Чтение онлайн

— ПРИНЦЕ ТЕОНЕ! — Гучний крик розтрощив його марення на друзки. Двором хутко крокував Кром. — Північани…

Теон зсудомився від раптового нападу жаху.

— Йдуть приступом?

Маестер Лювин вчепився йому в плече.

— Ще є трохи часу! Підніміть прапор миру…

— Там б’ються! — швидко проказав Кром. — Звідкілясь з’явилися ще люди, кількасот. Спочатку вони начебто прийшли на поміч першим. Але зараз нападають на них!

— Аша?

Невже сестра таки вирішила його врятувати? Але Кром зателіпав головою.

— Ні, то північани, я ж кажу. Зі скривавленим тілом на прапорі.

Оббілована людина Жахокрому. Теон пригадав, що до полону Смердюк належав болтоновському байстрюкові. Важко було уявити, що така ница істота змогла перетягти болтонівців на свій бік, але ніщо інше не клеїлося докупи.

— Піду сам подивлюся, — мовив Теон.

Маестер Лювин заспішив за ним. Доки вони досягли верхівки мурів, на базарі за брамою лишилися тільки розкидані мерці та напівживі коні. Бойового порядку ніде не було видно, лише безладний вихор прапорів та клинків. У холодному осінньому повітрі лунали крики та вереск. Пан Родрік, схоже, переважав нападників числом, але військо Жахокрому зберегло кращий лад під проводом своїх очільників і застукало ворога зненацька. Теон бачив, як вони нападають стрімкою лавою, розвертаються, нападають знову і рубають більше військо на криваві шматки, щойно воно намагається стати хоч до якоїсь оборони між будинків. Він чув гуркіт залізних сокир на дубових щитах, нажахане іржання скалічених коней. Корчма палала вогнем.

Поруч з’явився Чорний Лорен і трохи часу постояв мовчки. Сонце сідало низько на заході, фарбувало поля та домівки тьмяним червоним блиском. Над мурами лунав тонкий тремтливий стогін болю, десь за палаючими хатами ревів бойовий ріг. Теон бачив, як по землі повзе поранений, лишаючи кров свого життя у брудному болоті. Він намагався дістатися криниці, що стояла посеред базару, але помер, не досягнувши її. На ньому був шкіряний кубрак та гостроверхий шоломець, але жоден значок не проказував, до чийого війська він належав.

Разом з вечірніми зорями у синіх сутінках з’явилися зграї гайворонів.

— Дотракійці вірять, що зірки — то духи відважних загиблих, — мовив Теон. Це він почув від маестра Лювина багато років тому.

— Які ще дотракійці?

— Кінні кочівники за вузьким морем.

— А, отой набрід. — Чорний Лорен скривився крізь бороду. — Дикуни вірять у всякі дурниці.

Ставало дедалі темніше, дим густішав, і годі було бачити, що там коїться унизу. Але брязкіт криці потроху стих, а бойові кличі та ревіння рогів змінилося стогонами та жалібним лементом. Нарешті з диму виїхала валка вершників на чолі з лицарем у темній броні. Його заокруглений шолом виблискував тьмяно-червоним, з плечей спадало блідо-рожеве корзно. Біля головної брами він натягнув повід, і один з його супутників загукав до замку, щоб відчинили.

— Ви друзі чи вороги? — заревів додолу Чорний Лорен.

— Хіба ворог привозить такі гарні даруночки? — Червоний шолом махнув рукою, і перед брамою звалили три тіла. Над ними підняли смолоскипа, щоб захисники зі стін бачили обличчя вбитих.

— Старий каштелян! — мовив Чорний Лорен.

— Разом з Леобальдом Толгартом та Клеєм Кервином.

Юний князь отримав стрілу в око, а пан Родрік втратив руку до ліктя. Маестер Лювин скрикнув з розпачу, відвернувся від бійниць і впав на коліна, хапаючи повітря.

— Жирний кабан Мандерлі теж би тут лежав, та йому не стало мужності вийти з Білої Гавані! — гукнув знизу червоний шолом.

«Мене врятовано», подумав Теон. «Звідки ж це моторошне відчуття?» Перемога, солодка перемога, порятунок, про який він молився. Він зиркнув на маестра Лювина. «Подумати лишень, я ж мало не здався, мало не вдяг чорне…»

— Відчиніть браму для наших друзів! — Може, хоч сьогодні Теон спатиме, не лякаючись власних снів.

Вояки Жахокрому подолали рів мостом і в’їхали до внутрішньої брами. Теон зійшов донизу разом з Чорним Лореном та маестром Лювином, щоб привітати їх у дворі. Блідо-рожеві прапорці тріпотіли на кінцях небагатьох лицарських списів; більшість вояків мали бойові сокири, обіручні мечі, щити, потрощені на тріски.

— Скільки ви втратили людей? — спитав Теон в червоного шолома, коли той злізав з сідла.

— Два чи три десятки. — Світло смолоскипа блимало на потрісканій поливі його заборола. Шолом та ринграф були зроблені у подобі обличчя і плечей людини, обідраної та скривавленої, з ротом, скривленим у мовчазному болючому вереску.

— Пан Родрік мав уп’ятеро більше людей.

— Еге ж, але він вважав нас друзями. Люди часто роблять таку помилку. Старий дурень простягнув мені руку, а я її відтяв до ліктя. І показав йому своє обличчя.

Вояк узявся обома руками за шолома, зняв його з голови та утримав на зігнутому лікті.

— Смердюк, — мовив Теон, відчуваючи занепокоєння. «Звідки простий слуга узяв такий добрий обладунок?»

Прибулець зареготав.

— Ні, той покруч мертвий. — І підступив ближче. — То дівка винувата. Якби не забігла так далеко, то його коняка не закульгала б, і ми б могли утекти. Я віддав йому свою, коли побачив на гребені вершників. Дотоді я з дівкою вже скінчив, а він полюбляв бавитися після мене, поки вони ще теплі. Довелося мені його з неї стягнути і пхнути свій одяг до рук: сап’янові чоботи, оксамитовий жупан, шитий сріблом пояс, опанчу з соболями. «Тікай до Жахокрому», сказав я йому, «приведи допомогу, яку зможеш. Бери мого коня, він швидший. Ось перстень батька, щоб там знали, що ти від мене». Він нічого не питав — я його навчив не балакати зайвого. Коли дурника поцілили стрілою в спину, я вже викачався у гидоті, що лишилася після дівки, та вбрався у його лахи. Мене б однак могли повісити, та що вдієш — мусив якось рятуватися.

Він витер рота тилом долоні.

— А тепер, мій ясний принце, на мене чекає обіцяна жінка. Ви просили дві сотні вояків. Я привів утричі більше. І не зелених хлопчаків або дурних селян, а замкову залогу мого батька.

Теон дав слово. Зараз був не час від нього відмовлятися. «Хай жере, що просив, а ради йому можна дати потім.»

— Харраг, — мовив він, — піди-но до псярні та приведи Паллу для шановного…?

— Рамзая. — Пухкі вуста всміхалися, та в очах усмішки не було й сліду. — Дружина звала мене Сніговій, поки не з’їла свої пальці. Дарма вона відмовлялася казати правильно — Болтон.

Його усмішка скисла.

— То я матиму за вірну службу дівку з псярні? Отака мені дяка?

Ані його слова, ані голос Теонові не сподобалися. А ще менше сподобалося, як зухвало на нього дивляться вояки Жахокрому.

— Що обіцяне, те обіцяне.

— Вона тхне собачим лайном. Годі з мене смороду, нанюхався. Краще візьму собі твою постільну зігрівачку. Як ти її звеш? Кира?

— Ти що, несповна розуму? — спалахнув Теон. — Та я тобі…

Удар Байстрюка застав його зненацька. Зчленована латна рукавиця розтрощила вилицю з моторошним хряскотом. Світ зник з очей у червоному вихорі болю.

За якийсь час Теон отямився на землі, перекотився на живіт і проковтнув повний рот крові. «Зачиніть браму!», хотів був заволати він, та було пізно. Вояки з Жахокрому стяли Рудого Рольфа і Кеннеда; річка блискучих кольчуг та гострих мечів вливалася до воріт. У вухах Теонові дзвеніло, а навколо панував жах. Чорний Лорен вийняв меча, та на нього напосілися зразу четверо. Теон бачив, як Ульф біжить до великої трапезної й падає з арбалетною стрілою в череві. Маестер Лювин спробував був дістатися його, але лицар на бойовому огирі встромив старому списа між лопаток, висмикнув зброю і збив його на землю конем. Інший вершник замахав смолоскипом навколо себе, щоб роздмухати, а тоді жбурнув його на солом’яну стріху стайні.