Чтение онлайн

А тоді ще й колискову затягнув, яку мені колись у дитинстві мати співала:

Проте немовля на колискову мою аніякісінької уваги. Кричить.

— Що ти йому про котів? — кажеш ти. — У них же котів іще нема Давай іншої.

Але й ця, бачу, ніякого впливу не робить. Я знову:

Та немовля кричить-розривається. Більше колискових я не знав.

— Ой Лесику, — кажеш ти. — Ой, здається мені, зараз прибіжать його допотопні батьки й поодривають нам голови Не могли вони таку малу дитину надовго кинути Давай краще чкурнемо звідси

Зітхнув я Була в твоїх словах правда Та оргвисновків, як каже наш староста Стьопа Чичибабін, зробити ми вже не встигли. Тільки ото я зітхнув, як раптом над нами почулося грізне «вау-вау!» — і здоровенне лаписько вистромилося з-за стовбура та схопило мене за руку. В ту ж мить таке саме лаписько опустилося десь ізгори й схопило за руку тебе

І наді мною схилилося страшнюче бородате обличчя (тато!), а над тобою таке ж саме страшнюче безбороде (мама!) Маленькі лоби Надбрівні дуги, під якими глибоко посаджені хижі очі. Широкі ніздрюваті носи. І квадратні щелепи

Ух! Аж зараз пересмикуюсь, як згадаю

— Риу-риу! — гарикнув просто мені в обличчя дикий тато.

— Шеу-шеу! — прошипіла тобі дика мама

У першу мить мову нам одібрало. Не могли ми й слова промовити.

А потім — треба ж рятуватися. Бо ще мить і…

— Вибачте! — пробелькотів я. — По-овірте, ми ж… нічого по-оганого не той… не зробили…

— Чесне слово! — пробелькотів ти.

Але, мабуть, нашої мови вони не розуміли. Бо тато повторив: «Риу-риу!», а мама: «Шеу-шеу!», й обоє грізно вишкірилися. Не знаю, що сталося б далі… Але нас виручило дике немовля Воно так могутньо закричало, що тато з мамою враз перезирнулися, відпустили нас і кинулися до нього.

Ми не барилися

Шугонули вниз і кинулися навтікача Бігти було важко, бо доісторична трава була густа, висока й колюча Але коли вам загрожує небезпека й ви тікаєте, то думати про те, щоб бігти було зручно й приємно, не доводиться

Коли ми вже зовсім захекались і відчули, що погоні нема, то спинилися й сіли перепочити під кущем якоїсь гігантської папороті

— Ну-у!.. — кажу я. — Страшні люди! Ще трохи, й він одірвав би мені кінцівки Кулачисько бачив? Більший за твою голову Як добрячий кавун Мабуть, гігантопітек.

— Чого там страшні, — кажеш ти. — Звичайні батьки, які люблять і оберігають свою дитину Гадаєш, якби на тебе хтось нападав, твої тато з мамою спокійно дивилися б?

— Та ми хіба нападали?

— А звідки їм знати? Стоять якихось двоє голодранців над дитиною і щось незрозуміле співають Ти ж чув, у них кажуть: «вау-вау», «риу-риу», «шеу-шеу»… А ти — «люлі-люлі, чужим дітям дулі…» Хто тебе зна, що в тебе на думці.

— Та-ак, — зітхнув я. — Але обідрані вони все-таки… жах! І квартирне питання… Жити в дуплі, прямо скажемо… А дитина? Ні пелюшок, ні повзунків, ні підгузничків. Казна-що!

— А звідки ти знаєш, що таке повзунки й підгузнички? — спитав раптом у цьому місці Жора. — Я, наприклад, не знаю. Бо своїх немовлячих років не пам'ятаю, а після мене в нас у сім'ї немовлят не було. Та й у вас, по-моєму, теж

Лесик почервонів:

— А що таке? Що таке? Обов'язково треба, щоб… Подумаєш, велике знання! Ха!

Але очі в нього були такі, як на уроці, коли він викручувався, не знаючи відповіді й водночас уникаючи двійки

— Ой, Лесику, щось ти крутиш! — сказав Жора.

Ви не забули, хто така Леся Чорнобривець?

Так-так, ота сама Лесикова й Жорина однокласниця, через яку в Лесикових грудях тьохкав соловейко, а в Жори холов кінчик носа.

Здається, нічого особливого в ній не було Звичайна собі дівчина. Ну, білявенька, світлоока Ну, чорнобрива (тут із прізвищем була абсолютна відповідність) Ну, досить гарненька. Але не така вже й красуня. Були в класі дівчатка й гарніші Хоча б та сама Аліна Гончарук. Або Майя Корчемська Або Маня Малюченко Не кажучи вже про Галочку Петриківську

Але на жодну з них ні соловейко в Лесикових грудях, ні кінчик Жориного носа не реагували А на Лесю реагували Та ще й як! Ну що ти скажеш!

То, люди добрі, велика загадка.

Коли у вас тьохкає в грудях соловейко, то (дивна річ!) навіть якщо ви вчитеся з нею (через кого той соловейко тьохкає) в одному класі й бачите її щодня з восьмої години ранку до чотирнадцятої, варто вам прийти додому, пообідати, годинку-другу посидіти над уроками, і вас трактором тягне з дому, надвір, за три квартали, під її вікно, щоб тільки глянути, чи не визирне вона, чи не усміхнеться, а може, навіть помахає рукою ще й гукне у прочинену кватирку: «А ти математику зробив? А що в тебе вийшло у сімдесят восьмій задачі?» І нема щасливішого за вас, якщо вона гукне. Хіба що коли ви прибіжите й побачите під її вікном Жору з холодним носом, і вона вже йому, а не вам гукнула щось, і усміхнулася, і помахала рукою. Тоді соловейко у ваших грудях затьохкає такої жалібної, що хоч плач.

То було навесні цього року

Лесик почав помічати, що Леся поводиться якось підозріло Додому вона завжди ходила у гурті, з усіма, з ким по дорозі Любила велику компанію, сміх, жарти А то раптом стала серйозною, заклопотаною Після уроків кудись поспішала. Причому сама, без Аліни, найближчої своєї подруги Правда, Аліна потім захворіла Але то вже було після того, як Лесик помітив підозрілу Лесину поведінку.

Коли він, наче між іншим, прямо спитав її: «А куди це ти поспішаєш?» — вона знітилась і махнула рукою: «Та!.. У справах… Треба…» І побігла Звісно, стежити, підглядати негарно Але… Коли ви дуже хвилюєтесь, коли це стосується людини, вам не байдужої, коли ви думаєте: «А що, як у неї якісь великі неприємності, якесь горе і вона соромиться попросити допомоги, а допомога потрібна…»