Чтение онлайн

Грива з Ораніним щодуху біжать до одинокого Бердана, вистрибують на сидіння кухні, галопом доганяють колону. Дивлячись збоку, можна подумати, що то не кухня гуркотить, а дивовижна гармата. Даремно Бердана ганять за вайлуватість. Даремно підсміюються над ним. Коли треба, він мчить не згірш за скакуна. То нічого, що позаду частенько лишається слід: як не розгублені дрівцята, то розхлюпана вода або розсипана картопля…

Бойові тривоги на полі мінялись на навчальні. І тоді на душу Гриви спадало невимовне полегшення. Хіба тільки Хмара суворо нагадає:

— Ну, а коли б справжня бойова тривога? Коли б кордон перейшла озброєна банда, га? Як би ти, товаришу Грива, діяв у чужому обмундируванні, га? Ти був би убитий та й край. Отак-то…

Слухаючи нотації Юхима Нестеровича, Гордій зовсім не вірив, що він був би убитий тільки тому, що помилково одяг шинелю, гімнастьорку чи штани Ораніна. Навіть в шинелі сибіряка чи й цілком у його обмундируванні, але завжди з своєю гвинтівкою і протигазом, Гордій Грива не спасував би перед озброєною бандою. Адже він недаремно носить за плечима свою нерозлучну подругу — карабінку. І на стрільбищі незгірш за Ораніна влучає в «яблучко». І не відкочується од товчка приклада, як ото лякав його колись вартовий командир.

Але що робити Гордію Гриві в полі під час учбової тривоги?

Майбутні молодші командири з учбового підрозділу зайцями гасають між корчами, по крутоярах, окопуються, влаштовують засідки та «секрети». А он і вдаваний «порушник» одбивається від собаки. Товстий брезентовий одяг злить вівчарку, бо вона не може добратись до тіла «шпигуна».

Гордій до того захоплюється спостереженням, що геть забуває про кухню. Якби не Юхим Нестерович, то майбутні молодші командири не їли б вчасно ані каші на сніданок, ані борщу на обід, ані чаю не пили б на вечерю: вариво википіло б або згоріло…

— Не буде з тебе, Гриво, кмітливого кухаря, ой, не буде. Даремно навчаю, — бідкався Хмара і примовляв: — Фігово, фігово…

А чого «фігово», то Грива не розумів.

І все ж кухар Хмара був для Гордія Гриви хоч і буркотливим, але добрим командиром і вихователем.

Ото як кінчаються денні пошуки «шпигунів», як курсанти пообідають та ляжуть спочити, тоді Юхим Нестерович відкриває молодій уяві свого вихованця велетенське бородинське чи полтавське побоїще. Кухар був начитаною людиною. Знав про давніх полководців — Суворова, Кутузова, Петра Першого. І про Будьонного міг чимало розповісти, а особливо про Миколу Щорса. Все слухав би та слухав його Грива…

Але час братись і до вечері.

Сутінки кладуть на зелені аркуші полів свої сірі печатки… Курсанти вже лаштуються до виходу в «секрети». На учбовому полі, ніби на справжньому кордоні, залягає непорушна тиша. Сиза вечірня тиша. Хіба коник у траві застрекоче, пугач соло заведе та сонна ворона, впавши з гілки, залопотить перелякано крилами.

А у небі зорі, як діти, граються в хованки: то одна визирне, то кілька зникне, то якась замиготить ясно-ясно, то інша розсиплеться срібними крем’яхами й згасне.

В таку пору Гордій Грива з кухарем при світлі замаскованого ліхтаря чистять картоплю. На сніданок курсанти їстимуть гречаний суп з картоплею. Бляшаною трубою, наче стара циганка люлькою, покурює кухня. Дрівцята потріскують, гріючи воду. Поблизу на срібній дудочці виграє струмок. І тут Юхим Нестерович починає навчати Гордія прикордонної мудрості. Ото задивиться на небо й питає:

— Ану, Гриво, кажи, куди віз дишлом повернувся?

Дивиться Гордій на небо і не бачить ніякого воза, а вже про дишло нічого й говорити. Хмара показує блискучим ножем на зірки Малої Ведмедиці, немов торкається вістрям кожної, і, стукаючи по срібних миготливих колесах «воза», пояснює:

— Он-он чотири зірки розміщені чотирикутником, як у возі колеса. Бачиш?

— Ага, бачу. Справді, як колеса у возі!

— Оце і є віз.

— А де ж дишло, товаришу командир?

— Спереду. Он три зірки вряд, повернуті донизу.

— Бачу, бачу! А чого це воно схилене донизу?

— Ото наближається північ.

Кухар виймає з кишені іменну «цибулю», як він величає свій годинник, підносить до ліхтаря, кінчиком ножа, як ото в зірки, тицяє у циферблат і гордо мовить:

— Що я казав? Двадцять чотири години!

— А що отам за купка зірок з яскравою зіркою посередині? — втупивши зацікавлені очі в небо, допитується Грива. — Ой, мигтюча яка!

— То квочка на яйцях сидить! — одказує Юхим Нестерович. — О другій годині ночі її вже не побачиш.

— Квоч-ка?!

— По-науковому, — звівши ножа вгору, говорить Хмара, — то насправді не «квочка», як кажуть в народі, а сузір’я Ліри з яскравою зіркою Вега.

Про Чумацький Шлях кухар говорить коротко, але з гідністю за свою професію:

— То зорі кашу варять.

— Та як? — дивується Грива.

— Отак, як і ми. Промивають крупу, засипають в казан, від сонця дрова підпалюють. Так і варять. Он бач, яке велетенське воїнство треба нагодувати!

І обводить ножем зоряну шапку неба.

Грива відчуває, що кухар явно відхиляється від викладу прикордонної мудрості. Фантазує. І дивиться не в небо, а в очі своєму вихователеві. В тих очах Гордій бачить синє-синє небо і срібні зірки, що варять кашу для великого воїнства.

— А зорі, певно, варять і борщ? — раптом запитує.

Хмара буркотить:

— Авжеж. В одному казані — кашу й борщ.

І обидва сміються, вдоволені власного вигадкою.

Яскрава вранішня зірниця вже збирає менших зірочок до свого кошика. Дишло небесного «воза» повернуло на схід.

Наближається світанок.

До їхнього затишного куточка підбігає зв’язківець. Півголосом каже:

— Кухаря товариша Хмару — до командира!

Нашвидку давши вказівки Гордію, кухар іде.

Та Грива і сам знає, що йому робити. Спершу засипати промиту крупу в казан, потім покришити картоплю, додати сіль на смак і варити сніданок. Грива сидить і потиху дрімає.

У казані кипить та й кипить вода. І Гордій якогось часу помічає, що казан уже не булькоче, а пихкає, мов нагодований кабан. Він пробує встромити у казан ополоника, але… важко. Куховарик роздумує і приходить до висновку, що у нього вариться не юшка, а щось значно густіше…

«Ага. Ясно, — ляскає себе по лобі Грива. — Треба підкинути кілька шматків сала, і тоді у нас буде на сніданок дуже смачний гречаний куліш…»

Десь за годину повертається Юхим Нестерович. По зітханню казана він здогадується, що сталося непоправне. Пробує на смак юшку-куліш, бентежно поглядає на стрілки годинника. І його іменна «цибуля» випадає з рук, — ось-ось курсанти прийдуть по сніданок.