думка:
«Не може бути - чорт подери - збожеволіти можна».
Простяг руку до пукатого глобусу - повернув навколо вісі й зупинив погляд на Сибіру. Очі зустріли знайомі назви - Вілюйське, Бобайло, Алдан, Лена, Підкаменна Тунгуска, Якутське...
Чорні застиглі чоловічки блиснули враз задьористим вогником.
– Невже правда?
– проказав сам до себе з якоюсь хвильною, а разом і запальною тривогою.
Потім вираз тривоги змінила зосередженість і недовірлива суворість. Інженер нахилився до коробків столу, відімкнув середній і обережно витяг звідти охайну товсту папку з пергамену.
Надзвичайно поважно, навіть з якоюсь опаскою, як дослідник, що перевіряє новий дослід - розгорнув її і почав листати пожовклі листи з написами, невеличкі мапи, накреслені від руки, неясні сірі фотографії дивного могутнього буреламу й голих гір.
Ще дістав з шухлядки невеличку скриньку і витяг звідти кілька блідо-сірих шматочків металу - дуже схожого на платину.
І чим далі розглядав Ерґе ці дивні документи, що стосувалися, очевидно, одної події, міцна тривога сильніше непокоїла його.
Як зібрав знов все докупи й знов обережно поклав на свої місця папку й скриньку - нервово пройшовся, спинився на мить біля вікна, звів нервово дужі плечі (ознака непокою й роздратованости), Ерґе знов сів у крісло, цілком віддавши себе на волю тривожних думок.
В цей дивний вечір і Ерґе мусів пригадати (хоч як він цього не любив і ненавидів) - своє неповоротне минуле.
Який скаженючий гураґан промчав! Які руїни лишив після себе! Не віриться... Які широчезні перспективи креслив собі інженер Ерґе - від почуття своєї сили і віри в себе - легко навіть і приємно туманило в голові.
І зараз перспективи й обрії кар’єри не стерлися й, може, ясніші, аніж у будь-кого з його товаришів емігрантів, що заздрять йому, нидіючи. Але треба віддати данину правді - перспективи й обрії чортовськи звузилися й не такі вже ясні, як це здається на перший позір.
Слава і гроші! Хотів би він бачити, хто буде відкидати ці сильні природні стимули, ці ж два слова творять боротьбу мільйонів людей, приручають диких, полонять і роблять ягнятками велетнів. Слава і гроші! Два слова, що доповнюють одне одного, ці два слова були і є його ідеалом і провідною зіркою. Це його «вірую». Хотів би він бачити людину, що не перебувала в полоні цих двох слів, що не тремтіла б нервово з насолодою, почувши ці два слова.