Чтение онлайн

Вони стояли на підвіконнях, на спеціальних підставках, просто на підлозі, висіли на стінах у дротяних держачках

Тут були і фікуси, і кактуси, і пальми, і китайська троянда, і кімнатні лілії, і виткий плющ, і різні інші, назви яких Лесик не знав, а деякі взагалі бачив уперше

— Ого! — вихопилося в нього. — Ціла оранжерея!

— А це дріада восьмипелюсткова, — сказала Леся, показуючи на один із вазонів. — Листя схоже на дубове. Правда?

— Правда, — погодився Лесик.

— Але вона з родини розових, з порядку розоцвітих А ти знаєш, що до цієї родини належить і черемха, і груша, і вишня, і яблуня, і малина, і суниця?.

— Не знаю, — усміхнувся Лесик. — Але тепер знатиму

— Дуже рідкісна, — сказала Леся. — Зустрічається лише в Карпатах На горах Близниця та Піп Іван. В альпійському поясі, на висоті 1800–1900 метрів над рівнем моря.

— Гм, — тільки й сказав Лесик

— У нас на альпійській гірці біля школи точнісінько така. Це я посадила.

— Гм, — знову-таки сказав Лесик

А потім його частували чаєм з айвовим варенням і з домашніми заварними тістечками виробництва Лесиної мами («разом з Лесею!») І такого смачного чаю з таким смачним варенням і такими смачнючими тістечками Лесик, їй же право, ніколи в житті не їв.

За цей час Тарасика двічі переповивали й один раз годували І Лесик уже знав, що таке підгузнички й повзунки, яка сорочечка (без зав'язочок) одягається спершу — «на грудочку», а яка (з зав'язочками) потім — «на спиночку»

А коли Леся побігла на кухню підігрівати кашку, а мамі треба було перестелити у візочку пелюшки, вона дала хлопцеві на хвилину потримати Тарасика

— Тільки обережненько — не впусти

І Лесик притис до грудей тепле тільце І відчув, як б'ється під його рукою маленьке серце Це було якесь незвичайне почуття В його руках довірливо лежало життя, яке цілком залежало від нього, від його захисту Лесик відчув себе раптом дорослим і дужим

І тут несподівано в уяві виник прохідний двір і маленький горобчик-пташеня, що стрибає по асфальту…

Щось кольнуло хлопця, але тільки на одну мить. Йому було так добре зараз!.

Коли вам добре, коли вас хвалять і пригощають та ще й у родині тієї, хто вам подобається, ви, певна річ, забуваєте про час і про все на світі. Ви сидите й млієте. І збагнути, що ви засиділися, не можете аж ніяк

Лесик зрозумів це тільки тоді, як ненароком глянув на годинник.

— Ой! Уже чверть на сьому! А… чого ж ви мене не виганяєте?

Леся з мамою перезирнулися

— А у вас що — гостей виганяють? — лукаво усміхнулась Леся.

Лесик почервонів:

— Та ні, але…

Вже опинившись надворі, він раптом подумав: «А чого ж я не сказав, що й завтра можу допомогти, й післязавтра… їм же ж таки важко… Ех, я! Черевик!»

І що воно за такий хитрющий закон, що все розумне, яке можна було сказати у певну мить, спливає на думку не в ту мить, а значно пізніше, коли миті вже нема і говорити вже пізно.

Назавтра Лесик підбіг до Лесі й тільки-но розтулив рота, щоб спитати про маму, про Тарасика, як наштовхнувся на Лесин погляд: «Мовчи!» Неподалік од Лесі стояла Аллочка Петриківська і Ніна Слободян, які могли почути. Лесик зрозумів, що Леся не хоче, аби у класі щось знали.

Він кумедно-швидко стулив рота й усміхнувся.

Вона теж усміхнулась і сказала:

— Привіт!

І він сказав:

— Привіт!

Так народилася їхня таємниця

Іноді те, про що люди мовчать, значно промовистіше за те, про що вони говорять

І незважаючи на те, що по всьому було видно — сьогодні з Лесикової допомоги нічого не вийде і з відвідин Лесиної домівки таким чином теж, гумор у хлопця був чудовий

Як же це прекрасно — мати спільну таємницю з тією, хто тобі подобається! Раз у раз перезиратися з нею і поглядом промовляти: «Не бійсь! Усе гаразд! Я — могила! Не скажу Нікому-нікому! Навіть мамі рідній, навіть найближчому другові Жорі Комп'ютеру Клянусь! Можеш бути спокійна…» А вона розуміюче опускає очі. І знову ти на неї — зирк-зирк. А вона — блим! — і одводить очі. І поглядом: «Ну що ти! Ну припини!..» А ти знов… І вона знов…

Як це чудово!

Лесик повсякчас усміхався. Він просто не міг втриматися Нарешті Жора це помітив

— Ти чого усміхаєшся? Гривню знайшов?

— Червінець.

— Брешеш!

— Брешу.

— Так що?

— Нічого… Просто так…

— Тю!

Потім була неділя

А в понеділок Лесик до школи не пішов, бо застудився.

А в четвер, коли він нарешті побачився з Лесею і, вибравши хвилинку, як нікого поблизу не було, спитав; «Ну, як там твоя мама, як Тарасик?» — вона сказала:

— Спасибі! Все гаразд Мама вже ходить потроху А Тарасик передавав тобі привіт: «Гу-гу-гу!»

Лесик радісно всміхнувся і хотів іще щось сказати, щоб продовжити розмову, але вона перебила:

— Ну, я побігла!

І кудись заквапилася. Хоча йому здалося, що поспішати їй нікуди не треба. Просто вона не схотіла чогось продовжувати розмову.

Він іще кілька разів питав, і вона так само відповідала Коротко, напівжартома І він зрозумів, що більше нічого не буде.

Але таємниця лишилася

Про неї не знав ніхто Навіть Жора. Та й ви розумієте — Жорі було б неприємно дізнатися про ту таємницю.

— Так-от, сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і…

І тут знову Жора перебив Лесика:

— Стривай! А чого це ми з тобою весь час у лісі та й у лісі? Я читав, що первісна людина прийшла не з лісу, а зі степу Що саме лісостеп — колиска первісної людини Так і написано.

— От, який ти швидкий! Прямо слова з рота вихоплюєш. Я ж саме і хотів сказати, що ото сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і раптом бачимо: ліворуч од нас ліс рідшає, світлішає.

— Жоро! — кажу. — Гайда туди!

— Гайда! — кажеш ти І ми гайнули

Бачимо: ліс кінчається, починається степ Дикий первісний степ із височенною первісною травою, здоровенними первісними будяками та іншим первісним бур'яниськом Свистить-гуляє по степу первісний вітер, скачуть табуни диких коней, антилоп, у траві шмигають різні доісторичні гризуни — байбаки, ховрашки тощо

— Ну? — питаю. — Що будемо робити?

— Ходімо, — кажеш ти. — Щось пошукаємо. Бо їсти хочеться — страх.

— А що ж ми в степу знайдемо?

— Ну, первісні древні люди збирали різні плоди, їстівні трави, викопували їстівне коріння…

— Трави? — скрививсь я. — Щось мені трав не хочеться Я ж не кролик, щоб траву їсти

— А що ж тобі — булочку з ковбасою? Де ти її тут у первісному степу знайдеш?

— Ну, хоча б якихось симпатичних плодів Огірка, помідора доісторичного. Цибулі в крайньому разі… Хоча цибуля без хліба й солі не піде