Чтение онлайн

Ленґіл говорив, тримаючи в одній руці капелюха. На грудях у нього висів срібний амулет із закляттями на добрий врожай. Він говорив стисло, грубо і переконливо. Більшість люду в залі знали його все життя, тож ніхто не ставив під сумнів жодне його слово.

Гарта Торіна і Кімбу Раймера вбили Деаборн, Гіт і Стокворт, повідомив Ленґіл натовпу чоловіків у джинсах і жінок у линялих картатих сукнях. Злочинців виказав грачиний череп, який вони впустили на коліна мерові Торіну.

Ці слова зустріли невдоволеним гомоном. Багато хто з тих, хто слухав Ленґіла, бачили цей череп: і на луці Катбертового сідла, і на мотузку в нього на шиї. Тоді вони сміялися з його дивацтва. А тепер згадали, що він теж сміявся, і збагнули, що це їх він вважав смішними. Їхні обличчя потемніли.

Ніж, яким перерізали горло канцлерові, належав Деаборнові, вів далі Ленґіл. Трьох молодиків схопили на світанку, коли вони збиралися накивати п’ятами з Меджису. Мотиви злочину були ще не до кінця зрозумілі, але вочевидь пов’язані з кіньми. Якщо так, тоді коні потрібні були Джонові Фарсону, який, подейкували, щедро розплачувався за хороших коників дзвінкою монетою. Інакше кажучи, хлопці були зрадниками власної батьківщини й Альянсу.

У третьому ряду сидів син Брайана Гукі — Руфус. Ленґіл всадовив його туди заздалегідь. Тепер (у потрібний момент) Руфус вигукнув:

— Вони зізналися?

— Еге ж, — сказав Ленґіл. — Зізналися в скоєнні обох злочинів і похвалялися ними.

Натовп погрозливо загомонів. Гомін прокотився залою і хвилею вихлюпнувся назовні. Слово переходило з уст в уста: похвалялися, похвалялися, скоїли вбивство під покровом ночі й похвалялися цим.

Роти міцно стулялися. Стискалися кулаки.

— Деаборн сказав, що Джонас і його друзі дізналися про те, що вони замислили, і повідомили про це Раймера. Канцлера Раймера вони вбили, щоб змусити його мовчати про їхню брудну оборудку, а Торіна — за компанію, бо канцлер міг йому розповісти.

Латіґо вважав, що ця вигадка безглузда. Джонас усміхнувся і кивнув. «Так, — сказав він, — безглузда. Але це вже не має значення».

Ленґіл приготувався відповідати на питання, але їх не було. Люд у залі лише гомонів, похмуро дивився з-під лоба, жнив’яні амулети стиха цокотіли на шиях, коли люди переминалися з ноги на ногу.

Хлопці сиділи за ґратами. Ленґіл не сказав, що на них чекає, та ніхто й не поцікавився. Він повідомив, що деякі розваги наступного дня, як-от: ігри, скачки, індичі перегони, змагання з різьблення по гарбузах, свинячі бої, загадування загадок й танці, з огляду на трагедію, скасовуються. Звісно, справді важливі заходи відбудуться, як завжди: оцінка великої рогатої й іншої свійської худоби, кінні заїзди, збори скотарів і аукціони — продаж коней, свиней, корів і овець. А на сході місяця — багаття. Багаття і спалення опудал. Цей ритуал із незапам’ятних часів символізував завершення Ярмарку Жнив, і ніщо в світі, крім його кінця, не могло його скасувати.

— Святкове багаття буде, і на ньому буде спалено опудала, — сказав Елдред Джонас Ленґілу. — Це все, що ти маєш повідомити. Решту вони додумають самі.

І Джонас не помилявся. Ленґіл побачив, що це написано в усіх на обличчях. Не просто рішучість довести справу до кінця, а нездоровий ентузіазм. Існували стародавні звичаї, стародавні ритуали, складовою яких були опудала з червоними руками. Los ceremoniosos: чар’ю. Гори. Відтоді, як їх виконували, минуло багато століть (звісно, крім випадків, коли ці ритуали здійснювали в потаємних гірських місцинах), та коли світ зрушив з місця, люди повернулися до них.

«Багато не розпатякуй», — порадив Джонас. І порада справді виявилася цінною. У мирний час Ленґіл не хотів би мати справу з таким, як він. Проте зараз він виявився незамінним.

— Нехай боги подарують вам мир, — сказав Ленґіл, відступаючи на крок назад і перехрещуючи руки на грудях, аби показати, що він закінчив. — Нехай усім нам боги подарують мир.

— Довгих днів і мирних ночей, — тихим механічним хором пробурмотіли люди. А тоді просто розвернулися й вийшли, пішли у своїх справах, що чекали на них перед святом Жнив. Ленґіл знав, що більшість із них вирушать у «Рай для подорожніх» чи готель «Бейв’ю». Він витер рукою піт з чола. Терпіти не міг виступати перед збіговиськом людей, а надто таким великим, як сьогодні, проте, здається, він непогано впорався. Насправді навіть чудово.

Людський потік мовчки розділився на маленькі струмки. Як і передбачив Ленґіл, більша частина люду попрямувала до шинків. Їхній шлях пролягав повз в’язницю, проте мало хто на неї поглянув… а ті, хто дивився, робили це мигцем і одразу відводили погляди. На ґанку не було нікого (крім пухкого червонорукого опудала, що зайняло собою все крісло-гойдалку шерифа Ейвері), і двері стояли прочинені, як зазвичай у теплі й сонячні дні. Хлопці були там, ніхто в цьому не сумнівався. Але, схоже, їх не надто ретельно охороняли.

Якби чоловіки, що проминали в’язницю, ідучи до «Раю» і «Бейв’ю», об’єдналися в один загін, то спокійно могли б напасти на Роланда і його друзів. Проте вони, похнюпивши носи, мовчки йшли туди, де їх чекала випивка. Того дня вони не збиралися нічого робити. І ввечері теж.

А от завтра…

Неподалік Смуги К, на похилому пасовищі баронії, Сюзен побачила щось таке, що змусило її натягнути поводи і завмерти в сідлі, мов укопаній, від подиву розтуливши рота. Далеко на схід, внизу, щонайменше за три милі від неї, ватага з дюжини ковбоїв зганяла докупи найбільший табун коней, який вона бачила за все своє життя. Близько чотирьох сотень голів. Вони бігли ліниво, виконуючи накази ковбоїв.

«Певне, вони гадають, що їх заганяють на зимівлю», — подумала Сюзен. Але їх вели не в бік ранчо на гребені Крутояру. Табун, такий величезний, що плив по траві, як тінь від хмари, гнали на захід, у бік Скелі Вішальників.

Сюзен вірила словам Роланда. Але, побачивши це, сприйняла правду як щось особисте, бо ж вона була пов’язана з її покійним батьком.

Звісно, правдою були коні.

— Покидьки, — пробурмотіла вона. — Мерзенні конокради. — Вона розвернула Пілона і помчала до згорілого ранчо. Праворуч від неї росла тінь. А над головою примарно мерехтів у світлому небі дня Місяць-Демон.

Вона побоювалася, що Джонас міг залишити в Смузі К людей, хоча сама достоту не розуміла причини свого страху. Зрештою він виявився безпідставним. Ранчо стояло порожнє, як і всі п’ять чи шість років між пожежею, що поклала край його існуванню, і появою хлопців із Серединного світу. Втім, вона помітила сліди ранкової боротьби. А коли зайшла до барака, де спали хлопці, то їй одразу впала у вічі діра в підлозі. Забравши револьвери Алана і Катберта, Джонас не завдав собі клопоту її закрити.

Вона пройшла повз ряди ліжок, опустилася на коліно й зазирнула в отвір. Нічого. Втім, вона сумнівалася, що те, по що вона прийшла, взагалі було там. Отвір для цього був замалий.

Біля трьох ліжок вона зупинилася. На котрому з них спав Роланд? Вона могла б відчути це нюхом, бо ж добре знала запах його волосся і шкіри. Але вирішила не піддаватися чуттєвому поривові. Зараз їй треба було бути жорсткою і спритною, рухатися, не зупиняючись і озираючись.

«Попіл», — майже нечутно прошепотіла тітка Корд у її голові. Сюзен нетерпляче похитала головою, наче відганяючи той голос, і вийшла надвір.