Чтение онлайн

Пицель розгублено водив очима з боку в бік.

— Але ж те в неї від сірої лускачки, яка трохи не вбила бідолаху ще в колисці!

— Моя казочка мені більше до смаку, — мовив Мізинець. — Гадаю, і простий люд теж її уподобає. Люди вірять, що коли жінка з’їсть кролика під час вагітності, то дитина народиться з довгими пухнастими вухами.

Серсея посміхнулася такою посмішкою, яку зазвичай зберігала для Хайме.

— Ви лукава істота, пане Петире.

— Дякую вам, ваша милосте.

— І надзвичайно обдарований брехун, — додав Тиріон, проте без особливого тепла у голосі. «А цей небезпечніший, ніж я гадав», майнула в нього думка.

Сіро-зелені очі Мізинця зустрілися з різнокольоровим поглядом карлика без жодного сліду збентеження.

— Кожного з нас чимось обдаровано, ласкавий пане.

Королева тим часом надто захопилася мріями про помсту, аби зважати на їхній словесний двобій.

— Недоумок наставив роги князеві! Та зі Станіса будуть реготати в кожному шинку по цей бік вузького моря!

— Але байка не повинна походити від нас, — зазначив Тиріон, — інакше її сприймуть як незграбну брехню у відповідь.

«Якою, власне, вона і є.»

І знову Мізинець хутко знайшов вихід.

— Шльондри полюбляють пліткувати, а я, вже так сталося, володію бурдеєм-другим… третім. А Варис може посіяти потрібні зерна у шинках та харчівнях.

— До речі про Вариса, — спохмурніла Серсея. — Де це він?

— Я й сам питав себе про те саме, ваша милосте.

— Павук плете свої потаємні тенета день і ніч, — бундючно виголосив великий маестер Пицель. — Я не плекаю до нього довіри, шановні панове.

— А він завжди такий люб’язний, коли говорить про вас. — Тиріон зіп’явся на ноги зі свого крісла. Так сталося, що він знав, чим саме зайнятий євнух, але інших радників беріг від того знання. — Благаю вибачити мені, панове. Інші справи вимагають моєї уваги.

Серсея негайно наїжачилася підозрою.

— Справи престолу, сподіваюся?

— Нічого такого, про що ти мала б турбуватися, сестро.

— Я сама про те судитиму!

— І зіпсуєш приємну несподіванку? — спитав Тиріон. — Я наглядаю за виготовленням подарунку для Джофрі. Йому кують невеличкого ланцюжка.

— Нащо йому ще один ланцюжок? В нього вже є золоті й срібні, він стільки й не носить. Якщо ти вирішив хоч на хвилину, що можеш купити Джофову любов подарунками…

— Ти про що, сестро? Певна річ, його милість любить свого дядечка, а дядечко любить свого небожа і короля. А ланцюжок той буде такий, що одного дня король уподобає його більше за всі інші.

На цьому маленький чоловічок вклонився і пошкутильгав до дверей.

Ззовні палати малої ради чекав Брон, щоб супроводити Тиріона до Башти Правиці.

— Ковалі чекають на твою ласку в приймальні, — мовив той, поки вони перетинали двір.

— Чекають на мою ласку… Гарно сказав, Броне! Майже як двірський пан. Одного дня ти ще й на коліно станеш.

— Піди й відгойдай сам себе, карлику.

— Ні, краще Шаю. — Тиріон почув, як пані Танда привітно покликала його згори звивистих сходів. Прикидаючись, що недочув, він зашкутильгав швидше. — Накажи приготувати ноші. Я виїду з замку, щойно закінчу тут.

Двері стерегли двоє Братів Місяця. Тиріон привітав їх з усією чемністю і скривився перед сходами. Від підйому до власної опочивальні йому завжди боліли ноги.

Всередині він знайшов хлопчика дванадцяти років, що розкладав на ліжку одяг — свого трохи недоладного зброєносця. Подрік Пейн був такий сором’язливий, що скидалося, наче він приховує якусь страшну таємницю. Тиріон не міг позбавитися підозри, що батько утнув якийсь збочений жарт, віддавши йому малого у зброєносці.

— Ваше вбрання, ясний пане, — пробурмотів малий, коли Тиріон увійшов, і втупився у власні чоботи. Навіть коли він набирався сміливості щось сказати, на те, щоб дивитися у очі, її не вистачало. — Для прийому. І ланцюг ваш. Ланцюг Правиці.

— Гаразд. То допоможи мені вдягтися.

Жупан був шитий з чорного оксамиту з золотими гудзиками у подобі лев’ячих голів; ланцюг являв із себе коло суцільних золотих долонь, де пальці однієї тримали зап’ясток іншої. Под приніс Тиріонові підрізану на його зріст делію кармазинового шовку з золотою облямівкою. На звичайній людині вона б виглядала камізелькою у пояс.

Приймальня Правиці була менша, ніж королівська, і геть крихітна проти престольної палати, але Тиріонові подобалися мирійські килими, настінні гобелени, відчуття затишку та усамітненості від світу. Коли він увійшов, підкоморій вигукнув:

— Тиріон Ланістер, Правиця Короля!

Це йому теж сподобалося. Натовп ковалів, зброярів та торговців залізним крамом, що їх зігнав до палацу Брон, впав на коліна. Тиріон ухопився за бильця високого крісла коло круглого золотого вікна, зіп’явся на нього, добре всівся і припросив усіх підвестися.

— Добродії майстри, я знаю про ваші численні й нагальні турботи, тому не затримаю надовго. Поде, будь ласкавий.

Под передав йому полотняного мішка. Тиріон смикнув за поворозки й перевернув його донизу горлом. Вміст мішка висипався на підлогу з глухим стукотом металу по м’якому килимі.

— Я наказав зробити ці штуки у замковій кузні. Мені потрібні ще тисячі таких самих.

Один з ковалів став навколішки, аби роздивитися три величезні сталеві ланки, химерно скручені та з’єднані разом.

— Могутній ланцюг.

— Могутній, але закороткий, — відповів карлик. — Наче я сам. Але потрібен значно довший. Чи є в тебе ім’я, добродію?

— Мене кличуть Пузобляхом, мосьпане. — Коваль був опецькуватий, широкий поперек себе, вдягнений у просту вовну та шкіру, а руки мав товщі за бичачу шию.

— Я хочу, щоб кожна кузня у Король-Березі взялася робити такі ланки та з’єднувати їх. Усю іншу роботу наказую відкласти. Хай до справи візьметься кожен, хто знається на роботі з залізом — байдуже, цеховий майстер, наймит чи учень. Коли я їхатиму Сталевою вулицею, то хочу почути, як день і ніч дзвенять молоти. А ще я хочу, щоб за роботою наглядала чесна та поважна людина. Ти, часом, не така людина, добродію Пузоблях?

— Може, й така, мосьпане. Але що тоді буде з мечами та кольчугами, яких хочуть пані королева?