Чтение онлайн

Ч „ому ж не с€деш?

Ч “ому, що в тебе добрим люд€м така честь, €к собакам.

Ч ѕро €ких се ти добрих людей говориш?

Ч “а хоч би й про тих, що за в>=з хворосту плат€ть по дв>= пари вол>=в. “а ось вони й сам>= йдуть до твого вельможного панства. Ѕез мене ти њм не дав >= приступу.

”в>=йшли м>=щане в св>=тлицю да й сто€ть у порога.

Ч Ќу, скажи, Ч каже батько ѕугач, Ч за що ти в њх воли забрав?

Ч ўоб не рубали гаю, от за що!

Ч “а вони ж, коли хочеш знати, не в твоЇму гаю рубали, а в городовому!

Ч ” городовому, батьку! ” городовому, пане! Ч загули м>=щане, клан€ючись то ѕугачев>=, то винтовц>=.

Ч ќт славно! Ч каже винтовка. Ч « €кого ж се часу мо€ займанщина стала городовим гаЇм?

Ч “а це, пане, Ч одв>=тують, Ч по-твойому вона тво€, а по нашим маг>=стратським запис€м вона наша б>=г з на з €кого ще часу. ўе скоро батько ’мельницький вигнав л€х>=в та недол€шк>=в з ”крањни, то зараз >= дав нам прив>=лей ос€гти п>=д город пол€, гањ >= с>=ножат>=, €к>= сам>= улюбимо. ўе й дос>= Ї знаки, що позначили наш>= бурмистрове.

Ч “а се то ми знаЇмо, Ч каже винтовка, Ч що ви того т>=лько й пасли, €к би вхопити щонайкращий шматок >=з козацькоњ здобич>=! озакам було тод>= не до займанщин: козаки тод>= бились >=з л€хами понад —луччю, понад оринню да топились по багнах, а ви з своњми пикатими бурмистрами давай викроювати щонайкращ>= пол€ та с>=ножат>=! —е то ми знаЇмо! “ак, отже, н>=! озацький бунчук переважить бурмистерську патерицю! ѕан полковник сам давав мен>= бунчука, щоб € його рукою займав соб>= займанщину, ск>=лько за день конем об’њду. :>=лий день не вставав € з своњми з кон€, >= тепер нехай н>=хто не говорить, що се не моЇ добро!

Ч ѕослухай, пане кн€зю, ти мене, старого ѕугача, Ч каже поважно с>=човий д>=д. Ч —тарий ѕугач н>= дл€ кого в св>=т>= душею не покривить. Ќехай м>=щане дечим >= поживились од козак>=в у польську «аверюху, та вже ж >= козаки почали тепер нагинати њм шињ справд>= по-шл€хетськи. «ас>=вши в њх маг>=страти, в ратуш>=, старшина козацька орудуЇ њх в>=йтами, бурмистрами >= райц€ми €к чорт€ка гр>=шними душами. оли тоб>= полковник дав займанщину, то нехай воно так >= буде; т>=лько ж не об>=жай добрих людей, верни њм њх воли.

ѕомовчав трохи винтовка да, гл€нувши на Ўрама, й каже:

Ч Ќ>=, нехай шукають њх у бурмистр>=в, що поробили в моњх га€х прикмети; а € докажу њм, що € своЇму добр>= пан. “реба сим безшабельним гевалам (хам, мужик Ч прим>=т. авт) збити трохи пихи.

Ч ќх, швидко с>= гевали зробл€ть вас гамаликами! Ч сказав тод>= батько ѕугач. Ч Ќе поможуть вам н>= шабл>=, н>= бунчуки! fурн>= ви, дурн>= з своЇю пихою, та й не каЇтесь! f>=тки моњ! Ч обернувсь до м>=щан. Ч ѕлюйте ви й на його гординю, й на його здирство! ћи вернем вам ваше добро дес€терицею.

Ч ќ, спасиб>= ж тоб>=, батьку, що хоч ти за нас уступивс€! Ч кажуть м>=щане. Ч ѕросимо ж до нас на вечерю. Ќе погордуй уступити до нашоњ простацькоњ господи. ѕрощай, пане кн€зю. ѕрийде й на нашу юлицю празник.

Ч ѕотривай, пане доброд>=ю, Ч каже винтовка, Ч € не хочу сперечатись >=з тобою через личак>=в. Ќехай беруть воли к нечист>=й матер>=, а ти оставайсь вечер€ти.

Ч Ќе до вечер>= тепер нашому брату, Ч одв>=товав ѕугач, Ч Ѕудуть хутко наш>= сюди п>=д Ќ>=жень. ќсь њдуть уже царськ>= бо€ре; ми њх до ѕере€слава не пустимо. арний город >= Ќ>=жень дл€ чорноњ ради. fак не до вечер>= вже нам тепер.

<=, не дожидаючись одпов>=д>=, насунув шапку да њй пот€г >=з хати. ћ>=щане за ним.

ј винтовка оставсь тепер перед Ўрамом н>= в сих н>= в тих. Ѕачить, що вже Ўрам розкусив його. ќтже ще таки хот>=в замазати щ>=лку то козацькими воскликами Ч на се був дуже здатен Ч та лестивими прив>=танн€ми; да вже Ўрама н>=чим не розважив. Ќасупивши брови, сид>=в старий за вечерею; а друг>= гост>=, бачивши, що в>=н такий похмурий, >= соб>= сид>=ли мовчки.

”з€ла винтовку досада; напавсь на б>=долашну кн€гиню. ј кн€гин€, не с>=даючи за ст>=л, усе ходила сл>=дом за д>=вчатами, що подавали до столу страви. одна страва не прийшлась йому до смаку: усе не так, усе йому на л€дський лад приправлено. fавай коренити л€х>=в >= вс>= њх звичањ.

ј б>=дна кн€гин€, бачучи, €к в>=н розлютовавсь, аж тремтить ус€, що та билина од в>=тру. ѕор€дкуЇ >= сама не знаЇ, що куди >= до чого; дал>= €кось зачепила рукавом ср>=бну коновку, повну вишн>=вки, да й розлила по вс>=й скатерт>=.

ј винтовц>=, мабуть, аби найти приключку.

Ч „ортова кров! Ч крикне так, що аж в>=кна затремт>=ли, да й пхнув од стола кн€гиню. Ѕ>=дна так >= бр€знулась об землю.

Ч ей! „ерт>=! Ч крикне винтовка на своњ слуги. Ч ¬>=зьм>=ть >=к б>=сов>=й матер>= сю л€дську погань!

¬иб>=гли д>=вчата з к>=мнати, п>=дн€ли да й повели з св>=тлиц>= свою пан>=ю.

„еревань погл€дував на Ўрама, що то в>=н тепер скаже; а Ўрам сидить понурий, буц>=м н>=чого й не бачить. Ќе сказав н>=чого й „еревань, >= вс>= мовчки ск>=нчили вечерю.

Ўрам по вечер>= сказав т>=лько господарев>=, що завтра рано на зор>= поњде в Ѕатурин, а ѕетра оставл€Ї, €ко недугуючого, одпочивати у його хутор>=. « тим >= порозходились на спочинок.

XI

”ставши вранц>=, п>=шов ѕетро у станю, а на стан>= вже панотцевого кон€ й немаЇ: ще до св>=ту махнув старий у нову дорогу; десь його й сон не вз€в.

“€жко було на серц>= моЇму ѕетров>=. ќдна думка усюди його проводжала: жалковав на своЇ нещасливе коханн€. ќсь бо спершу нудив св>=том, що горда д>=вчина на його байдуже; дал>= ск>=льки-то перегор>=ло у його в серц>= огню од того несказаного жалю, що >=нший перед його очима вз€в да й веде њњ до в>=нц€; а тепер ще нове горе: знаЇ, що вона його любить щиро, да треба роз>=знатись нав>=ки. ј боже м>=й милий! як би то й назвати теЇ щаст€, щоб жити з нею в пар>=, €к голуб >=з голубкою!

“ак-то вже тому б>=дному козаков>= любощ>= оч>= затуманили, що, здавалось, т>=лько там, де вона, >= сонце с>=€Ї, >= божий мир красен; а без нењ усюди тьма >= пустин€.

<=нший то, може б, не вважив, що панотець не благословить >= що вже вона заручена другому; махнув би, може, з нею в дик>= степи, на ’орольськ>= хутори, да й насм>=€всь би над лихою долею. ј ѕетров>= й думку таку було страшно допустити у голову. ¬>=н добрий був син >= щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, н>=ж панотц€ нав>=к преогорчити >= золоту свою славу гр€ззю закал€ти. ” його >=нша була думка: умислив соб>=, п>=сл€ панотцевоњ смерт>=, >=ти на «апорожжЇ да, поробивши власним коштом човни, з охочими козаками турецьк>= городи плюндровати >= жизнь свою по-лицарськи, на пол>= чи на мор>=, за христи€нську в>=ру положити. ј поки що уложив соб>= од Ћес>= €комога одб>=гати >= на самот>= перемогати т>=њ нещасн>= любощ>=. “им-то й тепер, походивши, посумовавши по стан>=, не схот>=в вертатись у будинок, щоб не зустр>=тись >=з своЇю несудженою дружиною, а п>=шов своњм звичаЇм блукати по пущ>=, чи не розжене свого смутку.