Чтение онлайн

Заговорив інший коваль.

— Їхня милість наказали нам робити кольчуги, лати, мечі, кинджали, сокири, і якомога більше. Аби узброїти нових золотокирейників, мосьпане.

— Та робота почекає, — відповів Тиріон. — Спершу ланцюг.

— Перепрошую вашу мосць, та їхня милість сказали, що як хто не скує, скільки скажуть, тим руки понівечать, — наполягав занепокоєний коваль. — Розтрощать на власних ковадлах, ось як вони сказали.

«Люба Серсеєчка аж зі шкури пнеться, щоб завоювати нам любов простого люду.»

— Нікому нічого не розтрощать. Даю вам своє слово.

— Залізо росте в ціні, — оголосив Пузоблях, — а для ланцюга його треба таки чимало. Ще й вугілля для горнила.

— Князь Баеліш простежить, щоб вам не бракувало срібла на ваші потреби, — пообіцяв Тиріон. Принаймні у цьому на Баеліша була певна надія. — Я накажу міській варті допомогти вам знайти залізо. Киньте до горнила кожну підкову в місті, якщо буде треба.

Наперед вийшов старший чоловік, багато вдягнений у одамашковий жупан зі срібними застібками та делію, облямовану лисою. Він став на коліно і роздивився сталеві ланки, кинуті Тиріоном на підлогу.

— Ясний пане Правице, — поважно розпочав він, — це робота груба, зовсім не мистецька. Хай її собі роблять звичайні ковалі, нічого не скажу — ті, які гнуть підкови та кують казани. Але ж я, перепрошую пана — майстер-зброяр. Ані я, ані все поважне зброярське товариство таких речей не робить. Ми куємо мечі — такі гострі, що аж співають — і броню, яку не соромилися б надіти самі боги. Але оце…

Тиріон схилив голову набік і подарував майстрові довгий погляд своїх різнобарвних очей.

— Як мені вас називати, майстре-зброяре?

— Заллореон, прошу пана. З ласки пана Правиці, я можу скувати їм обладунка, який личитиме їхньому домові й високому урядові.

Інші двоє майстрів скривилися з відрази, але Заллореон сунув навпростець, не зважаючи.

— Гадаю, найкращою буде латна броня з лускою. Луску визолотимо, наче сонце, а лати вкриємо поливою темного ланістерівського кармазину. Для шолома пропоную гемонську голову з високими золотими рогами. Коли ви їхатимете на чолі війська в бій, вороги кидатимуться навсібіч з жаху.

«Рогатий дідько, еге ж», майнула в Тиріона сердита думка, «саме такого прізвиська мені ще не вистачало».

— Майстре Заллореоне, віднині я вирішив очолювати битви не з сідла, а з цього крісла. Мені потрібні ланки, а не роги для лихого дідька. Поясню вам суть справи іншими словами: або ви куєте ланцюги, або їх надягають на вас. Вибір за вами.

Він підвівся і вийшов геть, навіть не озирнувшись.

Біля воріт з ношами та супроводом з кінних Чорних Вух чекав Брон.

— Сам знаєш, куди, — наказав йому Тиріон і скористався його допомогою, щоб влізти до ношів. Тиріон робив усе, що в його силі, аби подолати голод у місті: приставив кількасот тесль будувати рибальські байдаки замість метавок, дозволив полювати у королівській пущі кожному сміливцю, який наважиться перетнути річку, навіть вислав золотокирейників на захід та південь на заготівлю харчу та хуражу — але все одно бачив з усіх боків очі, повні докору. Запони ношів давали йому захист і спочинок від поглядів голодного міста, а заразом і можливість поміркувати.

Поки вони ледве повзли звивистим Присмерковим проїздом донизу, до підніжжя Аегонового пагорба, Тиріон розмірковував про вранішні події. Сестричка за своєю люттю прогавила справжній зміст листа Станіса Баратеона. Без доказів його звинувачення не мали жодної сили; головне в листі було те, що він оголосив себе королем. І що тепер на це скаже Ренлі? Залізний Трон замалий, аби вони всілися на нього обоє.

Тиріон ліниво відсунув запону на кілька вершків, щоб визирнути на вулицю. По обидва боки їхали Чорні Вуха, розгойдуючи зловісним намистом на шиях, а Брон рухався попереду, аби розганяти людей з дороги. Тиріон роздивлявся перехожих, а тоді почав грати з собою в невеличку гру: пробував відрізнити споглядачів від решти натовпу. І вирішив, що ті, які з виду найпідозріліші, швидше за все невинні. «Берегтися треба якраз тих, які на вигляд невинні.»

Кінцева мета подорожі лежала аж за пагорбом Раеніс, а по вулицях блукав добрячий натовп. Майже година пройшла, поки ноші гойднулися і зупинилися. Тиріон до того часу вже куняв, але по зупинці швидко прокинувся, протер очі й з допомогою Брона вийшов з ношів.

Будинок мав два поверхи — нижній з каменю, верхній з колод. З одного кута будівлі здіймалася невеличка кругла вежка. Багато вікон були забрані шибками свинцевого скла. Над дверима гойдався візерунчастий кулястий ліхтар з визолоченого металу і червоного скла.

— Ти ба, бурдей, — мовив Брон. — Навіщо тобі сюди?

— Як гадаєш, навіщо люди ходять до бурдеїв?

Найманець зареготав.

— Тобі не досить Шаї, абощо?

— Як на табірну дівку, вона нічогенька, та ми ж більше не в таборі. Малі чоловічки мають велику хіть, а дівчатка тут, як я чув, годящі хоч би й для короля.

— А чи той король вже доріс до дівчаток?

— Та не для Джофрі. Для Роберта. Він до цього будинку вчащав.

«А може, й Джофрі вже доріс. Цікава думка, до речі.»

— Якщо ви з Чорними Вухами бажаєте розважитися, не соромтеся. Щоправда, в Чатаї дівчатка коштують чимало. Отам по вулиці заклади дешевші. Залиш тут одного, хто знатиме, де ви, коли я вирішу повернутися.

Брон кивнув.

— Гаразд.

Чорні Вуха тим часом вишкірялися трохи не на кутні.

Всередині його стрічала висока жінка у струменях шовку. Вона мала шкіру чорного дерева і сандалові очі.

— Мене звати Чатая, — глибоко вклонилася вона. — А вас…

— Давай-но позбавимося звички до імен. Імена — вони небезпечні.

Повітря пахкотіло заморськими прянощами, підлогу під ногами прикрашала мозаїка, що зображувала переплетені у пристрасті жіночі тіла.

— Приємний в тебе заклад.

— Я немало трудилася, аби його таким зробити. Щаслива потішити пана Правицю. — Голос в неї плинув, мов рідкий бурштин, і переливався вимовою далеких Літніх островів.

— Титули не надто безпечніші за імена, — попередив Тиріон. — Ану ж покажи мені кілька своїх дівчаток.

— Матиму за велику насолоду. Ви побачите, що вони такі ж приязні, як і гарні, ще й розуміються на всіх мистецтвах кохання.

Вона пурхнула з місця, змусивши Тиріона поспіхом шкутильгати слідом на ногах, вдвічі коротших за її.

Сховавшись за візерунчастою мирійською ширмою з вирізаними на ній квітами, чудернацькими істотами та замріяними дівчатами, вони визирнули до загальної зали, самі лишившись непоміченими. Там якийсь старий грав на козі жвавої пісні; у стінній западині, викладеній подушками, п’яний тирошієць із ліловою бородою гойдав на коліні соковиту молоду дівчину: він розшнурував їй стан сукні та лив з келиха їй на груди тоненький струмочок вина, щоб потім злизати. Двоє інших дівчат грали в черепки коло вікна зі свинцевими шибками. Одна була вкрита ластовинням, а в медовому волоссі мала ланцюжок з блакитних квіток. В іншої була гладка та чорна, мов вилощений гагат, шкіра, великі чорні очі, маленькі гострі груди. Обидві вдяглися у легкий вільний шовк, схоплений на станах пасками-намистами. Сонячне світло, що падало на них крізь кольорове скло, вимальовувало чарівні юні тіла під тонкою тканиною; від самого видовища Тиріонові щось заворушилося між ніг.