Чтение онлайн

Вражений до втрати мови, Тиріон міг тільки дивитися, як вона крокує геть палатою біч-обіч з паном Престоном.

— Чи я з глузду з’їхав, а чи сестра мене щойно поцілувала? — спитав він Брона, коли та зникла.

— Ти що, зрадів?

— Я… не чекав.

Останнім часом Серсея поводилася дивно. Тиріона це дуже непокоїло. Просто надзвичайно.

— Оце намагаюся згадати, коли вона мене востаннє цілувала. Мабуть, мені тоді було років шість чи сім. Хайме її дражнив, що вона, мовляв, не зважиться.

— Може, нарешті піддалася твоїм чарам.

— Е ні, — заперечив Тиріон. — Вона щось задумала. Ти б краще дізнався, що саме, Броне. Адже знаєш, як я не люблю несподіванок.

Теон витер слину зі щоки тилом долоні.

— Робб вийме тобі тельбухи, Грейджою! — заверещав Бенфред Толгарт. — Ти, гидкий овечий кізяк! Він згодує твоє зрадницьке серце вовкові!

Голос Аерона Мокрочуба прорізався крізь образи, наче меч крізь сир.

— Тепер ти мусиш його вбити.

— Спершу я маю до нього кілька питань, — заперечив Теон.

— Запхай собі в дупу свої питання. — Бенфред висів між Стигом та Верлагом скривавлений і безсилий. — Хоч удавись, а я тобі нічого не скажу, боягузе і перевертню!

Дядько Аерон гнув своє.

— Коли він плює на тебе, то плює на всіх нас. Він плює на Потоплого Бога. І мусить померти.

— Мій батько поставив мене на чолі цього походу, дядьку.

— А мене послав радити тобі.

«Ще й наглядати за мною.» Теон не наважувався надто запекло сваритися з дядьком. Так, він начебто очолював загін, та вояки вірили у Потоплого Бога так, як не вірили у нього. До того ж Аерона Мокрочуба вони боялися. «Не можу їх за це винуватити.»

— Твоя макітра злетить з плечей, Грейджою. Гайвороння виїсть тобі очі. — Бенфред спробував знову плюнути, та лише бризкнув кров’ю. — Хай Інші пхають в сраку твого мокрого бога.

«Ти випльовуєш рештки свого життя, Толгарте», подумав Теон.

— Закрий йому рота, Стиг, — мовив він.

Бенфреда силоміць поставили на коліна. Верлаг відірвав з його паса кролячу шкурку і запхав між зубів, аби спинити крики. Стиг витяг з-за паса сокиру.

— Ні! — оголосив Аерон Мокрочуб. — Його слід віддати богові. За старим звичаєм.

«Та яка тобі різниця? Мертвий, то й мертвий.»

— Гаразд, забирайте.

— Ти теж підеш. Ти — очільник загону. Підношення богові має йти від тебе.

Це вже було для Теона занадто.

— Божа людина в нас ви, дядьку. От я і лишаю всі божі справи на вас. Якби ж ви зробили мені добрість та лишили на мене справу битви!

Теон махнув рукою. Верлаг та Стиг потягли бранця у бік моря. Аерон Мокрочуб кинув на небожа докірливий погляд і пішов за ними до берега, вкритого морською галькою. Щоб втопити Бенфреда Толгарта у морській воді — за старим залізним звичаєм.

«Це йому ж на добро», сказав собі Теон, просуваючись потроху в протилежному напрямі. Зі Стига стинач голів був не найкращий, а Бенфред мав шию жирну і товсту, як у вепра, добряче оповиту м’язами. «Я його колись дражнив за неї, щоб розсердити якнайдужче», пригадав він. «Коли ж це було? Роки зо три тому?» Коли Нед Старк їздив до Торгенового Закуту побачитися з паном Гелманом, Теон був у його почті й два тижні провів у товаристві Бенфреда.

Він чув переможний гармидер з-за повороту дороги, де сталася битва… якщо називати просту різанину таким гучним словом. Порізані барани мали на собі сталеву вовну, та все ж загинули, як барани.

Видершись на купу каміння, Теон роздивився унизу мертвих людей та помираючих коней. Коні заслуговували на краще. Тимор з братами зібрав тих, які пережили бій неушкодженими, а Урзен та Чорний Лорен впокоїли тварин, надто тяжко поранених, щоб їх рятувати. Решта люду заходилася облуплювати трупи. Гевін Харло став колінами на груди одного з убитих і пиляв йому пальця, щоб зняти персня. «Купує залізом. Мій вельможний батечко схвалив би.» Теон хотів був обшукати тіла двох убитих ним самим — чи не мали вони на собі якихось годящих прикрас — але йому стало гірко в роті від самої думки. Він уявив собі, що б на це сказав Едард Старк. І негайно розлютився на себе самого ще більше. «Старк мертвий, гниє в могилі, він для мене ніщо», нагадав собі Теон, щоб не забути.

Старий Ботлик на прізвисько Рибовус сидів і зиркав похмуро з-над купи здобичі, до якої троє його синів продовжували докладати добро. Один з них саме буцався за щось цінне з товстуном на ім’я Тодрік, який блукав серед убитих з рогом пива у одній руці та сокирою в іншій, накинувшись кожухом з білого лиса, тільки трохи заплямованим кров’ю попереднього господаря. «П’яний», зрозумів Теон, почувши його ревище. Казали, що залізняки старих часів нерідко бували п’яні від крові у бою — такі навіжені, що не чули болю і лякали цим ворога. Але тут був звичайний п’яниця, що надудлився пива.

— Вексе, ану мого лука і сагайдака.

Хлопець побіг і приніс. Теон зігнув лука, приладнав тятиву до зарубок. Тим часом Тодрік збив на землю Ботликового хлопця і хлюпнув пивом йому в очі. Рибовус скочив на ноги з лайкою, але Теон був швидший. Він цілив у руку, що стискала ріг — бажав-бо подарувати їм такий постріл, щоб вони про нього казки розповідали. Але Тодрік усе зіпсував: коли тенькнула тятива, він нахилився набік, і стріла поцілила йому в черево.

Обдирники зупинилися і вилупили очі. Теон опустив лука.

— Я сказав, нікому не пити і не сваритися через здобич.

Тодрік стояв на колінах і не бажав помирати тихо.

— Ботлику, заспокой його.

Рибовус із синами хутко підкорилися. Тодрік слабко хвицявся, поки йому перетинали горлянку. Кожух, персні та зброя перейшли в нові руки, не встиг він ще й померти.

«Хай знають, що я слів на вітер не кидаю.» Князь Балон поставив його очолювати загін, але Теон знав, що дехто бачить у ньому лише м’якотілого хлопчика з зелених земель.

— Ще хтось тут спраглий є, ге? — Ніхто не відповів. — То й добре.

Він пхнув ногою впалого Бенфредового прапора, якого затиснув у руці зброєносець-хорунжий. Під прапором було прив’язано заячу шкурку. «Чому саме заячу?», хотів він спитати, але плювок у лице змусив забути про запитання. Теон кинув лука назад Вексові й пішов собі геть, згадуючи солодкий смак перемоги у Шепітній Пущі й питаючи себе, чому ця не смакує так само. «Толгарте, клятий гоноровитий дурню, ти ж навіть розвідників не вислав.»