Чтение онлайн

Оленка нетерпляче глянула на байдужу мамусю, а потім на клас. — Сьогодні уроку не буде. Ви вільні, — звернулася вона до учнів і ще раз метнула погляд на пані Кучеренко.

У тої на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

Учителька взяла кілька зошитів зі столу і швидким кроком вийшла. Вона чула, що пані Кучеренко продовжує рясно обмовляти її. Сипались образи і погрози. Лише у кінці широкого довгого коридору все стихло. Оленка відчула, як сльози потекли по її щоках. Нервове напруження спадало.

Майже нечутно вона відчинила двері вчительської і прослизнула повз колег, що як завжди розпивали чай. Примостившись у куточку біля вікна, вона дістала блідо-рожеву хустинку і, дивлячись у дзеркальце, витирала очі. «Чому, чому вона так мене ображала! Невже… Мабуть, я на це заслуговую! Але ж я… я все намагалась… я робила все правильно! Це правильно! Треба мати самоповагу і гордість! Я все зробила правильно!»— подумки заспокоювала себе Оленка.

Олена часто жалкувала про те, що вже зроблено і назад не повернеш. Але цього разу було безглуздо звинувачувати себе. Будь-хто зірвався б так само, як вона. Це захисна реакція, щось на кшталт інстинкту самозбереження.

Масивні двері різко відчинились і до кімнати влетіла Ніна Гаврилівна. Збуджена, з палаючими очима та розкуйовдженим волоссям. Вона поправила свій модний піджачок і, миттю окинувши оком приміщення, зупинилась на своїй жертві. Оленка відчула погляд, що ніби просвердлив у її голові дірку.

Колеги, які у душі щиро підтримували Оленку, вирішили дещо злагодити її майбутню сутичку з керівницею.

— Ніно Гаврилівно, приєднуйтесь до чаювання, — з посмішкою запропонувала руденька вчителька молодших класів.

— Ні, дякую.

Завуч гігантськими кроками, наче стрибками, нависла над Оленкою.

Не чекаючи, що буде, Оленка подивилася на завуча, спокійно встала і попрямувала до дверей.

— Олено Іванівно, це вже занадто. Ви вперше, — Ніна Гаврилівна запнулась на півслові.

Чаювальниці відірвались від інтелігентної бесіди про систему освіти та марки підгузків, одночасно вперлись очима в грізну постать Ніни Гаврилівни.

— Куди це ви тікаєте? На вас чекає Ігор Васильович. Чи ви думали, що вам ця витівка так просто минеться? — кричала через усю вчительську Ніна Гаврилівна до Оленки. Було видно, яке задоволення вона отримує від цієї розмови. Точніше від свого крику.

— Я не тікаю. Я йду до Ігоря Васильовича, — спокійним тоном відповіла Оленка і вийшла.

— Спершу я скажу вам кілька слів, — різко перепинила її завуч. — Скажу вам одразу, Олено Іванівно, ви зробили жахливу помилку. Ваше зухвальство і ваше нахабство може багато коштувати школі. Ми тут усім колективом намагаємось створювати позитивний імідж школи, а ви… — завучка прискіпливо обвела поглядом отетерілих від цього крику вчительок з горнятками у руках.

Оленка мовчки вийшла з приміщення і голосно гримнула дверима. Вона уявляла, що зараз діється всередині, як смачно її обговорюють, як дехто намагається за неї вступитися, а дехто навпаки — зверхньо оцінює.

Дівчина повільно йшла коридором. Вона розхвилювалася. Дуже сильно розхвилювалась. Усередині щось стиснулось від недоброго передчуття. Оленка зупинилась біля великого вікна, що виходило на шкільне подвір’я. На стежці майоріло знайоме червоне пальто. Цокаючи підборами, Валентина Кучеренко поспішала до акуратненького нового авто, залишеного обабіч дороги. Оленка відвернулась і раптом страх зник. Образа теж. Вона сміливо зайшла до кабінету директора.

— Викликали?

Оленка відчула зніяковілий погляд Ігоря Васильовича. Хороший досвідчений педагог, він відчував настрій співрозмовника і завжди знав, що сказати.

— Сідайте, Олено Іванівно. Маємо розмову. І досить неприємну.

Оленка ледь сіла на краєчок великого старого шкіряного дивана.

Директор продовжував, — отже виникли непорозуміння з Кучеренками, — нахмурив чоловік високе чоло.

— Так, і з сином, і з матір’ю, — щиро зізналася вчителька.

Директор важко зітхнув, — Олено Іванівно, глибоко у душі я вас дуже і дуже розумію, але ваша поведінка неприпустима. Ви псуєте імідж нашої школи.

— Імідж? — здивувалася Оленка.

— Так, імідж. Наш заклад має хорошу репутацію. Ви руйнуєте її цими конфліктами. Олено Іванівно, я ще раз наголошую — ваша поведінка неприпустима.

— А припустима така поведінка учнів? — розгублено спитала Оленка. — Я не збираюся терпіти такі знущання. Учні не поважають вчителя, вони зневажають його і насміхаються над ним. А потім…

— Олено Іванівно, — перебив її на півслові директор, — погодьтеся, у тому, що учні, скажімо так, недостатньо вас поважають, є й частина вашої вини. Вам не вдалося завоювати авторитет. Розумію, що для першого року в школі це дуже важко, але на те ми й педагоги, щоб уміти знаходити спільну мову з дітьми. Не буває, що тільки хтось один винен. Я це добре знаю. І не вдаваймося у дискусії, гаразд?

Оленка заперечно хитнула головою.

— Цікаво, чому це? Чому? Навіть коли і є моя вина, то чому тут немає і Кучеренка. Поговоріть з нами трьома — зі мною, його матір’ю та хлопцем. Можливо, ви просто не хочете називати речі своїми іменами?

У директора ввірвався терпець, — так, Олено Іванівно, слухайте мене: по-перше, ви не мали права викликати пані Кучеренко без мого відома…

— Чому? Адже я вчитель і маю право використовувати всі засоби, щоб навести лад.

— Припиніть. — Директор підвівся, але знову сів. — ви працюєте в моїй школі, а у нас такі правила. І ці правила діють для всіх. І всі повинні дотримуватись їх. І це не обговорюється. — Директор задихався і був змушений сповільнити темп розмови. — Ви негайно маєте вибачитись перед пані Кучеренко і тут не може бути ніяких обговорень. І з Андрієм вам доведеться налагодити контакт, як це роблять усі інші вчителі.

— За що вибачатись? — Цілком щиро не зрозуміла Оленка.

— За те, що відбулось сьогодні вранці, — пояснив директор, витираючи піт з чола. Він уже не витримував запалу цієї невгамовної молодиці.

— Зрозуміло, — іронічно посміхнулася Оленка, — вибачитися за те, що вона мене перед усім класом ображала і принижувала. А може, ще за її синочка, якого вона не змогла виховати… — Оленка втратила контроль і почала відверто знущатись.

— Я сказав жодних дискусій, — Ігор Васильович раптом схаменувся. — Олено Іванівно, ви повинні розуміти. Наша школа багато чим завдячує родині Кучеренків. Ми не можемо, ви не можете, так поводитись. Прошу вас заспокойтесь.

Оленка дивилась на директора величезними очима.

— Перепросіть Валентину Кучеренко, а проблеми з Андрієм ми вирішимо. Я особисто з ним поговорю. Можливо, переведемо вас до іншого класу, щоб проблем більше не… — намагався завершити розмову директор.

Та в Оленку наче щось увійшло. Вона піднялася з крісла і, гордо випроставшись, категорично заявила:

— Я не перепрошуватиму. Вона мене образила і я не збираюсь просити пробачення у неї за те, що мене образили. І не збираюсь я відмовлятись від класу.