Чтение онлайн

Відчитавши ще два уроки, Оленка підхопила купу зошитів з самостійною роботою 8-а і попрямувала до учительської. Там якраз проходило обіднє чаювання.

— Привіт, — весело пробубоніла повновида хімічка, смакуючи шматок тортика.

Оленка кивнула у відповідь і закрила двері.

У приміщенні пахло кавою і квітами, що залишились ще з Дня вчителя.

— Ну як воно? — Хімічка схопила невеличке тістечко і, ледь прожувавши, продовжила, — як минув урок у 8-а, знову проблеми? От діточки пішли, — вона широко посміхнулась і зиркнула на тарілку, де все ще лежав добрячий шматок «Наполеона».

Оленка знизала плечима, сіла за стіл і почала порпатись у торбі.

— Та ні, Галю, то не з 8-а проблеми, а з Кучеренком. Проте я вже навчилась не звертати на нього уваги, — Оленка дістала самостійні й розгорнула першу. — А від кого це ти чула? Лише два уроки пройшло, я до Нінки не ходила ще…та й не піду, мабуть, це однаково нічого не дасть.

— Правильно, за тебе вже Кучеренко пожалівся, і це таки щось дало, — Галя нарешті насмілилась взяти останній шматок з тарілки. — Тож тепер тебе Нінка сама викликає. — Галя соковито жувала, не помічаючи, як перемінилась співрозмовниця. — Та що з ним поробиш. Треба терпіти, от я йому четвірки ставлю, а він майже не дістає. Ми наче пакт уклали.

Оленка відклала чергову самостійну і на якусь мить вона так захотіла плакати…

— Ну тоді піду до Ніни, — стискаючи кулачки, піднялась Оленка, їй зовсім не хотілось слухати пусту балаканину Галі. — Чого тягти?

Піднявшись на другий поверх, Оленка натягла штучну посмішку і відпустила усі неприємні думки.

— Заходьте, — почувся низький жіночий голос у відповідь на її стукіт.

Оленка відчинила двері, завуч з навчального процесу, Ніна Гаврилівна Шестак, жестом запросила підлеглу.

— Добрий день, Олено Іванівно. Добре, що ви так швидко прийшли. Мені через півгодини треба їхати, тож давайте одразу до справи.

Оленка терпіти не могла таких людей як Шестак, самовпевнених і надмірно амбітних. Завуч ніколи не цікавилась своїми працівниками, але щедро роздавала поради, розпорядження та накази і завжди кудись поспішала.

— Отже, знову конфлікт у 8-а, — продовжувала та. — Ви, як педагог, повинні були знайти відповідний вихід одразу. — Завуч подивилась на Оленку як на пусте місце, — невже мені вас, Олено Іванівно, потрібно вчити?

Оленка чемно мовчала. Зрештою, та й так би її не послухала.

Ніна Гаврилівна нервовим кроком ходила туди-сюди кабінетом, наставляючи Оленку:

— Приходять діти і скаржаться. Я розумію, ви маєте мало досвіду, але ж потрібно шукати порозуміння зі своїми учнями. У них велике навантаження.

Мовчання Оленки збивало Ніну Гаврилівну з пантелику. Відчувши, що пауза затяглась, Оленка вирішила відповісти. — Ніно Гаврилівно, конфлікту ніякого нема. Я не збираюсь знаходити порозуміння з учнями тим шляхом, яким це роблять усі інші вчителі. Тобто давати їм завдання до контрольної, щоб вони потім могли просто все списати. — Оленка встала, гордо піднявши голову, кивнула і попрямувала до виходу.

— Зачекайте, — зупинила її завуч.

Оленка обернулась.

— Олено Іванівно, давайте на чистоту, — почала здалеку Ніна Гаврилівна. — Ваші принципи це, звичайно, прекрасно. Але ми не можемо проводити таку політику стосовно Кучеренка. Його батько дуже допоміг нашій школі і продовжує це робити? Ви повинні дати Андрієві змогу написати цю самостійну. Ну і всім решта, хто відмовився, також. Адміністрації не потрібні проблеми і вам, я гадаю, також. Отже, не повертатимемось до цієї теми, гаразд?

Оленка розгубилася. Що було робити? Проте зваживши, вирішила на цей раз не загострювати конфлікт.

— Гаразд, я дозволю Кучеренкові переписати цю кляту самостійну. Але я б не хотіла, щоб така ситуація постійно повторювалася.

— Я також, — цілком щиро підтримала її завуч.

На наступне заняття у 8-а Олена Іванівна прийшла заздалегідь, хотіла віч-на-віч поговорити з Кучеренком. Проте він прийшов на урок із запізненням на десять хвилин. Навіть не спитавши дозволу, Андрій демонстративно пройшовся через увесь клас і сів на своє місце біля вікна.

Від такого нахабства в Оленки спершу мову одібрало, та вона швидко отямилася й запитала:

— Перепрошую, Кучеренко, а що це ви собі дозволяєте?

Учень зупинився і обернувся до вчительки, мов запитуючи у чому річ.

— Ви запізнились аж на…, — вона глянула на годинник, — на десять хвилин. Заходите до класу не вітаючись, не питаючи дозволу…

— А чого це я маю питати дозволу? Це моє місце. Мій урок… — різко й нахабно обірвав Оленку учень.

Побачивши, що діла не буде, Оленка байдуже махнула рукою.

— Не будемо витрачати урок на дурниці. — Оленка не хотіла сваритись і, помітно нервуючи, перейшла до теми, яка хвилювала її більше, ніж запізнення Кучеренка, — Андрію і всі решта, хто минулого разу не писали самостійної, писатимете сьогодні після уроків.

Оленка не змогла закінчити через гучний регіт Кучеренка. Він демонстративно тримався за живіт і стукав долонею по парті.

— Ой не можу, Олено Іванівно, чого це ви так подобрішали?

Клас принишк, очікуючи реакції вчительки. Оленка розчервонілась, не знала, що відповісти, і вирішила ігнорувати знущання учня. Налаштувалася, але знову почувся голос з другої парти.

— О, до речі, я не можу після уроків, — недбало зауважив Кучеренко і повернувся до класу, — на жаль, — додав він іронічно.

Учні захіхікали.

Оленка все ще намагалась тримати себе у руках.

— Так. На жаль. — Вона сміливо подивилась на пихатого учня. — Тоді писатимете зараз.

Олена Іванівна дістала аркуш паперу і попрямувала до Андрія, але той іронічно-здивовано запитав, — невже ви така недотепа? Я ж минулого разу сказав, ви маєте дати завдання заздалегідь.

У Оленки запаморочилось у голові, вона вже нічого не чула. Підійшовши до Кучеренка, вчителька гримнула кулаком по парті і настала тиша. Ребро долоні почервоніло і гримаса болю зрадливо оголила беззахисність молодої дівчини.

— Годі вже, — закричала Олена Іванівна, ще більше роздратувавшись. — Пиши зараз або не писатимеш взагалі, зрозумів? — Вона різко кинула перед учнем роздруківку.

Андрій на мить розгубився і злякано потупив погляд, але швидко повернувшись до свого амплуа, так само криком відповів, — Ви чого? Чого кричите, я не глухий.