Чтение онлайн

Агашкін розтулив рота:

— Ну-у?!

«Втер-таки носа!» — радісно подумав Лесик. Але радість його була недовгою.

— Ану дай! — Агашкін вихопив уламок фрески з Лесикових рук. — Ух ти! Справді! Унікум!. Та почекай. Що я — з'їм?. Дай роздивитися.

Підійшов Ясик Гриценко:

— А що це у вас?

— Унікум! Фреска. Сімнадцяте сторіччя З храму Різдва Богородиці, — Агашкін говорив так, наче то був його «унікум» і Лесик до нього не має аніякісінького стосунку

— Дай! — ображено мовив Лесик

— Та почекай! Ти все одно в унікумах нічого не тямиш

Лесикова парта стояла біля вікна. Вікно було відчинене

— Дай! — повторив Лесик і хотів вирвати «унікум» із рук Агашкіна, але той не пускав:

— Та чого ти? Ну! От…

— Дай! — Лесик щосили рвонув, вирвав, але не втримав у руках, «унікум» описав дугу (параболу, як сказала б учителька фізики Фаїна Панасівна) і бебехнувся на залізний водостік по той бік вікна, посунувся-посунувся по ньому та й…

— Ой! — тільки й вихопилося в Лесика. Вони перехилилися, глянули вниз.

У дворі на асфальті сіріла пляма й валялися дрібні крихти штукатурки

— Ох ти!. — схопив себе рукою за рота Ясик Гриценко. — Сімнадцяте сторіччя…

Агашкін перелякано забігав очима і раптом криво усміхнувся:

— Та яке там сімнадцяте!. Хи-хи! То я пожартував… Це… таке образне порівняння. Звичайний собі шматок штукатурки. Правда ж, Лесику?.. Ми тебе розіграли.

Лесик отетеріло глянув на Агашкіна У цей час перерва закінчилася — продзвенів дзвінок Агашкін і Гриценко побігли на свої місця Лесик сидів, утупившись у вікно, і нічого не розумів, що говорить учитель У грудях його була холодна порожнеча. Що ж тепер? Як же тепер? «Охороняється державою…» За це ж і судити можуть. А хто бачив, як він брав? Хто? Ніхто «Звичайний шматок штукатурки».

А може, й справді… Сказати Агашкіну, що він просто пожартував. Уже й не доведеш На такі дрібні скалочки розбилося, що не збереш, не стулиш докупи

А може, все-таки можна зібрати, стулити? Дід Василь Денисович такий майстер…

Коли продеренчав дзвінок на перерву, Лесик підхопився й, перехилившись, визирнув у вікно. І похолов — на асфальті було чисто. Певне, технічка тьотя Клава замела. Вона любила порядок і замітала по кілька разів на день. Майже після кожної перерви

Тепер уже виходу не було

І коли до нього підбіг Агашкін, Лесик сказав йому, через силу усміхаючись:

— А ти таки правду сказав. То був звичайний шматок штукатурки. Я просто хотів…

— Ага! Я так і знав! — з радісним полегшенням вигукнув Агашкін. — А то — «унікум», «сімнадцяте сторіччя»! Думаєш, я тобі повірив? Ха! Дав би тобі хтось справжнє сімнадцяте сторіччя…

Ясик Гриценко, який підійшов, теж полегшено зітхнув:

— А я вже справді злякався.

І хлопці побігли у коридор.

Але холодна порожнеча в грудях не минула. Кілька днів Лесик носив у собі ту порожнечу. Дід був дуже зайнятий. І не дзвонив у ці дні й не приходив. А Лесик іти в лавру не наважувався

А коли за кілька днів Лесик зустрівся з дідом, той і словом не обмовився про пропажу шматка фрески. Чи то він і досі не помітив, чи то йому й на думку не спало, що в цьому винен його рідний онук… «А може, той шматок взагалі нікому не потрібен, а я переживаю», — заспокоював себе Лесик

У всякому разі він повеселішав, порожнеча в грудях минула. І потроху все забулося.

Тільки Лесикове ставлення до Агашкіна після цього ще ускладнилося

З одного боку, з Агашкіним, безперечно, було цікавіше, ніж без нього І дуб Д'Артаньяна ввійшов у життя колись п'ятого, а тепер уже шостого «Б» Скільки різних цікавих ігор придумав іще Агашкін біля нього — не перелічити.

З другого боку, якийсь кручений усе-таки був той Агашкін, нещирий, лукавий.

От якби в Агашкіна взяти оту його моторну вигадливість, запальність та й додати до них чесність, порядність, щирість Ясика Гриценка — який би гарний був хлопець! А якби ще й технічний геній Жори Комп'ютера — ціни б йому не було, тому хлопцеві.

Ну чому, чому доля так нещедро, так потроху видає людям — одному одне, іншому друге?! А отак, щоб комусь усе разом, — не хоче, скнарує От доля!..

< image l:href="#"/>

— Ой, чилдрени! — вигукнув Агашкін. — Не знаю, що з вами було, а зі мно-о-ою… — він похитав головою. — Я ж кажу, кіно! Просто не повірите, фільм жахів! Хічхок ніщо із своїми вигаданими кіножахами проти моїх пригод… Чесно! От недарма у підручнику географії пишеться: «Сповнене страшних небезпек життя первісних людей було пов'язане з постійною боротьбою з природою». Це точно Такої боротьби з природою, як я, ніхто, мабуть, не переживав…

Ми з тобою перезирнулись. Агашкін лишався сам собою навіть у доісторичному часі. Він не міг не працювати на публіку Навіть якщо публіка складалася з двох напівголих, брудних і тремтячих, мов цуценята на морозі, однокласників.

— Перше, що я відчув, — лежу я в якійсь холодній багнюці. Напівморок Придивляюсь, бачу — лежу в болоті Поряд щось ворушиться. Придивляюсь пильніше… ой леле! Та це ж якісь потворні плазуни, земноводні, рептилії якісь — чи то змії, чи то ящірки велетенські, чи то крокодили… Спершу я застиг із переляку. Трохи полежав, а тоді думаю: «Застигай не застигай, однак побачать, почують — гам! — і все!» Треба тікати. Але куди? У який бік? Кругом же тої погані ворушиться — не знати скільки… Нарешті вирішив: а я вас обдурю Вдам, наче я такий, як і ви, — земноводний. Перевернувся обережно на живіт (я на спині лежав) і поповз болотом, звиваючись, як змія І раз у раз ротом плямкаю, наче комах якихось ловлю, як жаба. Це таке образне порівняння… Бачу — то один земноводник на мене з цікавістю гляне, то інший. Але агресивних рухів у мій бік не роблять Може, й бояться, гадають, якийсь новий вид повзе, хтозна, чи не більший хижак за них самих Словом, не чіпають мене І я їх, певна річ, не чіпаю Повзу-повзу, нарешті бачу — твердий берег показався, виповзають на нього гігантські хвостаті ящірки (чи то крокодили, чи саламандри, хто їх зна). От-от уже виповзу і я. Раптом — шубовсть! — попід самісіньким берегом провалююсь у якусь баюру. І починає мене засмоктувати Ой лишенько! Ще трохи — і все, капець! І тут я у відчаї хапаюся за хвоста якоїсь гігантської ящірки, що проповзала поблизу Вона обернулася, перелякалась та од мене — на берег. І потягла мене Я тільки молюсь: ой, хвосте, не одірвися! Ви ж знаєте, ящірки запросто залишають хвости в руках Але ця, гігантська, — ні, чесно витягла мене на берег. Чи то з переляку, чи то доісторичні ящірки з хвостами взагалі не розлучаються Не знаю. В усякому разі я їй дуже вдячний, тій ящірці…

— Стривай! — перебиваєш Агашкіна ти, Жоро. — А чого це в тебе ящірки по болоті повзають? Ящірки у болоті, здається, не живуть

— Це наші, — спокійно каже Агашкін. — А доісторичні — ти ж не знаєш… І я ж не кажу, що це точно ящірки Може, це просто якісь не відомі науці плазуни, які потім вимерли

— Ну, гаразд, — кажу я, — розповідай далі швидше, та будемо щось робити, бо дуже холодно і хмариться — здається, знову буде злива. Слід якусь печеру шукати абощо В усякому разі треба з цього яру вибиратися

— Треба! — каже Агашкін. — Цей яр мені дуже не подобається Мене сюди мамонт закинув

— Як це так? — здивувалися ми.

— Так от слухайте ж… Видряпався я, значить, з допомогою того плазуна на берег і довго роздумувати не став. Тільки-но відчув під ногами твердий ґрунт, підхопився й ушкварив щодуху від того болота і тих земноводних Біжу якимись перелісками, петляю серед окремих деревовидних хвощів і папоротей Ніколи й угору глянути. Бачу — попереду якісь чотири волохаті стовбури. Тільки хотів між ними проскочити, як ті стовбури зрушили з місця, і я з розгону тільки — геп! — об один стовбур лобом. Обхопив руками, завмер І раптом відчуваю — щось обплутує мене за поперек, одриває від землі й підносить угору. Й от уже переді мною два величезні білі закручені бивні, і роззявлена паща, і маленькі очиці, і волохаті вуха Мамонт! «Ой! Не їж мене! Я не винен! Я не хотів тебе вдарити! Я просто не помітив!» — волаю я