Чтение онлайн

— Пардон, мадам, — сказав Ренфру, схиляючись через Роланда в поклоні до Корал Торін. Вона знову ледь помітно всміхнулася (Роланд мимохіть згадав посмішку Джонаса), покопирсалася ложкою в супі і промовчала. Ренфру перехилив свою склянку до дна, смачно витер губи і простягнув склянку служникові. Отримавши нову порцію, він знову повернувся до Роланда.

Все йшло не надто добре, не так, як раніше, але могло бути й гірше. І буде гірше, якщо той педрило Фарсон доб’ється свого. (Цього разу він уже не завдав собі клопоту вибачитися перед сей Торін.) Їм усім треба об’єднатися — багатим і бідним, великим і малим — поки це ще може їм допомогти. А потім він повторив слова Ленґіла, сказавши, що Роланд із друзями можуть розраховувати на все, що їм буде потрібно. Варто лише сказати про це.

— Інформації буде цілком достатньо, — подякував Роланд. — Про кількість тих чи тих речей.

— Еге ж, який то рахівник без цифр, — погодився Ренфру і п’яно розсміявся. Корал Торін ліворуч від Роланда відкусила маленький шматочок зелені (до яловичих смужок вона навіть не доторкнулася), знову трохи розтягнула губи в посмішці і заходилася далі порпатися ложкою. Але Роланд чомусь думав, що зі слухом у неї все гаразд, і кожне слово їхньої розмови з Ренфру стане відоме її братові. Чи, можливо, звіт отримає Раймер. Роланд підозрював (хоч і не мав щодо цього певності), що справжню вагу тут має саме Раймер. І сей Джонас із ним за компанію.

— Наприклад, — сказав Роланд, — скільки у вас коней для верхової їзди, про яких ви могли би звітувати перед Альянсом?

— Про десяту частину чи про загальну кількість?

— Про загальну.

Ренфру поставив келиха на стіл і замислився, начебто підраховуючи. Тим часом Роланд зиркнув через стіл і побачив, як Ленґіл і Генрі Вертнер, головний коняр баронії, швидко перезирнулися. Вони все чули. А ще, вкотре звернувши увагу на свого сусіда за столом, він помітив, що Геш Ренфру п’яний, але не настільки сильно, як він намагався переконати юного Вілла Деаборна.

— Кажеш, загальну? Не тільки те, що ми можемо відправити до Альянсу чи в крайньому разі трохи додати до цієї кількості?

— Так.

— Що ж, давай підрахуємо, юний сей. У Френа сто сорок голів, у Джона Кройдона близько сотні. У Генка Вертнера сорок своїх власних, і шістдесятеро він випасає у Крутоярі для баронії. Коней уряду, конину, пане Деаборн.

Роланд усміхнувся.

— Я в курсі. Роздвоєні копита, товсті шиї, неповороткі, бездонні черева.

Ренфру зареготав, киваючи на знак згоди… але Роланду чомусь не вірилось, що йому весело. У Гембрі наземні й підземні води, здавалося, текли в різні боки.

— Що ж до мене, то останні десять-дванадцять років були тяжкими — піщані очі, мозкова лихоманка, копитна гнилизна.

Колись у Крутоярі паслося дві сотні голів з тавром «Ледача Сюзен», а тепер їх не більше вісімдесяти.

Роланд кивнув.

— Отож, загалом чотириста двадцять голів.

— Та ні, більше, — сміючись, сказав Ренфру. Він потягнувся по свій келих із елем, зачепив одним боком натрудженої і червоної від вітру руки, перекинув, вилаявся, потім вилаяв хлопця, який зволікав із тим, щоб знову його наповнити.

— Більше? — нагадав Роланд, коли Ренфру нарешті отримав, що хотів, і був готовий продовжити розмову.

— Ви, пане Деаборн, не забувайте, що в нашому краї коней розводять навіть більше, ніж ловлять риби. Ми з рибалками глузуємо один з одного, та багато хто тримає конячку за будинком чи в стайнях баронії, якщо їм нема де її рятувати від негоди. Це її бідолашний батько завідував стайнями баронії.

Ренфру кивнув у бік Сюзен, що сиділа на іншому боці столу за три місця від Роланда і неподалік від мера, який, звісно, головував на учті. Роланд зрозумів, що її не просто так посадили на те місце, особливо зважаючи на те, що мерова дружина сиділа мало не в найвіддаленішому кінці столу, в компанії Катберта з одного боку і якогось скотаря, якого їм ще не відрекомендували, — з другого.

Роланд вирішив, що такий старий шкарбан, як той Торін, тримає молоду родичку поближче до себе, щоб вона допомагала йому привертати до себе увагу людей чи звеселяла око. Та все одно це було дивно. Майже нехтування дружиною. Якщо йому набридла її балаканина, то чом би не всадовити її в голові іншого столу?

Просто у них тут свої звичаї, от і все, і тебе це не стосується. Твоя турбота — те, як по-дурному цей чолов’яга рахує коней.

— То скільки, ви кажете, у вас коней? Загалом? — спитав він у Ренфру.

Ренфру уважно зиркнув на нього.

— За чесну відповідь у лоб не дадуть, правда ж, синку? Я людина, віддана Альянсові до скону. На моїй могилі, ймовірно, викарбують меч Екскалібур. Але я не дозволю забрати у Гембрі й Меджису все майно.

— Цього не станеться, сей. Як ми можемо змусити вас віддати те, що ви не хочете віддавати? Усі наші сили зосереджено на півночі й заході, вони воюють з Добрим Чоловіком.

Обміркувавши почуте, Ренфру кивнув.

— І чи не могли би ви знову називати мене Віллом?

Ренфру просяяв, кивнув і вдруге простягнув Роландові руку.

Цього разу хлопець потис її обома руками, як це було заведено у скотарів і ковбоїв, і чоловік широко всміхнувся.

— Поганющі настали часи, Вілле, вони змушують нас бути підозріливими. У самому Меджисі та його околицях пасеться ще близько ста п’ятдесяти голів коней, — сказав він і додав: — Не мутантів.

— Гідних представників кінського виду.

Ренфру кивнув, ляснув Роланда по спині, залив у себе добрячу порцію елю.

— Гідних, еге ж.

У голові їхнього столу розлігся сміх. Очевидно, Джонас сказав щось смішне. Сюзен сміялася від душі: закинувши голову назад, стиснувши руки на грудях над сапфіровим кулоном. Корделія теж сміялася, сидячи між дівчиною ліворуч і Джонасом праворуч. Торін весь корчився від сміху і розгойдувався вперед та назад на своєму стільці, витираючи серветкою очі.

— Гарна дівчина, — мало не побожно сказав Ренфру. І тут Роландові здалося, що з іншого боку пролунало тихе жіноче гмм. Він зиркнув на Корал Торін, але вона досі змагалася зі своїм супом. Він перевів погляд туди, де сміялися.

— Мер її дядько чи, може, кузен? — спитав Роланд.

Те, що сталося наступної миті, закарбувалося в його пам’яті дуже чітко, так, неначе йому дали змогу побачити всі кольори і почути всі звуки світу. Оксамитові портьєри, прикрашені фестонами, за спиною в Сюзен здалися йому криваво-червоними, здушений сміх Корал Торін пролунав, як хрускіт поламаної гілляки. Йому здалося, ніби цей сміх був такий гучний, що все товариство за столами просто мусило припинити розмови і озирнутися на мерову сестру. Але вечеря йшла своїм ходом, і лише Ренфру та двоє скотарів на протилежному боці столу почули цей регіт.