Чтение онлайн

Зненацька Тереза О’Шайвен зникла. Її охайна маленька кухня щезла. Згинула. Усе заступила собою завіса рожевого світла. Вперше за багато тижнів кристал мага став непроникним.

Рея підняла кулю своїми кістлявими пальцями, на яких наросли довгі нігті, й трусонула в повітрі.

— Що з тобою, клята штукеріє? Що таке?

Кристал був важкий, а Рея підупала на силі. Двічі чи тричі струсонувши ним як слід, вона відчула, що він вислизає з пальців. Тоді відьма, тремтячи, пригорнула кулю до впалих грудей.

— Ні, ні, любий, — забелькотіла вона. — Повертайся, коли будеш готовий. Стара Рея трохи розсердилася, але вона вже спокійна. Вона не хотіла тебе кривдити, трусити. І додолу вона тебе ніколи не впустить. Ти тільки…

Вона стрепенулася й нашорошила вуха, дослухаючись. Наближалися вершники. Ні, не наближалися, вони вже були тут. Троє вершників, судячи зі звуку. Підкралися нечутно, поки вона відвернулася.

Хлопці? Ті кляті хлопці?

Рея притискала кристал до грудей, широко розплющивши очі. Рот був мокрий. Руки так схудли, що крізь них просвічувало рожеве сяйво магічної кулі, слабко освітлюючи темні спиці її кісток.

— Реє! Реє з Коосу!

Ні, не хлопці.

— Виходь і винось те, що тобі віддали на зберігання!

Гірше.

— Фарсон хоче забрати те, що йому належить! Ми приїхали по його власність!

Не хлопці, а Великі мисливці за трунами.

— Ніколи, ти, брудний мерзенний білоголовий прутню, — прошепотіла вона. — Я нізащо тобі його не віддам. — Її очиці бігали туди-сюди, мов навіжені. З розпатланим волоссям і дрижачим ротом вона скидалася на хворого койота, загнаного в пастку.

Вона подивилася на кулю, і з її грудей вирвався крик розпачу. Навіть рожеве світло зникло. Сфера була темна, як око трупа.

З хатини долинув пронизливий вереск.

Діпейп повернувся до Джонаса, відчуваючи, як мороз пробирає по шкірі. Істота, що так кричала, не могла бути людиною.

— Рея! — знову крикнув Джонас. — Винось його сюди і віддай нам. У мене нема часу грати з тобою в ігри!

Двері хатини розчахнулися. Діпейп і Рейнолдз витягли револьвери. Стара відьма ступила на ганок, кліпаючи від сонячного світла, наче все життя провела в печері. Улюблену іграшку Джона Фарсона вона тримала високо над головою. На подвір’ї було повно каменюк, на які вона могла пожбурити кристал. Навіть якби вона промазала, куля все одно розбилася б.

Це могло обернутися лихом, і Джонас це знав. Деяким людям погрози були не страшні. Він так багато уваги приділяв хлопцям (і, за іронією долі, виявилося, що взяти їх було простіше простого), що геть забув про цю справу. А Кімба Раймер, той, хто запропонував Рею як найкращу опікунку для Мерлінової веселки, був мертвий. Тепер, якщо все піде шкереберть, він не зможе вказати на Раймера як винуватця, чи не так?

А тоді, на додачу до всієї халепи, яка трапилася і могла трапитися, він почув, як Діпейп зводить курок свого револьвера.

— Навіть не думай, кретине! — прогарчав він.

— Але ж подивися на неї! — мало не простогнав Діпейп. — Подивися, Елдреде!

Та Джонас і сам бачив. Істота в чорній сукні замість намиста мала на шиї напівзотлілий труп змії. Вона була така виснажена, що нагадувала ходячий скелет. На облізлому черепі стирчав самотній чубчик, решта волосся випало. На щоках і лобі громадилися болячки, в лівому куті рота була відмітина, схожа на укус павука. Джонас подумав, що вона схожа на лярвину квіточку, але йому було на це начхати. Цікавило інше: кристал у кощавих тремтячих лапах жінки, яка однією ногою вже була на тому світі.

Сонячне світло засліпило Рею, тож вона не побачила спрямованої на неї цівки револьвера. А коли в очах прояснилося, Діпейп уже встиг його прибрати. Вона глянула на чоловіків, що вишикувалися перед нею — на рудоголового в окулярах, на чоловіка в плащі й на Сивочолого Джонаса, — і хрипко розреготалася. Чи вона боялася їх, цих могутніх мисливців за трунами? Мабуть, так, але чому, заради богів? Вони були чоловіками, лише чоловіками, яких вона все життя перемагала. О, вони вважали себе півнями на сідалі, авжеж — в Серединному світі ще не бувало випадків, щоб хтось когось звинуватив у тому, що цей хтось забув обличчя своєї матері, — але в своїй сутності вони були жалюгідними створіннями. Сумна пісня зворушувала їх до сліз, вигляд оголених грудей робив їх безсилими, а маніпулювати ними було напрочуд легко саме тому, що вони були такі впевнені в своїй силі, крутизні й мудрості.

Кристал був темний. Та, хоч ця темрява її вбивала, завдяки їй Реїн розум прояснився.

— Джонасе! — гукнула вона. — Елдреде Джонас!

— Я тут, стара матінко. Довгих днів і приємних ночей.

— Годі підлещуватися, на це нема часу, — вона зробила чотири кроки вперед і зупинилася, тримаючи кулю над головою. Тепер вона стояла біля сірого каменя, що випинався з-під землі. Зиркнувши на нього, відьма знову подивилася на Джонаса. Натяк був німий, проте зрозумілий.

— Що ти хочеш? — спитав Джонас.

— Куля згасла, — відповіла Рея. — Весь час, поки вона була в мене, світло горіло, еге ж, навіть коли вона нічого не показувала, то була жива й рожева. Але від звуку твого голосу вона згасла. Вона не хоче їхати з тобою.

— Хай там як, у мене наказ її забрати, — Джонасів голос звучав м’яко і вкрадливо. Майже так само, як і в ліжку з Корал. — Подумай сама, і ти зрозумієш мою ситуацію. Фарсон хоче отримати кулю назад. А хто я такий, щоб противитися волі чоловіка, який стане наймогутнішим у всьому Серединному світі, коли наступного року зійде Місяць-Демон? Якщо я повернуся без неї і скажу, що Рея з Коосу не схотіла повернути кристал, мене вб’ють.

— Якщо ти повернешся і скажеш, що я розбила його об твою потворну стару пику, тебе теж вб’ють, — прошамкала Рея. Зблизька Джонасові було видно, як глибоко в’їлася в неї хвороба. Куля в руках скелета з рештками волосся на черепі тремтіла. Ще трохи — і вона її впустить. Щонайбільше через хвилину. Джонас відчув, як на чолі проступають краплини поту.

— Еге ж, матінко. Але ти маєш знати, що перед лицем смерті я звик забирати причину своїх негараздів із собою. А причина моїх негараздів — це ти, люба.

Вона знову хрипко прокаркала і кивнула з розумінням.

— Все одно він Фарсонові тепер ні до чого, — сказала вона. — Він знайшов свою господиню, тому й згас від звуку твого голосу.

«Цікаво, скільки людей вважали, що кристал належить лише їм», — подумав Джонас. Нестерпно хотілося стерти з чола піт, поки він не потрапив у очі, але Джонас тримав руки перед собою, на луці сідла. Він не наважувався подивитися на Рейнолдза чи Діпейпа і міг лише сподіватися, що вони не втручатимуться. Відьма балансувала на межі фізичного й розумового колапсу, і найменший рух міг призвести до катастрофи.