Чвара королів
Шрифт:
Теон не боявся старого, що белькотів та бризкав слиною з розпачу. Але лучники на дахах і лава лицарів — то зовсім інша справа. Якби дійшло до мечів, повернутися до замку живим він не міг і сподіватися.
— Порушите вашу клятву, вб’єте мене — і побачите, як мала Бета теліпається у зашморгу.
Кісточки пальців пана Родріка побіліли, та за мить він зняв руку з меча.
— Зажився я на світі, якщо дожив до такого. Краще б лежав у могилі!
— Не можу не погодитися, пане. То ви приймете мої умови?
— Я маю обов’язок перед пані Кетлін та домом Старк.
— А перед вашим власним? Адже Бета — остання у вашому роду.
Старий лицар випростався.
— Я пропоную себе замість доньки. Звільни її та візьми мене заручником. Напевне ж каштелян Зимосічі вартий більшого, ніж мала дитина.
— Та не для мене. — «Відважне поривання, старигане, але не такий я дурень, як ти гадаєш.» — Так само, як не для князя Мандерлі або Леобальда Толгарта. Ручуся, вашим життям вони не перейматимуться.
А подумки мовив: «Твоя стара шкура для них не цінніша за шкуру першого-ліпшого хлопа у обозі.»
— Тож ні, я краще лишу собі дівчинку… і не завдам їй шкоди, поки ви робите, що вам кажуть. Її життя — у ваших руках.
— Ласка божа, Теоне, як ти можеш таке чинити? Ти ж розумієш, що я мушу йти на приступ, я зв’язаний присягою…
— Якщо це військо стоятиме перед брамою зі зброєю в руках після заходу сонця, Бета висітиме на шибениці, — відказав Теон. — З першим світлом за нею на той світ піде наступний заручник, а з наступним заходом сонця — ще один. Кожен ранок та вечір забиратиме по людині, поки ви звідси не підете. Заручників мені вистачить.
Він розвернув Веселуна, не чекаючи на відповідь, і рушив до замку. Спершу він їхав кроком, але згадавши про лучників за спиною, прискорився до ристі. Малі голівки дивилися на його наближення зі своїх шпичаків; обідрані й просмолені обличчя збільшувалися з кожним кроком. Між них стояла Бета Касель, заплакана, з зашморгом на шиї. Теон вдарив п’ятами Веселуна і ринув чвалом. Копита коня загуркотіли по підйомному мості, наче удари тулумбасу.
В дворі він зліз з сідла та віддав повід Вексові.
— Це може їх дещо стримати, — мовив Теон Чорному Лоренові. — Після заходу сонця дізнаємося. А дотоді забери дівча всередину і тримай її десь, щоб нікуди не ділася. — Під шарами шкіри, криці та вовни він стікав потом. — А мені треба келих вина. А краще діжку.
У опочивальні Неда Старка розпалили комин. Теон сів коло нього і наповнив чару густим червоним з замкових льохів — таким кислим, як його настрій. «Вони нападуть», похмуро подумав він, витріщаючись у вогонь. «Пан Родрік любить доньку, та він каштелян замку, а понад усе — лицар.» Якби то Теон стояв з зашморгом на шиї, а до замку підійшов князь Балон з військом, роги вже сурмили б на приступ. Тут він не мав жодного сумніву. Дяка богам, що пан Родрік — не залізного роду. Чоловіки зелених земель — м’якіші серцем. Але чи досить м’які? Цього він не був певний.
Якщо ні, якщо старий таки накаже брати замок приступом, то Зимосіч впаде — щодо цього Теон себе не дурив. Його сімнадцятеро могли вбити втричі, вчетверо, уп’ятеро проти свого числа, та зрештою їх розчавлять і знищать.
Теон видивлявся у полум’я над краєм келиха з вином і розмірковував про несправедливість життя.
— Я стояв біч-обіч з Роббом Старком у Шепітній Пущі, — пробурмотів він. Тієї ночі він теж боявся, але не так. Одне діло — іти у бій оточеним друзями, і зовсім інше — загинути самотнім, оточеним лише зневагою. «Милосердя», майнула злиденна думка. «Де воно? Хто його бачив?»
Вино не принесло жодної втіхи. Теон послав Векса по лука та пішов до старого внутрішнього двору. Там він став перед стрілецькими цілями і пускав стрілу за стрілою, поки не заболіли плечі та не скривавилися пальці, спиняючись тільки для того, аби витягти стріли для наступного кола стрільби. «Я врятував життя Брана цим луком», нагадав він собі. «Якби ж врятувати своє було так само легко.» До колодязя прийшли жінки, але не забарилися; те, що вони побачили на Теоновому обличчі, змусило їх хутко тікати.
Позаду нього стояла зруйнована башта з верхівкою зубатою, наче корона. Пожежа обвалила крокви та сволоки всередину багато років тому. Тінь башти рухалася разом з сонцем, потроху видовжуючись; її чорна рука тяглася по Теона Грейджоя. Коли сонце торкнулося муру, він опинився у її полоні. «Якщо я повішу дівчинку, північани нападуть негайно», подумав він, випускаючи стрілу. «Якщо не повішу, то вони знатимуть, що мої погрози — порожні.» Теон наклав на лук нову стрілу. «Виходу немає. Жодного.»
— Якби ви мали сотню лучників, не гірших за себе, то могли б ще сподіватися втримати замок, — тихо промовив ззаду чийсь голос.
Коли Теон обернувся, за ним стояв маестер Лювин.
— Іди геть, — наказав Теон. — Мені твої балачки набридли.
— А життя? Воно вам теж набридло, мосьпане принце?
Теон підняв лук.
— Ще слово, і матимеш стрілу просто в серці.
— Ні, не матиму.
Теон напнув лука, відтяг сіре гусяче пір’я аж до щоки.
— Хочеш забитися об заклад?
— Я приніс вам останню надію, Теоне.
«Жодної надії нема», хотів він відказати. Але опустив лука на пів-вершка і відповів:
— Я не тікатиму.
— Я і не кажу вам тікати. Вдягніть чорне.
— Вступити до Нічної Варти?! — Теон повільно відпустив тятиву і спрямував стрілу в землю.
— Пан Родрік все життя прослужив дому Старк. А дім Старк завжди був другом Нічній Варті. Пан Родрік вам не відмовить. Відчиніть браму, складіть зброю, прийміть його умови, і він муситиме дозволити вам вдягти чорне.
Братчик Нічної Варти. Це означало: ані корони, ані синів, ані дружини… але життя, і навіть не позбавлене честі. Брат самого Неда Старка служить у варті. Джон Сніговій теж.
«Чорного одягу я маю вдосталь, тільки кракена випороти. У Варті я міг би посісти високу посаду — старшого розвідника або навіть князя-воєводи. Хай сестра забирає собі ті кляті острови. Однак вони такі ж паскудні, як сама Аша. Якби я служив у Східній Варті, то капітанив би на власному кораблі. А за Стіною можна добре пополювати.» Що ж до жінок, то яка дикунка не захоче принца собі у ліжко? Усмішка повільно наповзла на його обличчя. «Ставши чорним братчиком, на когось іншого вже не перевернешся. І люди нарешті матимуть до мене шану…»