Чтение онлайн

Такі думки переповнювали його голову, поки він міряв кроками місячне сяйво. Ці думки не мали нічого спільного з його справою, адже він не через Сюзен Дельґадо сюди приїхав і не через кумедного мера з його хрускотливими кісточками пальців та нещасною дружиною-селючкою… але він не міг відгородитися од них і поміркувати про те, що було його справою. Він забув лице свого батька, тож тепер гуляв у місячному сяйві, сподіваючись його віднайти.

Так він вийшов на сонну, залиту сріблом Хай-стрит і побрів із півночі на південь, думаючи про те, що він, мабуть, був би не проти перехилити чарчину з Катбертом і Аланом, а потім раз чи два кинути кості на Алею Сатани, повернутися до свого коня і піти спати. Саме тоді він і помітив Джонаса (його кістляву фігуру і довге біле волосся годі було з кимось сплутати), що стояв перед стулками дверей «Раю для подорожніх» і зазирав усередину. І вмить решта думок випарувалися в Роланда з голови: Джонас тримав руку на руків’ї револьвера і досить напружено вдивлявся. Щось коїлося. А якщо Берт і Алан там, то це могло бути пов’язано з ними. У містечку вони були чужинцями, тож цілком можливо, ба навіть стовідсотково, що не всі в Гембрі любили Альянс так само ревно, як їм було продемонстровано того дня за вечерею. А може, в халепу втрапили Джонасові друзі. Хай там як, але повітря було наелектризоване.

Сам достоту не розуміючи, чому він це робить, Роланд нечутно піднявся сходами ґанку крамнички. На ґанку в ряд стояли вирізьблені скульптури тварин, очевидно, надійно прибиті до дощок, щоб п’яні клієнти шинка, що стояв через дорогу, не прихопили їх собі на згадку і не пішли з ними гуляти під акомпанемент дитячих пісень свого дитинства. Роланд сховався за останньою фігурою (то був Ведмідь) і зігнув ноги в колінах, щоб не видно було верхівки капелюха. І застиг, як бовван. Він бачив, як Джонас озирається, дивиться на протилежний бік вулиці, потім ліворуч, щось помічає…

Звук, дуже тихий: няв! няяв!

Кіт. У завулку.

Якусь мить Джонас іще дивився, а потім ступив на поріг «Раю». Й одразу ж Роланд вискочив з-за статуї ведмедя, притьмом спустився сходами вниз і перетнув вулицю. На відміну від Алана, він не володів даром передчуття, але все-таки мав інтуїцію, яка часом заявляла про себе дуже голосно. І зараз вона волала, щоб він поквапився.

Місяць-Цілунок над головою зайшов за хмари.

Петті Гуляща досі стояла на стільці, але пари алкоголю вже остаточно полишили її голову і співати їй розхотілося. Вона не вірила власним очам: Джонас тримав на мушці хлопця, який тримав на прицілі Рейнолдза, а той, у свою чергу, тримав на прицілі ще одного хлопця (того, що мав на шиї пташиний череп, підвішений на ланцюжку), що цілився в Роя Діпейпа. Який насправді пустив Рою Діпейпу трохи крові. А коли Джонас наказав великому хлопцеві кинути ножа, яким той погрожував перерізати Рейнолдзу горлянку, то великий хлопець відмовився.

«Можете задмухати мою свічку і відправити на ту галявину, де закінчується земний шлях, — подумала Петті. — Бо я вже побачила все, що треба було побачити в житті. Так». Вона подумала, що слід було би злізти зі стільця — будь-якої миті могла початися велика стрілянина — але деякі моменти в житті варті ризику.

Бо деякі видовища були надто рідкісними, щоб їх отак просто взяти й прогавити.

— До цього міста нас відрядив Альянс, — сказав Алан, міцно тримаючи однією рукою Рейнолдза за впрілу чуприну, а другою притискаючи йому до горла лезо ножа. Не надто слабко і не надто сильно, якраз настільки, щоб не розітнути шкіру. — Якщо ви скривдите нас, Альянс вам цього не пробачить. І наші батьки теж. Вас цькуватимуть, як собак, а коли впіймають, то повісять догори ногами.

— Синку, тут на двісті, а може, навіть на триста коліс навколо нема жодного альянсового патруля, — сказав Джонас, — та навіть якби патруль був на онтому схилі, срав би я на нього з гори. І ваших батьків я мав у дупі. Кинь ножа, або відшкрібатимеш свої мізки зі стін.

— Ні.

— Подальший розвиток подій обіцяє бути цікавим, — весело сказав Катберт, проте в його базіканні вже відчувалися нотки стурбованості. Не страх і не нервозність, а лише хвилювання. А вони нічого собі, похмуро подумав Джонас. Він таки недооцінив цих хлопчаків на учті.

— Вистрелиш у Річарда, і Річард переріже горлянку панові Плащу, а пан Плащ, у свою чергу, застрелить мене. З моїх бідних пальчиків перед смертю востаннє зірветься джгут, і сталева кулька полетить у те, що з великим перебільшенням можна назвати мізками пана Окуляри. Ні, сам ти залишишся в живих. Ото буде втіха твоїм мертвим друзякам.

— Пропоную нічию, — сказав Алан чоловікові, що тримав дуло револьвера біля його скроні. — Ми відступимо і підемо звідси.

— Ні, синку, — сказав Джонас терплячим тоном, маючи надію, що в голосі не бринить лють, хоча сам уже починав закипати. О боги, дозволити так себе обставити, навіть на короткий час. — Ніхто не сміє так себе поводити з Великими мисливцями за трунами. Це твій останній шанс…

Раптом щось тверде, холодне й гостре вперлося в Джонасову спину між лопатками. Він одразу збагнув, хто це і що це, зрозумів, що гру програно, але ніяк не міг осягнути одного: як усе могло так обернутися? Такого кумедного повороту подій він навіть передбачити не міг, і тепер це доводило його до сказу.

— Сховай револьвер у кобуру, — сказав голос власника гострого металевого предмета. Голос був відсторонений — не просто спокійний, а безбарвний, без будь-яких емоцій. — Або ти це зробиш, або я простромлю тобі серце. І все. Слова вже не важать. Зроби це чи помреш.

У тому голосі Джонас почув, на чиєму боці молодість та істина. І сховав револьвера.

— А тепер ти, чорнявий. Забери свого ствола від вуха мого друга і засунь його собі в кобуру. Негайно.

Просити Клая Рейнолдза двічі не довелося. І коли Алан забрав свій ніж від його горла й відступив, Рейнолдз протяжно зітхнув. Катберт не озирався, просто стояв з піднятим ліктем, натягуючи джгут.

— Ти, біля шинкваса, — наказав Роланд. — Револьвер у кобуру.

Діпейп послухався, кривлячись від болю, коли зачепився пораненим пальцем за патронташ. І лише тоді, коли цей револьвер опинився в кобурі, Катберт послабив джгут і забрав з рогатки металеву кульку.

Поки розігрувалося дійство, про причину сутички всі забули. Весь заплаканий, Шимі зіп’явся на ноги і стрімголов побіг через усю залу. Він ухопив Катберта за руку, обцілував її (за інших обставин це гучне плямкання могло би видатися кумедним) і на мить притулив її до своєї щоки. Потім сторожко обійшов Рейнолдза, штовхнув праву стулку дверей і вилетів просто в обійми Ейвері, заспаного і досі не протверезілого. Шеб збігав по нього до в’язниці, де п’яний шериф баронії після урочистої вечері у мера звалився спати просто в одній з тюремних камер.

— Гарно погуляли, ге?

Говорив Ейвері. Всі мовчали. Та він і не думав, що хтось із них наважиться розтулити писок.

Кабінет шерифа у в’язниці був замалий, щоб умістити трьох дорослих чоловіків, трьох не зовсім дорослих, проте кремезних, і одного просто-таки неосяжних розмірів шерифа Ейвері, тож шериф повів їх неподалік, до міської зали зібрань, де на кроквах під стелею пурхали голуби, і від тріпотіння їхніх крил та постійного цок-цок-цок високого годинника, що стояв поза трибуною, розходилася луна.