Чтение онлайн

Та ось поїзд прогуркотів на стрілках, стишив хід, зупинився на якомусь людному вокзалі. І тут, немов з-під землі, перед Гордієм з’явився Льока. Він був сухісінький і вдоволений. Ляснувши Гордія по задубілих плечах, наказав:

— Валяй у клоччя!

— Яке-е-е-е клоч-ч-чя? — не попадаючи зуб на зуб, спитав Гордій.

— Під вагоном є скринька з клоччям. Залазь, кажу!

Ну, клоччя, то й клоччя, аби тепло. Грива заліз, обгорнувся м’яким клоччям і заснув. А тим часом поїзд мчав далі, наближаючись до прикордонної станції Кам’янець-Подільський. Льока міцно тримався на східцях вагона. Йому пощастило — злива перестала, ущухли блискавиці.

Однак хлопці до самої станції не доїхали. Перед Кам’янцем-Подільським прикордонники перевіряли у пасажирів документи. Про це добре знав Льока. На коротенькій зупинці він поквапом витяг Гордія з тепленького кубла, непомітно відвів через жовтіюче жито на дорогу. І добре зробив. Бо обоє мали такий химерний вигляд, що й малодосвідчений прикордонник безпомилково визначив би, з ким має справу. Надто впадала в око зовнішність Гриви. Рідна мати і та, певно, не впізнала б його. Від фарбованої кепки на обличчя йому потекли сині хвилясті смуги, які можна бачити на розмоклих афішах. Благенький бавовняний піджачок наїжився промасленими волокнами клоччя. Латка на коліні неслухняно звисла, оголивши подряпану шкіру. І торба стала такою слизькою, немов її хтось намилив.

Їсти нічого. Мовчки ідуть Льока з Гордієм до якогось села, що мріє вдалині. Нудьгують неймовірно. Ще крок, ще два, ще півкілометра шляху позаду. І — яка щаслива несподіванка! У Гордія під ногами заблищав… срібний півкарбованець! З робітником-ковалем, який молотом гатить по ковадлі, аж іскри снопом встають. Біля ніг у нього лежать уже готові плуг та серп, а поруч число: «1924». Грива на долоні зважив знайдений півкарбованець — тяжкенький. Значить, справжнє срібло. Тепер 1932 рік, довгенько тут пролежав півкарбованець, а може, хтось недавно загубив.

І зразу виникла проблема: як же поділитись півкарбованцем?

— Ти куди їдеш, Льоко? — питає Гордій.

— В Аршаву. Хіба я тобі не казав у Білій Церкві?

— Я й забув. Але чого? Це ж не в нас, а… там… за кордоном… в Польщі?! — мовив Грива і сам злякався своїх слів.

— Ф’ю-ю, — свиснув Льока, потім цвіркнув крізь зуби. — В Аршаві, башка твоя, всі живуть по-панськи. І я хочу бути паном.

— Ну й будь, — розгнівано буркнув Грива, — але…

— Нічаво «але», — передражнив Льока, — ти станеш на граніцу і тогда мєня не пустіш?

— Не пущу, Льоко!

— От і товариш! Отдай полтіннік. Ти ужо, считай, пограничнік. Отряд — вот рядом. І шамать по горло будеш. Дайош?

Подумав Грива, подумав і, не дивлячись на срібного коваля у срібному фартусі, простягнув півкарбованця Льоці.

На цьому тимчасові друзі й розійшлись у різні сторони..

Десь опівдні Гордій Грива нетерпляче тупцяв перед зеленого брамою, поруч якої стояв під грибком вартовий, тільки грибок був не червоний, як у Білій Церкві, а зелений. І сам вартовий мав на собі чимало яскраво-зеленого кольору — кашкет, петлиці…

Назвавши ім’я та прізвище брата, Гордій пішов разом з командиром, у якого на руці полум’яніла новенька пов’язка. На півдорозі до високої білої будови він передав Гриву іншому командирові. Сивоскроній, з батьківським поглядом очей командир спитав хлопчину — хто він? Звідкіля? Чого прибув до загону?

— Я, товаришу комісар, брат Гарасима Гриви. Хочу…

— О, підожди, підожди. А хто тобі сказав, що я комісар?

— Як хто? Вартовий біля брами, коли вас побачив. Іди, каже, он просись у комісара.

— Непорядок! — похитав головою командир. — Говорити стороннім…

— Та який я сторонній, товаришу комісар! — образився Грива.

— Розберемось. Ходім зі мною, хлопче.

— В тюрму?

— Ні, ні… — мимоволі усміхнувся комісар.

Увійшли у приміщення. І на Гриву війнуло не кам’яною сирістю, не запахом зброї, не злежалими паперами чи клеєм, а чим би ви думали, га? Борщем! Так, так, борщем! Рум’яним, заправленим підсмаженими вишкварками, з свіжою капустою, який уміла варити хіба тільки Гордієва мати. О, як хлопцю залоскотало в носі!

Комісар сів по один бік столу, Гриву посадив навпроти і чогось довго роздивлявся його. Затим покликав кухаря.

Поки вони їли смачний прикордонний борщ, комісар ще розпитував Гордія: про батька, про матір, про сестру, про брата. А по обіді несподівано приголомшив такою новиною:

— Твій, Гордійку, брат уже закінчив строк служби на кордоні і виїхав працювати на завод у Харків. А добре служив!..

У Гриви випала ложка з рук. Йому на хвильку відібрало мову.

Комісар помітив це і став заспокоювати хлопця. Гордій глянув у комісарові співчутливі очі й заплакав.

— Ну-ну, ти чого? У нас на кордоні не плачуть!

— У-у-у, — Гордієві тисло в горлі,— у мене, товаришу комісар, є давня мрія…

— Яка мрія?

— Стати за брата… на кордоні. Дуже прошу вас — прийміть. Прийміть мене в прикордонники!

Комісар усміхнувся, невизначено похитав головою. За спиною у нього став той самий командир з червоною пов’язкою на рукаві, який супроводжував Гриву від брами. Підійшли ще прикордонник у білій курточці та кухар у випрасуваному ковпакові. Всі чекали вирішення комісара. А він не дуже квапився. Коли надумався, то шепнув щось на вухо кухареві. Той миттю збігав на кухню і повернувся до столу з хлібиною й шматком сала. Комісар передав усе це Гриві, по-батьківськи порадив:

— Вертайся, Гордійку, додому. Підрости трохи…

Командир з червоною пов’язкою, співчуваючи, вивів хлопця за браму. Грива ішов, заплітаючи ногу за ногу, не бачачи світа білого.

Три дні блукав він біля загону, а коли у торбі не лишилося ні хліба, ані сала, знову підступив до комісара з єдиною надією і просьбою:

— Прийміть мене в прикордонники, товаришу комісар. От… от побачите, жодного шпигуна не пропущу через кордон. Навіть вуркагана Льоку, який хоче в Аршаву, щоб стати паном…

Комісар не розсердився. Він підкликав Гордія ближче, поклав йому на плече теплу долоню і ще раз порадив підрости, набратись сили, добре підучитись. Й знову наказав нагодувати Гриву. Кухар нагодував, однак на дорогу дав хлопцеві наполовину менше сала і невеличку хлібину. Черговий командир провів Гордія далеко за браму, доправив на вулицю, що вела до станції. На прощання сказав:

— Ти ще гвинтівки не втримаєш, а з неї ж треба стріляти! Бувай здоровий…

Під копою жита Грива з’їв хліб і сало, переспав дві ночі в снопах, а третього ранку знов рушив до зеленої брами. І таки допросився й утретє до комісара. Щастя, що біля брами кожної доби мінялися вартові, то й не відганяли.