Чтение онлайн

Оша хвицьнула ногою двері до Бранової опочивальні та посадовила його на лаву коло вікна, звідки видно було двір унизу. Але щойно вона пішла, як за кілька ударів серця двері прочинив, не питаючи дозволу, Йоджен Троск. За ним крокувала його сестра Мейра.

— Чули про птаха? — спитав Бран. Йоджен кивнув. — То не вечеря була, як ти казав, а лист від Робба. Ми його не їли, та загалом…

— Зелені сни іноді показують все у дивній подобі, — визнав Йоджен. — Їхню правду не завжди легко зрозуміти.

— Розкажи, яке зло ти бачив уві сні, — попрохав Бран. — Зло, яке має статися з Зимосіччю.

— То пан принц нарешті мені повірили? А чи повірять вони тепер іншим моїм словам, хай якими дивними вони їм видадуться?

Бран кивнув.

— Море прийде до Зимосічі.

— Море?!

— Я бачив уві сні, як море плюскотить навколо Зимосічі. Як чорні хвилі вдаряють по брамі та баштах, як солона вода ринула через мури і заповнила замок. У дворі плавали потонулі люди. Коли я вперше бачив цей сон ще у Сірявці, то не знав їхніх облич, але тепер знаю. Один з них — Пивотряс, той стражник, що гукав наші імена на учті. Другий — ваш септон. А ще коваль.

— Мікен? — Бран відчув водночас і збентеження, і розпач. — Але ж море за багато сотень верст звідси! До того ж Зимосіч має такі мури, що вода ніколи не затопить їх, навіть якщо підступить близько.

— В мороці ночі солоне море рине через ці мури, — повторив Йоджен. — Я бачив мертвих, потоплих і набухлих.

— Ми мусимо їм сказати, — мовив Бран. — Пивотрясові та Мікенові, септонові Чайлу. Сказати, щоб вони не потонули.

— Їх це не врятує, — відповів хлопець у зеленому.

Мейра підступила до лави коло вікна і поклала Бранові руку на плече.

— Вони не повірять, Бране. Так само, як не повірив ти.

Йоджен сів на Бранове ліжко.

— А зараз розкажи, що ти сам бачиш у снах.

Він і досі лякався, але ж присягнувся довіряти їм, а Старк на Зимосічі тримається того слова, яке дав.

— Сни бувають різні, — повільно почав він. — Вовчі сни… вони не такі погані, як решта. Я бігаю, полюю, хапаю білок. А є сни, де приходить гайворон і наказує мені літати. Інколи у тих снах є дерево. Воно кличе мене на ім’я, і мені страшно. Але найгірші сни — коли я падаю.

Він зиркнув донизу, в двір, почуваючись жалюгідно.

— Раніше ж я ніколи не падав. Лазив собі, де хотів, по дахах та стінах. Годував гав у Спаленій Вежі. Паніматка боялися за мене, та я знав, що не впаду. Але ж упав, і тепер уві сні весь час падаю.

Мейра стиснула йому плече.

— Це все?

— Та начебто.

— Варг, — мовив Йоджен Троск.

Бран витріщився на нього.

— Що?!

— Варг. Перевертень. Вовкулака. Так тебе кликатимуть, якщо дізнаються про твої вовчі сни.

Ці слова його знову налякали.

— Хто кликатиме?

— Твої власні люди. Зі страху. Дехто ненавидітиме, коли дізнається, який ти є. А дехто і вбити спробує.

Стара Мамка часом розповідала страшні байки про вовкулак та перевертнів. У тих байках вони завжди були моторошним злом.

— Я не такий, — заперечив Бран. — Я не… То просто сни такі.

— Вовчі сни — несправжні сни. Коли ти не спиш, твої очі міцно заплющені. Але щойно засинаєш, як вони розплющуються, і твоя душа шукає свою другу половинку. Ця сила дуже міцна в тобі.

— Я її не хочу. Я хочу бути лицарем…

— Лицарем ти тільки хочеш бути. А варгом ти є. Цього не змінити, Бране. Не можна заперечити або відштовхнути те, ким ти є. Ти — крилатий вовк, але ніколи не літатимеш.

Йоджен підвівся та пішов до вікна.

— Якщо тільки не розплющиш око.

Він склав разом два пальці та сильно пхнув Брана у лоба. Та коли Бран здійняв руку, то відчув там тільки гладку цілу шкіру і ніякого ока, хай навіть заплющеного.

— Як я його розплющу, коли його там немає?

— Пальцями, Бране, його намацати не можна. Треба шукати серцем. — Йоджен роздивився Бранове обличчя своїми дивними зеленими очима. — Чи може, ти боїшся?

— Маестер Лювин сказав, що у снах людини боятися нічого.

— От і є, — заперечив Йоджен.

— Чого?

— Минулого. Майбутнього. Правди.

Вони лишили його ще більш збентеженим, аніж раніше. Наодинці з собою Бран спробував відкрити третє око, але не знав, як. Скільки б він не морщив лоба і не штрикав туди пальцями, а перемін не відчував. У наступні дні він спробував попередити решту про бачене Йодженом, але і те сталося дещо не так, як гадалося.

Мікена почуте насмішило.

— Ти ба, море! Давно хтів його побачити. Та все якось не траплялося з’їздити туди, відки його видно. То тепер воно саме до мене прийде, га? Наші боги ласкаві, якщо дають собі такий клопіт задля бідного коваля.

Септон Чайл ласкаво посміхнувся і відповів Бранові так:

— Боги заберуть мене, коли вважатимуть за потрібне. Та навряд чи я потону, Бране. Я ж виріс на березі Білого Ножа і досить непогано плаваю.

Єдиний, хто зважив на засторогу, був Пивотряс. Він сам пішов до Йоджена побалакати, а опісля геть припинив митися і не підходив близько до колодязів. Зрештою він так забздівся, що шестеро інших стражників силоміць укинули його до ночв з майже киплячою водою і відтерли трохи не до м’яса. Тим часом Пивотряс відчайдушно верещав, що його хочуть втопити, як і віщував малий жаб’ятник. Згодом він хмурнів та супився, щойно бачив у замку Брана або Йоджена, і щось бурмотів собі під ніс.

Через кілька днів після купелі, заподіяної Пивотрясові, до Зимосічі повернувся пан Родрік з бранцем — тілистим молодиком з тлустими вогкими губами та довгим волоссям, що смердів, наче нужник, ще гірше за Пивотряса.

— Його кличуть Смердюком, — відповів Стріха на питання Брана, що то за один. — Справжнього імені я ніколи не чув. Він служив при Болтоновому Байстрюкові, допоміг йому вбити пані Роголіс. Так люди кажуть.

За вечерею Бран дізнався, що Байстрюка вже немає на світі. Люди пана Родріка застукали його на землі Роголісів за чимось жахливим. Бран не був певний, що саме він робив, але щось таке, для чого скидають одяг. При спробі втекти його вбили стрілами. Але до бідної пані Роголіс вчасно не встигли. Після весілля Байстрюк зачинив її у башті та припинив годувати. Бран чув від вояків, що коли пан Родрік вибив двері, то знайшов її зі скривавленим ротом та відгризеними пальцями.

— Та тварюка зав’язала нам неабиякого вузлика, — розповів старий лицар маестерові Лювину. — Хочеш чи ні, а пані Роголіс була його дружиною. Він примусив її сказати обітниці перед септоном та серце-деревом і злягся з нею на подружнім ложі тієї ж ночі при свідках. Вона підписала заповіт, де зробила його спадкоємцем, і приклала свою печатку.

— Обітниці, дані під загрозою зброї, не мають сили, — заперечив маестер.

— А Руз Болтон може не погодитися. Особливо якщо йдеться про земельні маєтності. — Пан Родрік насупився і схилив голову. — Я б радо стяв макітру і байстрюцькому слузі, бо він не кращий за господаря. Та на жаль, мушу тримати його живим, доки Робб не повернеться з війни. Він єдиний свідок Байстрюкових злочинів. Може, коли князь Болтон почує його розповідь, то покине свої зазіхання. Тим часом лицарі Мандерлі та залога з Жахокрому ріжуть один одного у гаях Роголісів, а мені бракує сили їх спинити.