Чтение онлайн

Грива наказав Роданову й Вариводі перейти потік і діяти на лівому березі, а сам з Громикою подався правим берегом. Лазутчики таким чином опинилися в лещатах. Громико голосно крикнув: «Стій!» — та порушники лише більше зігнулися й прискорили ходу.

Пірнаючи в колючу ожину, маскуючись за виступами валунів, ховаючись під навислими над потоком корчами, невідомі намагалися зникнути з поля зору настирливих прикордонників або ж, притаївшись, пропустити їх повз себе. Та ці хитрощі їм не вдалися.

Подряпані, вишмагані гіллям, обліплені рудими реп’яхами, прикордонники уперто переслідували втікачів.

В руках у порушників не видно було зброї. Ось чому командир відділення, побачивши, як Громико бере на приціл одного з них, крикнув:

— Облиш! Вони вже видихались. Доженемо. Може, це важливі птахи.

Врешті на пологому березі прикордонники змусили невідомих вийти з води. Варивода і Роданов обшукали затриманих. Грива запитав:

— Усі в зборі?

— Так, товаришу…

— Де зброя?

— У нас її не було, товаришу, — скоромовкою запевнив один з затриманих і замахав оббризканими піною руками, наче вітряк крилами. — Ми плотогони. Яка у нас зброя? На Черемош ідемо…

— З Угорщини на Черемош?!

— Бігме, Левко правду каже, — втрутився ще один «плотогон». — Ми заблудили…

— Так і є, товаришу, заблудили, — в один голос повторили всі четверо. — Ото й потрапили на прикордонну смугу. А зброї, бігме, не мали.

— Гаразд. Розберемось! — мовив Грива. — Ходімо!

Та затримані не рушили з місця, знову стали запевняти, що вони плотогони.

Грива кивнув Вариводі й Роданову. Прикордонники побігли до потоку, заходилися то носками чобіт, то просто руками бовтатись у мутній воді, як рибалки, що пічкурують линків.

Сонце ховалося за густі розкуйовджені хмари. Під їхньою тінню забрьоханий одяг «плотогонів» ще дужче потемнів. Грива уважніше придивився до затриманих. Справді, одягнені вони як плотогони. Ті ж довгополі сорочки, кептарики, оздоблені вилинялим шитвом, вузенькі штани, підперезані широчезними ремінними пасками. Але зиркнув на руки порушників, і сумніви розвіялись. У трударів лисосплаву вони грубі, нам’яті, мозолисті, а в цих — білі, панські. І хода у них рівна, з прикметою військового вишкілу, а не ведмежа постава ніг, як у керманичів хитких плотів.

Тут повернувся Варивода й Роданов і принесли щось у прогумованому рюкзаці та пістолет радянської марки ТТ.

Затримані не виявили ані найменшого інтересу до знахідки. Ковзнули байдуже поглядами по рюкзаку, пістолету й стали дивитись кудись в гори, де копичились хмари. Грива й собі зиркнув на потемнілий горизонт. Низькі кошлаті хмари спускалися все нижче. Під вітром розгойдались дерева. Грива відійшов од затриманих, підкликав Вариводу і Рода-нова, півголосом наказав:

— Негайно зв’яжіться з групою начальника застави. Він біля Чорної скелі. Це за кілометр-півтора звідси. Ідіть навпростець.

Легко сказати — навпростець. Попереду три горби, по п’ятсот метрів кожний. Та дві ущелини, завалені камінням, порослі кущами терну, ліщини, молодим грабом…

Варивода і Роданов швидко зникли в гущавині.

Хмари все нижче й нижче лягали на гори, тиснули їх своїми волохатими грудьми. Десь над верховиною мигнула блискавка. Лісом пробіг рвучкий вітрисько. Листя на кронах затріпотіло.

Прикордонники не вперше були свідками карпатської грози. Не раз мокли під нею, перечікували її в печерах, під валунами. Але цього разу вони були не самі.

Куди ж їм подітись?

Громико побачив неподалік якусь печеру. Оглянувши її, він доповів:

— Печера другого виходу не має. Я налічив дев’ять кроків у глибину.

Линув раптовий дощ. Іншого затишку шукати було ніколи.

«Плотогонів» розмістили в самій глибині печери. Грива й Громико влаштувались при вході.

Яскрава блискавка розпанахала хмари. Сипнув град. Невеличкий безіменний потік, в якому перед грозою й по коліна не було, тепер клекотав, наче водоспад. Він вилився з своїх вузьких берегів і змивав усе, що траплялось на його шляху: корчі, гілля, колоди. Чути було, як по схилу гори котилося каміння й гучно падало в воду.

Грива відстебнув од паска нерозлучний ліхтарик і, підсвічуючи бліденьким променем, пройшовся у глибину печери. Затримані порозлягалися на сухому листі, позакладали руки за шиї, по-домашньому відпочивали. «Може й справді плотогони? — подумав він, та зразу й заперечив сам собі. —

А пістолет? А таємничий рюкзак? А чого так тікали по воді? Щоб сліду не лишити для собаки?» Грива повернувся на своє місце, по хвилі ледь чутно мовив:

— І не гадалось отут заночувати…

— Може й не заночуємо? Аби відшукали нас, — прошепотів Громико.

— Відшукають, якщо Варивода і Роданов добрались до групи начальника застави. А коли ні?..

Надворі швидко темніє. Грива до болі в очах вдивляється в гущавину над потоком, але розрізнити що-небудь не може. Злива не вщухає: то полоще дощем, то присипає градом. Тепер Громико іде в глибину печери подивитись, як повадяться затримані. Грива напружує слух. Крізь шум, зливи його насторожене вухо вловлює каркання ворона. Воно наближається. Грива притаївся за валуном. Ось з кущів випірнула неясна постать, знову каркнула.

Спотикаючись, хапаючись за корчі, людина наближається до печери. Дощ барабанить по її брезентовому плащі, наче по бляшаному даху. Ні у Вариводи, ані в Роданова не було з собою плаша. Може, це хто-небудь з групи заслону? Але чому ж не подає умовного сигналу «свої»?

Отже, це хтось чужий.

Каркання почули й «плотогони». В світлі ліхтарика Громико помітив, що вони мигцем перезирнулися.

Грива чатував на «ворона».

Плащ зашурхотів зовсім поруч. Грива спитав пароль. Людина шарпнулася назад. Але від удару прикладом автомата «ворон» витягся між камінням. Грива нагнувся, щоб розгледіти людину. Пружний кидок збив його з ніг…

Громико нічого не чув і не бачив. Він пильно стежив за порушниками в печері. Лише коли знадвору долинув стогін, хутко обернувся. Та скільки він не прислухався, більш нічого не почув. Громико присвітив, неголосно покликав командира. Грива не відгукнувся.

…Варивода і Роданов не встигли дійти до Чорної скелі. Захоплені страшенною грозою та зливою, вони сховалися під велетенським валуном.

Гучно падали дерева. З гуркотом скочувалося каміння.

Тільки перед холодним світанком вирушили далі — на зв’язок з групою начальника застави.