Чтение онлайн

— Звідки ти знаєш?

— Забудь. Просто тримай свого бісового язика на припоні.

Джонас натягнув поводи й зупинив коня. Він сидів у сідлі, згорблений, блідий і замислений. Побачивши його таким, Рой Діпейп не втримався і спитав, попри Рейнолдзову пересторогу:

— Елдреде, з тобою все гаразд?

— А є така людина, з якою зараз усе гаразд? — відповів Джонас і знову замовк. За їхніми спинами втомлено скреготали рештки свердловин.

Нарешті Джонас трохи випростався в сідлі.

— Тих цуциків уже мали закрити. Я звелів, щоб Ленґіл і Ейвері стріляли в повітря, якщо раптом щось трапиться. Але пострілів я не чув.

— І ми не чули, Елдреде, — з готовністю відгукнувся Діпейп. — Взагалі нічого такого не чули.

Джонас поморщився.

— А ви б не почули, навіть якби хотіли. У такому гуркоті, йолопе?

Діпейп закусив губу, побачив щось біля своєї лівої шпори, що вимагало негайної уваги, і схилився до неї.

— Вас хтось бачив уранці? — спитав Джонас. — Коли ви вколошкували Раймера і Торіна. Є хоч найменша ймовірність того, що вас хтось помітив?

Рейнолдз похитав головою за обох.

— Все було чисто.

Джонас кивнув, наче ця тема не надто його цікавила, і подивився на нафтове поле й іржаві вишки.

— Може, народ каже правду, — майже нечутно промовив він, — і Древні були дияволами. — Він знову повернувся обличчям до своїх посіпак. — Але тепер дияволи — це ми. Правда, Клаю?

— Як скажеш, Елдреде, — підтакнув Рейнолдз.

— От я й кажу. Ми дияволи, і поводити себе будемо як дияволи. Як щодо Квінта й решти там, унизу? — він кивнув головою в бік порослого лісом пагорба, де було влаштовано засідку.

— Вони там, чекають твого наказу, — сказав Рейнолдз.

— Вони нам більше не потрібні, — він похмуро зиркнув на Рейнолдза. — Той Деаборн вилупок. Якби завтра ввечері я був у Гембрі, то власноруч поклав би смолоскипа йому під ноги. Я мало не пристрелив його там, на Смузі К. І пристрелив би, якби не Ленґіл. Малий вилупок, от хто він.

Говорячи це, він все більше горбився. Обличчя темнішало, чорніло, як штормові хмари, що заступають сонце. Полагодивши шпору, Діпейп нервово глипнув на Рейнолдза. Рейнолдз не відповів йому таким самим поглядом. Який сенс? Якщо Елдред з’їхав з глузду (а таке вже траплялося раніше, Рейнолдз сам був свідком), то уникнути його кулі вони б не встигли.

— Елдреде, у нас є ще одна невеличка справа.

Рейнолдз говорив тихо, але Джонас почув. І випростався. Він зняв капелюха, повісив його на луку сідла, як на гачок, і неуважно провів пальцями по волоссю.

— Атож… невеличка — це ти правильно сказав. Їдьте туди. Скажіть Квінтові, щоб послав по волів, які відтягнуть останні дві наповнені цистерни до Скелі Вішальників. Нехай візьме з собою чотирьох чоловіків і відвезе цистерни до Латіґо. Решта можуть рушати вперед.

Рейнолдз вирішив, що настала зручна мить поставити питання.

— А коли туди прибудуть інші солдати Латіґо?

— Солдати? — пирхнув Джонас. — Розмріявся! Інші молокососиЛатіґо будуть біля Скелі Вішальників до сходу місяця. Я не сумніваюся, що вони вивісять прапори, щоб койоти та інші собаки пустелі дивилися і благоговіли перед ними. Думаю, до десятої години завтрашнього дня вони будуть готові супроводжувати кортеж. Але якщо вони саме такі, як я підозрюю, то все піде шкереберть. Гарна новина — це те, що вони все одно нам не надто потрібні. Все наче складається непогано. А тепер їдьте, дайте їм завдання і повертайтеся сюди. Мухою!

Джонас повернувся і втупився поглядом у виступи пагорбів на північному заході.

— На нас чекають свої справи, — сказав він. — Що швидше почнемо, хлопці, то швидше закінчимо. Я хочу вже обтрусити клятий порох Меджису зі свого капелюха й чобіт. Він перестав мені подобатися.

Терезі Марії Долорес О’Шайвен, пухкенькій, гарненькій жіночці, матері чотирьох дітей, дружині Пітера, ковбоя-веселуна, було сорок років. Вона продавала килими й фіранки на Верхньому ринку. Більша частина замовлень на вишукані товари з Будинку-на-набережній проходила через руки Терези О’Шайвен, тож її сім’я не бідувала. Хоча її чоловік був звичайним пастухом, але в іншому місці й часі клан О’Шайвенів прирахували б до середнього класу. Двоє її старших дітей виросли й поїхали з баронії. Третій сподівався наприкінці року одружитися зі своєю коханою дівчиною. Лише наймолодша дитина підозрювала, що з мамою щось не те, але й вона навіть гадки не мала, що Тереза вже була за крок від одержимості.

«Скоро, — подумала Рея, пожадливо споглядаючи Терезу в кристалі. — Зовсім скоро вона почне це робити. Але спершу треба позбутися малої».

Упродовж тижня перед Жнивами школи зачинялися, навіть ятки на базарі відкривалися лише на кілька годин по обіді, тож Тереза доручила дівчинці віднести пиріг. Жнив’яний подарунок сусідам, вирішила Рея, хоч і не могла чути вказівок, які жінка давала дочці, надягаючи їй на голову в’язану шапочку. І сусіди ці вочевидь жили десь віддалік. Терезі Марії Долорес О’Шайвен потрібен був час, час для того, щоб навести лад у будинку. Їхня оселя була чималою, і багато закутнів у ній потребували ладу.

Рея захихотіла, і її гидкий сміх переріс у сухий кашель. З кутка на стару зацьковано дивився голодний Чахлик. Поки що він не скидався на скелет, як його господиня, але це вже було не за горами.

Дівчинка вийшла з будинку, тримаючи пиріг під пахвою. Вона стурбовано озирнулася на матір, і двері захряснулися перед її носом.

— Так! — проквакала Рея. — Закутні чекають! На коліна, бабо, нумо до справи!

Спершу Тереза підійшла до вікна. Задоволена побаченим (донька вийшла крізь хвіртку і рушила головною вулицею на північ), вона повернулася на кухню. Підійшла до стола і застигла, нерухомо вдивляючись сонними очима в простір.

— Ні, що ти робиш! — обурено закричала Рея. Вона більше не помічала бруду у власній хаті, не відчувала смороду своєї сечі й екскрементів. Вона занурилася в чародійську веселку. Була разом з Терезою О’Шайвен, чий котедж мав найчистіші кутки в усьому Меджисі, а може, навіть в усьому Серединному світі.

— Поквапся! — вереснула Рея. — Переходь до прибирання!

Наче почувши її зойки, Тереза розстебнула гудзики на домашній сукні. Сукня впала додолу, і жінка переступила через неї, а тоді підняла й акуратно повісила на стілець. Підняла поділ чистої залатаної сорочки над коліньми, підійшла до кутка і стала навкарачки.

— Отак, corazon! — вигукнула Рея, мало не захлинаючись від слизу, який викашлювала разом зі сміхом. — Давай, прибирай, хутенько!

Тереза О’Шайвен витягла шию, розтулила рота, висолопила язика і заходилася лизати підлогу в кутку. Лизала так, як Чахлик колись хлебтав молоко. Рея спостерігала за цим дійством, радісно поплескуючи себе по коліні. Вона розгойдувалася з боку в бік, і її обличчя наливалося кров’ю. О, Тереза була її улюбленицею! Саме так! Тепер вона годинами повзатиме підлогою й вилизуватиме кутки, молячись якомусь невідомому богові — навіть не Людині Ісусу, — замолюючи бозна-які гріхи, благаючи прощення. Інколи в її язик впиналися скабки, і вона випльовувала кров у зливальницю на кухні. Досі якесь шосте чуття завжди безпомильно сигналізувало їй, що треба підвестися і натягти сукню, коли хтось із рідних уже був неподалік від дому. Проте Рея знала, що рано чи пізно жінчина одержимість заведе її надто далеко. І, либонь, настав той самий день. Дівчинка могла повернутися раніше, взяти копійчину, щоб купити щось у місті, й побачити, як її матір навколішках вишаровує язиком кутки. О, яка вистава! Як Рея мріяла її побачити! Як давно жадала…