Чтение онлайн

Рейнолдз біля шинкваса розлущив собі ще одного молюска і захоплено спостерігав за дійством. Спектакль обіцяв бути першокласним.

Діпейп знову звернув увагу на хлопця, що стояв перед ним на колінах.

— Почисти мені чоботи.

Обличчя Шимі помалу розслабилося від полегшення. Почистити йому чоботи! Так! Чудово! Я миттю! Він витяг ганчірку із задньої кишені штанів, де завжди її тримав. Ганчірка була ще навіть не брудна. Принаймні, не дуже брудна.

— Ні, — сказав Діпейп, усім своїм виглядом демонструючи терпіння. Шимі розгублено дивився на нього. — Сховай цю брудну паклю туди, де вона була, я навіть бачити її не хочу.

Шимі слухняно сховав ганчірку до задньої кишені штанів.

— Язиком, — так само терпляче пояснив Діпейп. — Ти лизатимеш мені чоботи, поки вони не будуть сухі й такі блискучі, що в них відіб’ється твоя тупа заяча пика.

Шимі вагався, наче не розуміючи, що від нього хочуть. А може, його мозок ще не до кінця сприйняв цю інформацію.

— На твоєму місці, хлопчику, я б це зробив, — сказав Гавкучий Калаген зі свого безпечного місця за Шебовим піаніно. — Якщо хочеш дожити до світанку.

Діпейп уже давно вирішив, що тупоголовий до світанку не доживе (принаймні, на цьому світі він його точно не побачить), але промовчав. Йому ще ніколи не лизали чобіт. Йому хотілося взнати, як це — коли тобі лижуть чоботи. Якщо це буде приємно, якщо це збуджуватиме, то, можливо, він попросить Її Світлість зробити йому таку послугу.

— А можна я не буду? — очі Шимі поволі наливалися слізьми. — Можна я просто їх натру до блиску?

— Лижи, телепню, — погрозливо сказав Діпейп.

Волосся Шимі впало йому на лоба. Він нахилився вниз, до Діпейпових чобіт, із нещасним виглядом вистромив язика, і з очей покотилися перші сльози.

— Годі, годі, годі, — раптом пролунав чийсь голос. У тиші він звучав шокуюче — і не тому, що був сердитий. Цей голос вражав, бо був здивований. — Я просто не можу цього допустити. Ні. Я б допустив, якби міг, але не можу. Це ж антисанітарія. Хтозна, які болячки можуть поширюватися в такий спосіб? Я здригаюся від цієї думки! Просто-таки здри-га-ю-ся!

Автор цієї ідіотської і, швидше за все, фатальної промови стояв у дверях. Юнак середнього зросту. Плаский капелюх, зсунутий назад, відкривав кучму каштанового волосся. От тільки юнаком його було важко назвати, надто вже великим це було перебільшенням, збагнув Діпейп. Хлопець був ще зовсім малий. Дитина. На шиї в нього, одним богам відомо, чому, висів пташиний череп, схожий на якийсь велетенський смішний кулон. Ланцюжок, на якому він тримався, проходив крізь очі покійного птаха. А в руках у малого був навіть не револьвер (звідки в такого безвусого сцикуна взятися револьверу? подумав Діпейп), а рогатка. І Діпейп розреготався.

Малий теж розсміявся, киваючи, наче він збагнув, як сміховинно виглядала збоку вся ця сцена, яким кумедним усе це насправді було. Його сміх був заразний. Петті, яка досі стояла на стільці, захихотіла, але одразу ж затулила рота долонями.

— Таким хлопчиськам, як ти, тут не місце, — сказав Діпейп. Свій старий п’ятизарядний револьвер він досі тримав у стиснутому кулаці на шинквасі. З прицілу скрапувала кров Стенлі Руїса. Не піднімаючи його з дерев’яної дошки шинкваса, Діпейп злегка повів цівкою з боку в бік. — Хлопчики, які зазирають до таких гендлів, набувають поганих звичок, малий. І одна з них — смерть. Даю тобі один-єдиний шанс. Вимітайся звідси.

— Я дуже вдячний вам, сер, за свій єдиний шанс, — щирість у хлопчиковому голосі була чарівна і непідробна… але з місця він не зрушив. Просто стояв у дверному проході, між стулками, натягуючи гумку рогатки. Діпейп не міг як слід роздивитися, чим малий збирався стріляти, але те «щось» виблискувало в світлі газових ріжків. Якась металева кулька.

— То що? — прогарчав Діпейп. Малий починав діяти йому на нерви.

— Я знаю, що дію вам на нерви, не кажучи вже про те, де я взявся на вашу голову, дупу і хворий прутень, з якого стікає молочно-біла рідина, але якщо вам, мій любий друже, байдуже, то я хотів би дати шанс тому юнакові, який стоїть перед вами навколішках. Дозвольте йому вибачитися, відполірувати вам чоботи ганчіркою до блиску і відпустіть, нехай собі йде.

З боку картярів долинуло схвальне бурмотіння. Цей звук настільки не сподобався Діпейпові, що зненацька він прийняв рішення: малого він теж уб’є. За зухвальство. Довбак, який вилив на нього відро помиїв, був дебільним. А в надокучливого малого не було навіть такого виправдання. Він просто вдавав із себе крутого.

Бічним зором Діпейп побачив, що Рейнолдз прослизнув змією, щоб стати збоку від хлопця. Подумки Діпейп схвалив це рішення, але дуже сумнівався, що йому знадобиться поміч, щоби впоратися з цим фахівцем з рогаток.

— Хлопчику, я думаю, ти помилився, — дуже ввічливо сказав він. — Мені здається… — Джгут рогатки трохи натягнувся, чи Діпейпові це лише примарилося. І він почав діяти.

Ще довгі роки ця історія була на вустах у всіх гембрійців. Минуло тридцять років відтоді, як упав Ґілеад і настав кінець Альянсу, а в Гембрі досі її обговорювали. На той час понад п’ятсот старих (і кілька бабць) запевняли, що тієї ночі вони пили пиво в «Раю» і бачили все на власні очі.

Діпейп був молодий і спритний, як змія. Проте йому так і не вдалося вистрелити в Катберта Олґуда. Джгут рогатки було відпущено з різким звуком, задимлене повітря шинку прорізала сталева нитка, і Діпейп закричав. Його револьвер упав, і чиясь нога відштовхнула його по всипаній тирсі підлоги подалі від господаря (поки Великі мисливці за трунами перебували в Гембрі, ніхто не наважувався сказати, що бачив ту ногу, а після їхнього від’їзду всі хором заходилися це стверджувати). Захлинаючись вереском (Діпейп не міг терпіти болю), він підніс до очей скривавлену руку й вирячився на неї, не вірячи власним очам. Насправді йому ще пощастило. Катбертова кулька лише розтрощила йому кінчик вказівного пальця і зірвала ніготь. Пройди вона трохи нижче — і Діпейп зміг би пускати кільця диму крізь власну долоню.

Тим часом Катберт уже встиг перезарядити рогатку і тепер відтягував джгут.

— Шановний пане, чи не приділите ви мені хвилиночку своєї уваги…

— За його увагу я не ручаюся, — долинув з-за його спини голос Рейнолдза, — а от моя увага цілковито в твоєму розпорядженні. Не знаю, чи ти справді такий в біса вправний з цією штукенцією, чи тобі просто пощастило, але в будь-якому разі ти вже награвся. Повільно поклади її на стіл. Просто перед собою. Я хочу її бачити.

— Це удар у спину, — сумовито сказав Катберт. — Мене знову підвела моя жовторота юність.