Чтение онлайн

За чверть шляху навколо Кулака він наздогнав вовка, та згодом знову його загубив. Нарешті він спинився перепочити серед терену, ожини та нагромаджень каміння біля підніжжя пагорба. Темрява підступила зовсім близько, стримувана лише вогником смолоскипа.

Раптом Джон почув тихе шкряботіння, обернувся і рушив на нього, ступаючи обережно посеред тернових кущів та камінних лобаків. За впалим деревом він знову надибав Привида. Лютововк завзято копав, викидаючи лапами землю.

— Що ти там знайшов? — Джон опустив смолоскипа і побачив круглий горбик м’якої землі. «Могила», подумав він. «Але чия?»

Він став на коліна і встромив смолоскипа у землю коло себе. Грунт був сипкий, піщаний, без камінців, без корінців. Джон легко вигрібав його цілими жменями. Що б тут не лежало, це сховали нещодавно. За дві стопи вглиб Джонові пальці торкнулися тканини. Він чекав і боявся знайти труп, але натомість знайшов дещо інше. Обмацавши тканину, він відчув якісь маленькі, тверді, непіддатні пальцям речі. Ані смороду, ані могильних черв’яків не було. Привид сів поруч на хвоста і дивився.

Джон відгріб сипкий грунт набік і оголив круглястого пакунка десь у аршин завширшки. Підсунувши пальці під його боки, він витяг пакунок назовні. Всередині щось совалося і тихенько брязкало. «Скарб», подумав він, але навпомацки штуковини у пакунку не скидалися на монети, та й брязкіт був не металевий.

Пакунок тримав докупи відрізок розкошланої мотузки. Джон витяг кинджала, перерізав її, намацав краї тканини і потяг на себе. Пакунок перевернувся, його вміст висипався на землю, тьмяно виблискуючи. Джон побачив з десяток ножів, листоподібні вістря для списів, безліч площиків для стріл. Він узяв до рук лезо кинджала — легке, мов пір’я, чорно-блискуче, позбавлене руків’я. Краєм побіг виблиск полум’я смолоскипа — тоненька жовтогаряча рисочка. Вочевидь, лезо було гостре, як бритва. «Драконоскло — те саме, яке маестри кличуть обсидіаном.» Чи не віднайшов Привид якийсь стародавній запас дітей лісу, похований тут на тисячі років? Адже Кулак Першолюдей — дуже стара твердиня. Ось тільки…

Під драконосклом лежав старий бойовий ріг, зроблений з рога зубра, схоплений спижевими кільцями. Джон витрусив з нього землю, і звідти пролився ще один потік площиків для стріл. Але Джон дивився не на них, а на тканину, в яку була загорнута зброя. Він потер куточок між пальцями: добра вовна, цупка, подвійного плетіння, волога, проте не гнила… Напевне, у землі лежить недовго. І така темна… Він ухопив її в жменю та підтяг ближче до смолоскипа. «Ні, не просто темна. Чорна.»

Ще до того, як Джон підвівся і витрусив одежину перед собою, він вже знав, що саме тримає у руках: чорного кобеняка присяжного братчика Нічної Варти.

Пивотряс знайшов його у кузні, де він качав міхи для Мікена.

— Маестер просить вас до себе у башту, пане принце. Прилетів птах від короля.

— Від Робба?! — Збуджений Бран, не чекаючи на Ходора, дозволив Пивотрясові понести його сходами. Він був теж чималий здоровань, хоча менший, ніж Ходор, і зовсім не такий дужий. Доки вони дісталися маестерської башти, стражник зачервонівся лицем і геть засапався. Рікон з’явився раніше, а з ним і обидва Вальдери Фреї.

Маестер Лювин відіслав Пивотряса і зачинив двері.

— Панове, — поважно мовив він, насупивши брови, — ми отримали листа від його милості. З новинами водночас і добрими, і поганими. Король здобув на заході велику перемогу, вщент розгромив ланістерівське військо у місці під назвою Волобрід, а також зайняв кілька замків. До нас він пише з Попельні, колишньої твердині дому Марбранд.

Рікон смикнув маестра за рясу.

— То Робб тепер повернеться додому?

— На жаль, поки що ні. Попереду ще чекають інші битви.

— Робб розбив князя Тайвина? — спитав Бран.

— Ні, — відповів маестер. — Вороже військо очолював пан Стафорд Ланістер. Він загинув у бою.

Бран ніколи й не чув про якогось там пана Стафорда Ланістера. Тому погодився з Великим Вальдером, коли той мовив:

— У цій війні важить тільки князь Тайвин.

— Скажіть Роббові, що я хочу його додому, — попрохав Рікон. — І хай вовка свого привезе, а ще пані матінку і пана батька.

Малий знав, що князь Едард мертвий, але інколи забував… навмисне, як підозрював Бран. Його менший братик був такий упертий, якими тільки бувають у чотири роки.

Бран радів з Роббової перемоги, але й непокоївся теж. Він згадав, як Оша сказала того дня, коли брат повів військо з Зимосічі на південь. «Він іде не в той бік» — ось що твердила дичацька жінка.

— На жаль, за кожну перемогу доводиться платити ціну. — Маестер Лювин обернувся до Вальдерів. — Панове, серед наших втрат при Волоброді — ваш дядько, пан Стеврон Фрей. Він був поранений, як пише король Робб. Спочатку гадали, що рана легка, та за три дні він помер уві сні в своєму наметі.

Великий Вальдер здвигнув плечима.

— Та він був уже старий. Шість з половиною десятків років наміряв. Забагато, щоб воювати. Він завжди жалівся на втому.

Малий Вальдер пирхнув.

— Бо втомився чекати, поки наш дідусь помре. То тепер спадкоємцем стане пан Емон, еге ж?

— Не кажи дурниць, — відказав його брат у перших. — Син першого сина йде перед другим сином. Наступний — пан Риман, а тоді Едвин, Чорний Вальдер і Петир Пуздря. А далі — Аегон зі своїми синами.

— Риман теж старий, — зазначив Малий Вальдер. — Років сорок, а чи й більше. Ще й животом хворіє. Гадаєш, він стане князем?

— Князем стану я. А на нього мені начхати.

Різко втрутився маестер Лювин:

— Ви мали б соромитися таких балачок, панове. Де ваша жалоба? Адже помер ваш рідний дядько.

— О так, — відповів Малий Вальдер. — Нам страшенно сумно.

Та насправді вони не сумували. Бранові заскніло у животі. «Навіть моя журба більша за їхню.» Він попрохав маестра Лювина відпустити його, і той одразу задзвонив по допомогу. Ходор, напевне, порався у стайні, тому прийшла Оша. Вона була сильніша за Пивотряса і знесла Брана на руках сходами без зайвого клопоту.

— Ошо, — запитав Бран, коли вони перетинали двір. — Ти знаєш дорогу на північ? До Стіни… і далі?

— Дорогу знайти легко. Шукаєш Крижаного Дракона і йдеш за блакитною зіркою в оці його наїзника.

Вона проштовхнулася спиною крізь двері та рушила вгору гвинтовими сходами.

— І там досі є велетні, а ще… оті… Інші, й діти лісу теж?

— Велетнів я сама бачила, про дітей чула від людей, а щодо білоходів… нащо воно тобі?

— Ти бачила триокого гайворона?

— Ні. — Вона засміялася. — Та щось і не надто кортить.