Чтение онлайн

— Гарнюня, — проскрипів Тиріон, рвучко відвертаючи люстро від себе.

Нарешті він усе згадав. Міст з кораблів, пан Мандон Мур, простягнута рука, меч у обличчя. «Якби я не відсахнувся, мені б знесло верхівку черепа.» Хайме завжди казав, що пан Мандон — найнебезпечніший з Королегвардії, бо своїми мертвими порожніми очима ніяк не виказує своїх намірів. «Не варто мені було їм довіряти.» Тобто він знав, звичайно, що пан Мандон та пан Борос служили його сестрі, а потім до них приєнався і пан Озмунд. Але мав дурість вважати, що для лицаря честь — все-таки не порожнє слово. «Напевне, Серсея підкупила його, щоб я не повернувся з битви. Чого б іще він таке зробив? Не пригадую, щоб я бодай чимось образив пана Мандона особисто.» Тиріон торкнувся обличчя, смикнув напухлу плоть німими незграбними пальцями. «Ще один даруночок від любої сестрички.»

Маестер стояв біля ліжка, схожий на гусака, ладного з переляку злетіти в повітря.

— Мосьпане… майже напевне лишиться рубець…

— Майже напевне?! — Тиріонове насмішкувате пирхання скінчилося кривим вишкіром болю. Рубець залишиться не майже, а напевне — щоправда, ніс найближчим часом аж ніяк не виросте. Наче мало того, що й на його колишнє обличчя не кожен міг дивитися без відрази.

— Навчіть мене… ніколи… не гратися… сокирами. — Усмішка вийшла трохи напруженою. — Де… ми? В якому… місці?

Говорити було боляче, але Тиріон надто довго пролежав мовчки.

— Де ж, як не в Маегоровому Острозі, мосьпане. У покоях над танцювальною палатою королеви. Її милість наказали тримати вас ближче до неї, щоб вони самі могли за вами наглянути.

«Хто б сумнівався.»

— Поверніть мене, — наказав Тиріон. — У моє ліжко. Власні покої.

«Де я зможу оточити себе власними людьми і мати при боці власного маестра. Якщо знайду вартого довіри.»

— Ваші покої… мосьпане, це неможливо. У ваших колишніх покоях тепер мешкає Правиця Короля.

— Я. Правиця. Короля. — Мало того, що Тиріона виснажували спроби говорити, він ще й не міг допетрати, що це таке йому кажуть.

Маестер Балабар виглядав засмученим, трохи руки не ламав.

— О ні, мосьпане, ви ж… вас було поранено, ви лежали при смерті. Ваш вельможний батько прийняв на себе обов’язки правиці. Князь Тайвин, він тепер…

— Він тут?

— З самої ночі битви. Князь Тайвин нас усіх врятував. Простолюдці кажуть, що то був привид короля Ренлі, але розумніші люди знають, що до чого. Військо очолювали ваш батько і князь Тирел, а з ними — Лицар Квітів та пан Мізинець. Вони пробилися крізь попіл і застукали узурпатора Станіса ззаду. То була велика перемога. Тепер князь Тайвин мешкає у Башті Правиці й допомагає його милості впорядкувати королівство, хвала богам.

— Хвала богам, — байдуже повторив Тиріон. Його семиклятий батько і семиклятий Мізинець, а на додачу Ренлін привид? — Я хочу…

«А чого, власне, я хочу? І кого?» Не можна ж казати цьому рожевому Балабару, щоб привів Шаю. То по кого йому послати? Кому можна довіряти? Варисові? Бронові? Панові Джаселину?

— …зброєносця, — скінчив він. — Пода. Пейна.

«Саме Под був зі мною на мості з кораблів. І врятував мені життя.»

— Хлопчика? Отого дивного хлопчика?

— Дивного хлопчика. Подріка. Пейна. Йдіть. Хай прийде він.

— Як накажете, мосьпане.

Маестер Балабар схилив голову і заспішив геть. Тиріон відчував, як з нього повільно витікають сили. Він спитав себе, скільки часу вже тут спить. «Серсея бажала б, щоб я заснув навіки. Але цього подарунка вона від мене не матиме.»

Подрік Пейн увійшов до опочивальні боязко, наче миша.

— Мосьпане?

До ліжка він підібрався дрібними кроками, немовби жахався наблизитися. «Як може хлопець, безстрашний у бою, так лякатися нещасного хворого?», спитав себе Тиріон.

— Я хотів лишитися з вами, але маестер мене вигнав.

— То вижени його сам. Слухай мене. Важко говорити. Треба сон-вино. Сон-вино, а не макове молоко. Піди до Френкена. До Френкена, не до Балабара. Дивись, як він його робить. Принеси мені.

Подрік стрівся очима з Тиріоновим поглядом і миттю відвів їх убік. «Не можу його винуватити.»

— Хочу, — вів далі Тиріон, — власну. Варту. Брона. Де Брон?

— Його висвятили в лицарі.

Навіть супитися — і те було боляче.

— Знайди. Приведи.

— Як накажете. Мосьпане. Брона.

Тиріон схопив хлопця за руку.

— Пан Мандон?

Хлопець зіщулився.

— Я н-не хотів його в-в-в…

— То він мертвий? Ти певен? Мертвий?

Подрік боязко посовав ногами.

— Потонув.

— Добре. Не кажи. Про нього. Нікому. Про мене. Нічого. Нікому.

Коли зброєносець пішов, Тиріона залишили останні сили. Він відкинувся на подушки і заплющив очі. Він сподівався, що йому знову насниться Тайша. «Цікаво, як би їй сподобалося моє нове обличчя», подумав він гірко.

Коли Кворин Піврукий наказав йому зібрати хмизу для вогнища, Джон зрозумів, що кінець наближається.

«Добре буде знову зігрітися хоч ненадовго», мовив він до себе, поки рубав голе гілля на стовбурі засохлого дерева. Привид сидів на хвості й чекав, не видаючи жодного звуку, як завжди. «А чи витиме він по мені, як я помру — так само, як Бранів вовк вив, коли він впав?», спитав себе Джон. «Чи витиме Кудлай у далекій Зимосічі, Сірий Вітер, Німерія, де б вони не були?»

Місяць сходив з-за однієї гори, сонце сідало за іншою. Джон викресав іскри з кременя та кинджала; здійнялася цівочка диму. Підійшов Кворин і став дивитися, як перше полум’я миготить на покришеній корі та сухій сосновій глиці.

— Сором’язливе, як діва у шлюбну ніч, — тихо промовив велетень-розвідник, — і майже таке ж прекрасне. Інколи забуваєш, яким гарним буває полум’я.

Від такої людини, як він, Джон не чекав балачок про дів та шлюбні ночі. Скільки він знав, Кворин цілісіньке життя віддав службі Варті. Невже Піврукий теж колись кохав діву чи справляв весілля, як це роблять і шляхетні, й посполиті? Джон не став питати, а натомість узявся роздмухувати вогнище. Коли полум’я весело затріщало, він стягнув скрижанілі рукавиці, щоб зігріти руки, і втішено зітхнув. Чи буває на світі поцілунок діви, солодший за тепло вогню в морозну ніч? Тепло потекло пальцями, наче топлене масло.

Піврукий опустився на землю коло вогню та сів, схрестивши ноги. Миготливе полум’я чудернацько вигравало на твердих кутах його обличчя. З п’яти розвідників, які втекли з Вискливого Пересуву до сіро-блакитної пустки Мерзляків, лишилися тільки вони двоє.

Спершу Джон плекав надію, що Джура Долобрід надовго змусить дичаків скупчитися у вузькому проході. Але коли вони почули віддалений звук рогу, то зрозуміли всі разом, що їхнього братчика-зброєносця більше немає на світі. Пізніше вони помітили орла, що долав сутінки на великих голубих крилах, і Вуж зняв був лука з плеча, але птах полетів геть, не давши йому й тятиви нап’ясти. Міляк сплюнув і пробурмотів щось лихе про варгів та перевертнів.