Чтение онлайн

Як фільм є, то ще хоч сюжет сяк-так переказати можуть, а як фільму нема — все, глухонімі. Ох, цей телевізор! Як він нам заважає!

— Ну, а про захист довкілля, про людське ставлення до рослин, до дерев, квітів і говорити годі, — махнула рукою Артеміда Семенівна. — Як вони ламають ті нещасні дерева, як вирізають на парті «Вася + Люба» або «Толя + Оля», як топчуть квіти, ви всі добре знаєте

— А запізнення на уроки! А зрив дисципліни! — рвучко піднесла руку догори Афіна Борисівна, від чого шолом знову зсунувся набік

— Та-ак… Дітки!.. — усміхнувся військкерівник Арей Степанович. — Ще трохи — і школа згоріла б. Досі в мене перед очима картина, як палає та макулатура І як скачуть перед вогнем оті бісенята! Пам'ятаю, один із них вереснув: «Ах! Люблю пожежу!» Нічого собі захоплення!

Зевс Парамонович закивав головою і гримнув:

— От-от! Саме про вогонь я й хотів би зараз поговорити, панове педабоги! Вогонь! А хто, хто цей вогонь їм дав. Хто? Оцей шановний добродій! Титан! Полюбуйтесь! — і він широким жестом показав на Прометея Гавриловича

Прометей Гаврилович іще нижче похилив голову

— Ну, що скажете, титане-богоборцю? Га? — гримнув директор

Прометей Гаврилович зітхнув:

— Скажу… Скажу, що все одно вони… хороші…

Зевс Парамонович розкотисто зареготав:

— Хто?.. Оці-го?.. Горезвісна трійця? І Агашкін? Хороші?

Крутнув я головою Глип — а позаду нас на стільцях сидять укупочці Довгий, Злюкін і Малявка, а трохи віддалік — Агашкін.

Коли вони з'явилися? їх же не було!

— Хороші! Ой, не смішіть!

— Ну й гуморист

— Ха-ха-ха!

Прометей Гаврилович почервонів, втупився у підлогу, але вперто повторив:

— Хороші!

Сміх враз увірвався Зевс Парамонович спохмурнів:

— Ну, коли так… будемо вживати заходів… екстраординарних… Фемідо Василівно, ваше слово!

Бібліотекарка наша Феміда Василівна зітхнула, поклала «ріг достатку» під ноги, підняла вгору терези. Вони спершу загойдалися, потім одна шалька опустилася, переваживши другу

– Іменем Зевса Громовержця, — прорекла бібліотекарка, — верховного судді й вершителя доль усіх сущих, оголошую вирок. За нерозумне і небезпечне поводження учнів із вогнем, а також за лінощі, небажання вчитися, погану поведінку, недбайливе ставлення до природи і таке інше вогонь у людей відібрати та всіх наук і вмінь позбавити. Самого ж титана Прометея до скелі знову прикути — з тим, щоб орел йому щодня печінку дзьобав і шматував Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.

Зевс Парамонович підвівся на весь зріст, громовим голосом мовив:

— Затверджую!

Підніс догори руку з блискавками. І…

Заблискотіло, загуркотіло, все полетіло кудись шкереберть.

Настала непроникна темрява

І на якийсь час ми з тобою, мабуть, знепритомніли

А коли отямилися, бачу — лежимо ми, Жоро, на голому холодному камінні перед входом у якусь печеру Навкруги непролазні чудернацькі хащі з гігантських папоротей, ліан і ще чогось незбагненного. На нас — ні штанів, ні сорочок, ні черевиків. Якісь благенькі звірячі шкури Ноги босі. Себе я не бачу, а ти замурзаний, як порося. І патлатий, скуйовджений, нестрижений Одне слово, дикун Первісна людина.

— Жоро! — з жахом кажу я. — Жоро!.. Що ж це сталося?!

Ти хоч і блідий як стіна, але самовладання не втратив (молодець!), кажеш:

— А що? Катастрофа! Не бачиш? Всесвітня! Догралися!..

— Що-що? — не хочу вірити я. — Припини! Це несерйозно!

— Серйозно, — зітхаєш ти, — на жаль, до печерного життя повернулися. На мільйони років тому У доісторичний час

— Ой! Що ж це буде?

— Не знаю, — знизуєш ти плечима.

— Ну й хащі! — роззираюсь я навкруги на всі оті папороті, ліани, плавуни чудернацькі. — О! — кажу. — Пізнаєш?

Подивився ти на гіллясту рослину з розетками видовженого листя:

— Ага!. Шиверекія подільська з нашої альпійської гірки Релікт третинного часу. Тільки гігантська. Доісторична.

Зітхнули ми обидва

— Що ж це ми — тільки удвох із тобою тепер на всій планеті? — розгублено кажу я. — А… а люди?

— Гм, — насупив ти брови. — Люди не люди, а гоміноїди якісь мусять бути. Спершу ж були рамапітеки, перші з приматів, що жили п'ятнадцять мільйонів років тому, потім австралопітеки, потім архантропи, тобто мавполюди, а тоді вже палеоантропи, тобто перші люди. Хто ж його зна, в який точно період ми втрапили. Хоч би не в той, коли жили гігантопітеки й мегантропи — сучасники архантропів, а може, й перших людей. Бо то дуже агресивний народ. Ворогували з першими людьми і навіть полювали на них за допомогою кам'яних знарядь.

— Ану тебе! — кажу я. — Ще бракує, щоб нами одразу поснідав якийсь гігантопітек… — я зітхнув. — А їсти, між іншим, хочеться страх!

— І мені, — кажеш ти.

— Оце б, — кажу, — зараз яєчню з ковбасою. Або котлетку І кави з молоком.

— Забудь, — кажеш ти. — На мільйони років забудь. Про все печене-варене і не думай навіть. Без вогню живемо Тільки як гриба якогось їстівного або ягоду знайдемо — те й наше. А сире м'ясо…

— Тс! — перебив я тебе раптом. Замовкли ми, прислухалися

Бо з хащі почулися якісь звуки, схожі на звіряче рикання.

— Жоро, що це? — пошепки питаю я

— Не знаю Звірюка якась, здається

— А що, як… шаблезубий тигр? — самими губами шепочу я. — Або печерний ведмідь їм вогню не треба. Вони м'ясо сире їдять

— Припини, — шепочеш ти, — паніку Вони таке м'ясо, як ти, в рота не візьмуть У них смак хороший.

Рикання начебто припинилося. Але серце все одно теленькає

— Жоро, — кажу я. — А нащо нам ця печера? Чого ми тут сидимо? Щоб справді печерного ведмедя дочекатися? Полізьмо краще на дерево. Хоч роздивимося, що і як Куди ми потрапили, що за місцевість…

— Полізьмо, — кажеш ти. — Тим більше, що люди в той час частіше по деревах лазили, ніж по землі ходили.

І ми подряпалися з тобою на густий-прегустий чи то баобаб, чи то банан, чи хто його зна що, словом, на якесь дивовижне, може, й зовсім не відоме науці допотопне палеозойське дерево

Дошкрябалися до гілляки, поряд із якою у товстелезному стовбурі дерева було величезне дупло

Раптом у дуплі щось заворушилося й відчайдушно заверещало-заплакало

Ми так і вклякли від несподіванки.

— Уа! Уа! Уа! — линуло з дупла Немовля

Двох думок бути не могло. Вусі часи й епохи в усіх народів в усіх кінцях землі немовлята кричали й кричать однаково.

Зазирнули ми в дупло Так і є

У купі зеленого мотлоху — чи то листя, чи то доісторичної трави — лежало, дриґало ніжками й плакало кумедне кучеряве немовля Чи то австралопітек, чи то архантроп — хто його зна.

— Бач! Лаявся, лаявся — долаявся! — кажеш ти. — Прародича нашого збудив. Як його тепер укоськати!

— Укоськаємо, — впевнено кажу я й починаю аакати, як це завжди усі роблять, заколисуючи немовлят. — Аа-аа-аа-а!. Аа-аа-аа-а!